Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 98

—  І без шахівниці,— відказав. І додав зі щирим захопленням: — Зіграли ви тоді здорово!

—  Так уже й здорово,— заперечив я, хоча похвала полестила. Звідки цьому ситому й здоровому парубійку знати, що в ту ніч я перевершив свої шахові здібності! Адже йшлось не так про боротьбу в шахах, як про ідеологічну боротьбу. Я й зараз відчував гордість, що переміг у тому смертельному поєдинку. Зрештою, я не міг не перемогти, не міг не здолати долю.

—  Повірте, що здорово! — заходився переконувати мене цей перевдягнений гітлерівський офіцер.— Я сам граю на рівні кандидата в майстри спорту, в районі всіх на лопатки кладу. Знаєте, не люблю програвати, а тоді довелось-таки програти.

Не люблю програвати!.. Я згадав, як його рука тяглась до «вальтера», та в останню мить він зумів перебороти своє бажання розправитися зі мною якщо не на шахівниці, то силою зброї. Помітивши, що від спогадів я змінився на обличчі, перевдягнений гітлерівський офіцер сказав:

—  Ви могли б стати чемпіоном нашого району!

Мені знову полестила похвала, й лице моє відм’якло мимоволі. Помітивши, що може маніпулювати моїм настроєм, як заманеться, він сказав не без лукавої запопадливості:

—  А там стали б чемпіоном області! Чемпіоном республіки! Країни! Світу!

Хто б не всміхнувся з радості від таких лестощів! Усміхнувся, звісно, і я, відтанувши душею і вже зовсім не маючи з серці зла за ту гру в шахи під дулом пістолета.

—  Гаразд, що сьогодні навідався без «вальтера» і без шахівниці.

—  «Вальтер» конфіскував сам товариш Венеційський.

—  Давно пора. Передай самому товаришеві Венеційському, що ти ходив до мене просити вибачення. Сподіваюсь, таку партію ти зіграв тільки зі мною? Бо не в кожного можуть витримати нерви, хтось і на інфаркт спроможеться вже в королівському гамбіті, навіть не в ендшпілі. Йди!

Він вилетів із хати ще прудкіше, ніж Соломія. Гм, від чемпіона району — до чемпіона світу! Зійти на шаховий Олімп — хто не мріє про такий тріумф?.. Лишенько, як мало треба людині, щоб вона забула й простила! Просто треба, щоб кривдник під’їхав до неї на кривій, щоб очі замилив і за ніс поводив. Глибоко приховане шахове самолюбство — ось та струнка, на якій зіграв оцей хитрунець. Навіть не сказав, хто він і звідки. Та, зрештою, це не має ваги.

Ви вже здогадуєтесь, либонь, що після навідин Соломії та переодягненого гітлерівського офіцера, котрий так і не відрекомендувався, я став чекати на татарську орду. Авжеж, мали вони ввірватись на знахарчине подвір’я не на косма- тих степових конях і не з кривими ятаганами дамаської сталі в руках, не з горловим криком хижих зайд і не з розбійницьким шовковим арканом... Справді, незабаром зупинилось під хатою дві легкові машини, з яких висипало близько десятка парубків. Я не став очікувати гостей у хаті й вийшов назустріч.

їхня спішена ватага вже вступила у ворота. Вирлоокі, щелепасті, лобаті, з кривими та горбатими носами, широкі в плечах. І зодягнені — хто в джинси чи бостон, хто в льон чи кримплен, хто в полотно чи шерсть. Ступали дружно, впевнено, наче молотами гатили в землю. Оточили з усіх боків, немов у бран узяли, й на мить я знову відчув на шиї доторк шовкового аркана.

—  Доброго здоров’ячка! — привітались.

—  Не від самого товариша Венеційського? — поцікавився я для годиться.

—  Від самого товариша Венеційського,— пролунала відповідь.

—  Хочете нарешті взяти мене в ясир? — спромігся я на невдалий жарт.— І відвести десь на невольничий ринок у Бахчисарай чи в Кафу?

—  Та ні,— стали запевняти похмуро, блимаючи спідлоба, зизом чи косо.

—  Значить, на невольничий ринок іще далі, аж у Стамбул?

—  Та зовсім ні,— супились вони, хмарились та бурмо- сились.— Сам товариш Венеційський прислав, аби покаялись перед вами та вибачення попросили.

Ой, не стерся ще в моїй пам’яті отой доторк шовкового аркана! Мимоволі я підніс руку вгору й помацав горло. Непривітні ординці стали ще непривітніші — справжня татарва!

—  Гаразд, хлопці, йдіть... Передайте самому товаришеві Венеційському, що зустрічалися зі мною.

