Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 97

Наспіла пора, коли я відчув себе на розумі слабким, як учетверо вірьовка, й заходився шпетити себе в знахарчиній хаті: «Я немічний, непроворний! Мої думки — трихи та мнихи, нема оддихи. Я ледачий: сиджу, надуваюсь, три дні в чоботи озуваюсь. А коли ляжу, то лежу, мов галушка, і за лежанням не захоплю сидіння, а через сидіння не впаду в лежіння. Ще ж не бачили в Яблунівці такого міщуха, котрий вдень спить, а вночі кукурікає, то побачили».

У ложний пафос самобичування впав я пізніше, а перед тим трапилось кілька подій, які розвіяли клубки туману, котрими покриті деякі мої яблунівські пригоди.

Вранці якось я готував каву на газовій плиті, коли до знахарчиної хати зайшла дівчина. Це була дівчина, з якою востаннє зустрівся тоді, коли в лісі поламалась моя «Волга» і я на попутній машині хотів під’їхати до районного містечка. У тій машині сидів і гітлерівський офіцер, із котрим я колись зіграв партію в шахи під дулом пістолета.

Надворі мрячило, й на її волоссі мерехтіли дощові краплини. Її виразисті й круглі, як старовинні срібні монети, очі теж були наче омиті літнім дощем, так блищали та світилися.

—  Здрастуйте,— привіталась приємним грудним голосом, що наче оксамитом забринів.

—  Здрастуйте,— відповів я не без спантеличення.

—  Ви мене впізнали чи ні? — поспитала дівчина, переминаючись у порозі з ноги на ногу.

Ще б я не впізнав Соломію! Наче в калейдоскопі, промайнули в пам’яті всі наші зустрічі. Й та найперша в Будинку культури, коли вона з природним драматичним пафосом говорила про любов... Ага, любов — це біла надія проліска, що зріс на лісовій галяві в промінні ранкової зорі... Велемудро, але щиро... Й та друга зустріч, коли навідувалась уже сюди, в знахарчину хату, і в великій материнській тузі говорила про сина Максима, якого начебто спородили удвох із нею, а жорстока доля забрала славного хлопця... Й згадав оту зустріч коло ставу, коли в моїй голові лунала шпарка мелодія гопака і я не міг не скоритись їй, не міг не пуститись навприсядки, і несподівано появилась на березі вона, й ми танцювали гопак удвох...

—  Авжеж, упізнав,— усміхнувся я трохи вимушено.— Сідайте, прошу, на лаві.

Дівчина зраділа моїй усмішці й відповіла такою сяйливою усмішкою, що в її промінні душа моя раптово посвітлішала й розвиднилась, як розвидняється земля на світанку.

—  Я прийшла до вас попросити вибачення,— сказала, слухняно сівши на лаві. Очі її срібні яскріли серед намальованих на стіні квітів. Руки поклала на колінах, і в усій постаті відчувалась легка, непригноблена винуватість.

Вибачення? Чи не за те, що їхала в одній машині з гітлерівським офіцером?.. Я запропонував їй випити чашечку розчинної кави, й дівчина не відмовилась. Дрібно сьорбала духмяний напій за отим столом, де й було зіграно шахову партію під дулом пістолета. Інтуїтивно я відчував, що сьогодні має розв’язатись чимало загадок, котрі переслідували мене в Яблунівці. То більше, що я й сам уже почав здогадуватись про деякі секрети...

—  За віщо ж ви хочете вибачитися? — поспитав я чемно.

—  За все,— відказала Соломія.

—  За все,— мимоволі повторив я, зітхнувши. Зітхнув, бо, можливо, не хотів, аби ця дівчина вибачалась переді мною за все.

Соломія вмовкла, збираючись із словами й думками. Її щоки порожевіли від хвилювання, а довгі вії тремтіли, мов ефемерні крильцята ефемерного метелика. Здається, дівчина потай раділа, що зараз може пити каву й не розмовляти.

Я згадав той драматичний вечір, коли Соломія, вбита горем, навідалась до знахарчиної хати, говорила нестямні речі про вмерлого сина Максима. Як вона тоді сказала? І я згадав уголос:

—  Втратила глузд і я, твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою...

—  Не треба! — ледь прошепотіла дівчина, й чашечка затремтіла в її руці.

—  Хіба я не можу сподіватись на його воскресіння? — пригадались тодішні її слова.— Адже християни вірять у воскресіння Христове...

—  Благаю вас, не треба,— знову прошепотіла дівчина, страждаючи.

