Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 79

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому йдеться про те, як яблунівські колгоспники готуються до повернення в рідні пенати старшого куди пошлють

Ще той Хома по світах блукав та дива споглядав, десь там без горілки не затівав говірки, а як випивав із бізнесменами варенухи, то й починали густи гуртом, як осінні мухи... Ще той старший куди пошлють, далеко будучи і від Попівки, де хліб по півкопійки, і від Перекопу, де хліб по копі, із білими та чорними своїми приятелями сповідав мудру істину: пий, їж, поки рот свіж, а як зав’яне, то й пить перестане... Ще той грибок маслючок накидав лукавим оком на заокеанських секс-бомб, уболіваючи за їхнє майбутнє, коли постаріють і стануть беззубими бабами, про яких молодесенькі секс-бомбочки найновішого призову казатимуть: «Стара секс-бомба з воза — кобилі легше!..»

Значить, іще теє й онеє, цеє і сеє, а вже Яблунівка бралась готуватись до зустрічі Хоми з-за океану. Звісно, роботи в колгоспі ніхто не запускав, урожай у полях колосився, але ж був усім на умі народний улюбленець і звитяжець Хома, котрий гідно представляв колгосп «Барвінок» за океаном і якого годилося зустріти на батьківщині так, як він заслужив перед світом.

Шкільний хор, що складався з піонерів та комсомольців, розучував нові пісні задля такої нагоди, щоб дитячим хоровим співом вітати старшого куди пошлють на рідній землі. Учасники клубної самодіяльності до пізньої години шліфували народні танці, вдосконалювали майстерність в опануванні таких колінець, які не могли приснитись і професіоналам. Декламатори заучували вірші, де йшлось про колгоспні здобутки. Діодор Дормидонтович Кастальський, директор школи, несподівано захопився мистецтвом аплікацій, різав кольоровий папір, клеїв химерні фігурки, які надумав піднести в дар грибку маслючку. Старші й молодші яблунівські вишивальниці, не криючись од своїх чоловіків, стали раптом вишивати сорочки, які вони мріяли подарувати позиченому чоловікові, коли той повернеться з-за океану. Готував- ся спеціальний випуск стінної газети в приміщенні контори.

Не пасли задніх і сільські фізкультурники, які надумали провести спортивні змагання на честь Хоми. Аматори легкої атлетики вдосконалювали своє вміння з бігу на короткі дистанції й на довгі, а також у стипль-чезі. Задля занять у стипль-чезі на стадіоні бульдозером вирито глибоку яму й налито води — цю перепону декому доводилось долати вплав. Дужі механізатори вечорами кидали спис, гранату, диск. Популярною серед людей похилого віку стала гра в скраклі. Від потужних ударів гримів футбольний м’яч, стогнав волейбольний м’яч, дзвенів баскетбольний м’яч. Висувались пропозиції організувати змагання з хокею, на які запросити такі знамениті команди, як ЦСКА, «Нью-Йорк рейнджерс», «Філадельфія флайєрз», «Монреаль Канадієнс» та інші. На жаль, цю пропозицію висунуто пізно, й на шляху до її здійснення стояла маса непереборних труднощів: по-перше, Яблунівка ще не мала свого зимового стадіону, котрий би відповідав усім міжнародним вимогам до таких манежів, по-друге, колгосп іще не сформував свою хокейну дружину «Хрещатий барвінок із Яблунівки», котра могла б на рівних конкурувати з визнаними асами. Як завжди, готуючись до зустрічі Хоми, грали в шахи, шашки, доміно і в карти, проте згодьтесь, що ці інтелектуальні та азартні ігри не рівноцінні ідеї проведення хокейного турніру.

Повертаючись додому з колгоспного поля пізно ввечері, а то й пізно вночі, яблунівські хлопці та дівчата до чого додумались? Замість самим співати пісень чи слухати їх по транзистору, вони догадались тренувати «ура!». Мовляв, коли, нарешті, старший куди пошлють ступить у Яблунівку, зустріти його не стихійним неорганізованим «ура!», а могутнім і злагодженим. Отже, щоб домогтись цього могуття й злагодженості, хлопці та дівчата й кричали поночі в полях або ж у вербах над ставом, а старі інваліди минулої Вітчизняної війни злякано прокидались у ліжках, бо їм, либонь, здавалось: частини наші громлять ворогів, у полон беруть, а вони відстали від атаки, лежать, поранені...