Повернулися спинами й ордою посунули до воріт. По- втискували свої дебелі тіла в машини, й гуркнули мотори. Післяполудневе сонце зарожевило куряву, що знялась у вулиці від прудких коліс. Криво всміхнувшися сам собі, я сів під грушею на поліно, цюкане-перецюкане сокирою: очевидно, знахарка на цьому поліні рубала дрова. З поля долинав гуркіт комбайнів: кипіли жнива, в розпалі було збирання врожаю. Я подумав про те, що тепер, після всіх недавніх гостей, мені найдужче кортіло б побачити моїх визволителів козаків, що в той весняний день порятували з яничарського полону. Проте не сумнівався, що козаки не навідаються з візитацією, бо вони — молоді шофери, комбайнери, механізатори широкого профілю — зараз на збиранні врожаю. Якщо не в Яблунівці, то в Сухолужжі, в Чудвах, у Великому Вербчому, по інших селах району.

Сидячи під грушею на поцюканому поліні, очікував я зовсім на іншого гостя. Час тягнувся неймовірно повільно, мовби в нього, лінивого, був слід по золотому. Від літньої спеки широкі лопухи під тином поопускали свої капловухі вуха. Пахло сухою курявою й гарбузовим гудинням із городів. Безконтрольно я поглядав раз у раз на наручний годинник, дивуючись: чому бариться саме той гість, на якого я так нетерпляче очікую і який ну просто зобов’язаний висповідатись переді мною! Й коли на вулиці за бузиновими кущами майнула знайома постать, я став напрочуд спокійний. Так, напевне, спокійно почувається в могилі отой Гаврило, який не вмер, а галушка задавила.

Нарешті гість ступив на подвір’я. Й поки дибцяв до груші, я пильно роздивлявся оцю тінь, яка ще так недавно була здоровим, тілистим чолов’ягою. В очах його, здавалось, чоловічки догори ногами стали. Це в тих очах, де ще зовсім недавно мовби космічний пил мерехтів, а зіниці скидались на зоряні галактики. Гострий горбатий ніс, який нагадував форштевень старовинної турецької фелюги, ще дужче загострився: таким гостряком можна було б колись, ідучи в морську атаку, протикати наскрізь судно супротивника. А де поділися соковиті червоні губи, що красномовно, хоч, може, й безслівно говорили про любителя прянощів земного буття? Здавалось, обросли губи порохом смутним та печальним. Куди вже там, щоб у малюнку тих губ угадувалась владолюбна людина.

От що сталося з тим, хто не так давно нагадував Мефі- стофеля доби не гетевської, а нашої. Можливо, саме такого вигляду й повинна прибрати душа митця після титанічних творчих мук, тоді, коли тіло зникає, самознищується, а душа зостається гола-голісінька, безтілесна?

— Ви прийшли до мене за наказом самого товариша Венеційського? — звівся я з поліна під грушею назустріч давно очікуваному гостю — художнику. Авжеж, як ви вже догадались, на знахарчине обійстя ступила нога художника- бороданя. І відзначивши, що борода в нього зосталась на диво густа й пишна, я додав: — За наказом начальника районної міліції?

—  Так,— мовив художник плюсклим голосом плюсклого пророка.

—  Ваші колеги встигли нанести мені візити раніше,— мовив я, вирішивши грати відкритими картами й не приховувати козирів. Та й чом би мав приховувати, коли всі козирі були в моїх руках.

—  Тепер моя черга,— мовив художник, і голос йому затремтів, мов остючок на вітрі.— Сам товариш Венеційський наказав просити у вас вибачення, пригрозивши, що в разі непослуху розцінюватиме мою творчу діяльність за статтями карного кодексу. Мовляв, деякі аспекти моїх експериментальних пошуків у мистецтві пахнуть криміналом.

—  Можливо, й так,— мусив я визнати слушність міркувань начальника районної міліції, котрий судив про мистецтво бороданя зі своєї адміністративної дзвіниці, зведеної на строгому кодексі.

—  Знову невдача! — зітхнув.

—  Так, знову невдача,— не став я втішати його вражене творче самолюбство.

І справді, в Яблунівці він звідав не тільки втіху мистецького самоствердження, а й низку прикрощів і невдач. У пам’яті промайнули деякі епізоди... Ось у фойє Будинку культури бородань перемальовує на стіну налигану натуру — червоної масті, з вигнутими вінком рогами, з рожевим вим’ям корову з колгоспної череди. Основоположник естетики рухомого живопису! Сподівався, що намальована худобина доїтиметься, даватиме шкіру, шерсть, м’ясо. Сподівався, що в майбутньому всі стануть художниками. Рухомий живопис мав сприяти росту матеріального добробуту трудящих, а також розквіту самобутніх індивідуальностей. На жаль, оту корову, що правила за прототип, вибракували, вона потрапила на бойню, й голова колгоспу сказав, що не можна серед селянської маси пропагувати образ такої корови, це в корені суперечить принципам рухомого живопису.