Поставила порожню чашечку від кави на стіл і боялася зводити на мене глибокі срібні очі.

—  Не тільки вибачте, а й простіть, що я була така з вами жорстока. Але я тоді не задумувалась над жорстокістю вчинків, можете повірити?

—  Можу повірити,— мовив я, мало що тямлячи з її плутаної мови.

—  А вибачити й простити?

—  Можу вибачити й простити...

—  О! — зраділа Соломія, і я відчув на щоці поцілунок її свіжих, поривчастих уст.— Якби не втрутився сам товариш Венеційський, то я б, може, не усвідомила, не покаялась, і все тривало б далі так, як досі...

,— Сам товариш Венеційський?!

—  Еге ж, начальник районної міліції. Люди йому наші яблунівські про все написали. І не тільки яблунівські, а й з Великого Вербчого писали, із Чудв, із Сухолужжя.

—  Із Сухолужжя та Великого Вербчого писали про вас, Соломіє? — оторопів я.

—  Й про мене також,— прошелестіла винуватим голосом дівчина.— Тому сам товариш Венеційський наказав у всіх попросити вибачення. У вас також... Велике вам спасибі!

І не встиг я схаменутись, як знову відчув на щоці поцілунок її гарячих уст, і вже вона, легка й радісна, переступала поріг знахарчиної хати, бо, видно, таки квапилася,

—  Звідки ж ви хоч? —устиг я запитати в спину.

—  Із Сухолужжя! Там я в бібліотеці. Дам почитати «Позиченого чоловіка»,— вже відповіла з сіней.— Хоч і велика черга записалась на книжку, та я вам без черги дам.

І зникла, як буря. Як прекрасна руйнівна буря, що випалює душу, аби в душі зросло зело неясних надій, щемкої тривоги в передчутті майбутнього.

Звісно, я не знаменитий Шерлок Холмс. Так само я не знаменитий інспектор французької поліції Мегре, створенню образу якого віддав мало не все своє життя Жорж Сі- менон. Проте здається, що будь-хто, поживши в Яблунівці того літа і ставши мимовільним учасником багатьох загад- нових пригод, обернувся б на детектива. Авжеж, на дилетанта, без високої кваліфікації, але на детектива. Отож після відвідин Соломії я вже здогадувався, як розгортатимуться подальші події.

На ці події вплинути я не міг, зоставалось терпляче очікувати. Саме заслухався туркотінням горлиці, що линуло у відчинене вікно, коли в сінях прошаруділи обережні кроки. Зовсім тихі, наче то ступав безплотний дух. Насторожившись, я ждав, коли відчиняться двері.

Вірите ви чи не вірите в інтуїцію? Я вірю, принаймні в свою. Відчинились двері, і, як я й сподівався, поріг переступив колишній гітлерівський офіцер.

Кажу — колишній, бо не було на стрункому парубку ні фашистської форми зі зловісними нашивками на рукавах та на грудях, ні важкого «вальтера» в руці. Розхристаний комір світлої кремової сорочки відкривав міцні засмаглі груди. Білі джинси підперезано широченним чорним ременем із пряжкою-бляхою, котра скидалась на дзеркало, здатне відобразити весь довколишній світ. Із першої нашої зустрічі запав у пам’ять погляд його ясних, мов акацієвий цвіт, очей, які наче хлюпали свіченням підпаленого спирту, які погрожували смертельним опіком. Зараз у цих очах тремтіла мало не дитяча провинність.

—  Дозвольте?..

Коли ми грали пам’ятної ночі пам’ятну шахову партію, цей молодий і симпатичний садист так і не обізвався ні разу, своїм зловісним мовчанням нагнітаючи й напружуючи відчуття смертельної небезпеки. Голос, виявляється, в нього м’який і мелодійний, як у дівчини.

—  Дозвольте?..— вдруге озвався цей непрошений гість, бо я мовчав.— Доброго дня!..

—  Вас прислав сюди сам товариш Венеційський? — звівшись із-за столу, похмуро спитав я.

—  Так,— відказав парубійко з порога.

—  А своїм розумом ви не могли здогадатись прийти?..

—  Бачте...— пробурмотів він і прикусив язика.

—  Сподіваюсь, на цей раз ви прийшли без «вальтера»?

—  Без «вальтера»! — ледь повеселішавши, відказав переодягнений гітлерівський офіцер, що прийшов за повелінням самого товариша Венеційського. І розвів руками, показуючи трудові мозолясті долоні.

—  І без шахівниці?