Оте панно трудової слави бородатий художник теж, либонь, хотів приурочити до приїзду Хоми... Тоді, після нашої останньої зустрічі, коли митець звірявся у невдачах з колективним образом яблунівського сучасника, із фойє Будинку культури я подався не в знахарчину хату, а в просторий зал для глядачів. Ще не переступивши порога, побачив сотні порожніх стільців, що, покриті темним дерматином, нагадували велетенську зграю заснулих кажанів із розчепіреними крилами. І саме на порозі мене змусив зупинитись могутній голос, що канонадним громом бився під високою стелею та по кутках. У голосі відчувалась така гостра драматична сила, що я відчув миттєвий дрож у всьому тілі. Зіщулено ввібравши голову в плечі, я сховався за колоною, а вже тоді поглянув на сцену.

А вже тоді краєчком ока зиркнув на сцену, бо голос, підсилений потужними гучномовцями, линув саме звідти. Осяяний сліпучим світлом, стояв Михайло Григорович Дим. Зодягнений у новенький, із голочки, костюм, із нагородними колодочками на грудях, із натхненним чолом, що палало мефістофельським блиском, голова колгоспу «Барвінок» стояв за трибуною, оббитою червоним оксамитом, і говорив аж у три мікрофони.

—  Товариші! В нашому колгоспі хлібороби, тваринники, спеціалісти господарства працюють добре, на совість, широко застосовуючи досягнення науки і передового досвіду. По роботі й наслідки!

Глянувши в зал і начебто побачивши щасливі обличчя колгоспників, Дим заходився лунко ляскати в долоні, аплодуючи. Голова колгоспу, як то кажуть, громив свої долоні, щоб чужі боялись, бив їх, мов кота, зловленого в шкоді, бив їх та бив і, здавалось, набитих візьме зараз і викине. Лице його смагляве сяяло так, наче в «Барвінку» ледарі всі свої душі почепили на колючі груші, наче вони йому вже в печінках не сидять, наче він їм усім підніс гарбуза печеного. Вволю поаплодувавши і вволю порадівши, Михайло Григорович Дим підніс догори руки, наче заспокоював присутніх у залі. Я непорозуміло понипшорив по стільцях, що нагадували сонних кажанів. Ніде нікогісінько...

Нахилившись над папірцями, що лежали на трибуні, Дим знову загримкотів у три мікрофони, й знову озвалась канонадна пальба в залі:

—  Минулого року кожен гектар зернових дав по 41,2 центнера, в тому числі по 41,8 центнера озимої пшениці, по 56 центнерів зерна кукурудзи, по 29,4 центнера ячменю. На сто корів щороку одержуємо 92—95 телят, а від однієї свиноматки 19—22 поросят. Молодняк дає середньодобові прирости живої ваги 800—900 грамів.

Ох, як палахкотіли чорні циганські очі голови колгоспу Дима, коли він знову став ляскати в долоні! А що, аплодуючи сам собі, підносив руки до трьох мікрофонів, то вони транслювали ту ляпанину на весь зал, і могло здатись, що тут і справді зібралось немало яблунівського люду.

Й знову Дим підніс руки в заспокійливому жесті догори, наче просив тиші.

А коли така тиша, на його думку, настала, він розвів руками вшир і низько вклонився:

—  Так що, дорогий Хомо, зустрічаємо вас прекрасними трудовими звершеннями й показниками, а також сміливими

планами. А наше слово, як ви знаєте, ніколи не розходиться з ділом, а наше слово тверде, як граніт.

Вражений почутим, я з-за колони став уважніше розглядати зал. Адже не міг голова колгоспу, серйозний і поважний чоловік, виступати перед порожніми стільцями. Де ж той Хома? Коли і яким побитом цовернувся з Америки? Радість від зустрічі зі старшим куди пошлють сколихнула мої груди, здавалось, що волосся на маківці стало сторчма.

Пильно обдивившись зал, я Хому так-таки ніде й не побачив.

Тим часом голова колгоспу гримнув у три мікрофони:

—  А тепер зі звітом перед вами виступлять інші працівники нашого багатогалузевого господарства. А вже після них, дорогий Хомо Хомовичу, перед вами виступлять учасники художньої самодіяльності, котрі підготували концерт із пісень, танців, жартів і віршів.

Хоч убийте, хоч застрельте, але ж не бачив я в залі ні танцюристів, ні співаків, ні віршотворців. Значить, став я в Яблунівці отим безумним, що верже камінь у море — і сто розумних не виймуть!