Вир - Тютюнник Григорий Михайлович. Страница 35

— Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разів чотири в органи викликали.

— Значить, було за що.

— Хто ж його знає, було чи не було: нам не видно...

— Ну, нічого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть?

— Що говорити? — зітхнув Сергій. — У кого є хліб та до хліба, той не крастиме.

— А чого ж у вас хліба не вистачає?

— Вам видніше. Ви — вчені.

— Вченість тут ні при чім. А ти скажи, як ваші селяни думають? Чому в них хліба не вистачає?

Сергій зам'явся, кілька разів жадібно затягнувся цигаркою.

— А що говорять? Кажуть, що якби хліб по за-границях не розвозили, то вистачило б на десять літ. В Німеччину он скільки пруть.

— Ти торкаєшся питання, якого не розумієш, — нахмурився Дорош. — А за кражу я тобі скажу: вона від низької свідомості людини. От ви, молодь, що ви робите на селі для того, щоб показувати високі взірці загальногромадської свідомості? Як ви підносите культуру села?

— Як? — засміявся Сергій. — Позбираємося в хаті в кого-небудь на кутку, пожируємо з дівчатами — і спати. Та ви чого мене за культуру питаєте? — посуворішав Сергій і насупив брови. — Ви мені дайте хліба в рот, а тоді й про культуру розказуйте. А то всі ви, городські, такі: хлібець жувати любите, а як він родить — не знаєте.

— Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекрасні, хороші люди, великі трударі. І на твої літа пора вже в цьому було розібратися.

— Пробував, — глухим голосом відповів Сергій. — Та нічого з того не вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин і захищаєте.

— Не вгадав, — усміхнувся Дорош. — Я корінний селюк.

— Е, який із вас селюк? — махнув рукою Сергій, одвернувся і довгий час їхав мовчки. Дорош теж не зачіпав його на розмову, і так вони проїхали добрий шматок дороги. Нарешті Сергій засовався на своєму сідалі, кілька разів тяжко зітхнув, потім збив на потилицю облізлу шапурину і повернувся до Дороша обличчям:

— Воно, бачите, як в житті заведено: що кому дошкуля, той про те й розмовля. Може, людина й помиляється, приймаючи на дорозі стовп за чоловіка, та все ж таки в неї очі є і вона щось бачить.

Сергій знову замовк.

— Я й вас не люблю, — промовив він після деякої мовчанки. — Ви хоч і крутитеся в нашому селі, а по шкірі видно: городянин. Годинник, окуляри, блокнотик. Навіщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тільки Охрім як повернувся із фінської війни, то чоботи наваксував, в нагрудний карманчик ланцюжок повісив і кожному зустрічному хвалився, що він одер жав у нагороду іменні золоті часи за те, що взяв у по лон двох фінських генералів. Ну хто йому повірить, що він такий бойовий подвиг зробив, коли всі знають, що Охрім власної тіні боїться? Але хлопцям з чого посміятись, то посміятись, аби весело було. От вони його і просять: «Ну, покажи, Охріме, бо ми зроду золотих часів не бачили. Дуже вже нам охота на них подивитися, а головне, поглянути, що на них написано». — «Е, — каже Охрім, — не можна, бо на них номер військової частини проставлено, а це вже військова таємниця, і її не можна розголошувати. Самі подумайте: яка мені болячка із-за вашої цікавості під розстріл іти. Котра зараз година, сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще і не просіть, бо не можу я присягу порушувати і не на те я був найкращим бійцем на всю дивізію Північного фронту». Просили хлопці, просили, нічого не виходить, а тоді Підстерегли — і вихопили той ланцюжок. — Сергій засміявся, весело підбив шапурину.

— Виявилося, що ніяких часів у нього немає, а до ланцюжка жіноча пудрениця причеплена, котру ба-ришні в сумочках носять, щоб, посеред вулиці зупинившись, красу наводити. От тобі — Xa-Xa! — і вся військова таємниця.

Сергій довго сміявся, витираючи кулаком мокрі від сліз очі.

— Отак — ха-ха!.. — Він усе ще ніяк не міг зупинити в собі сміх і тремтів плечима. — Отак і з вами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете.

— Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нікуди не піду. Мене ніхто сюди не посилав, я прийшов добровільно, а добровольці не тікають. А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне: прошиб ти. Поживеш більше на білому світі — сам свою помилку побачиш.

Дорош зіскочив із підводи і, щоб трохи розім'ятися, пішов пішки. Щупленька постать його в захвиськаній болотом шинельчині на тлі чистого неба здавалася мізерною і сиротливою.

«Розгнівався, — подумав Сергій, дивлячись йому вслід. — Нічого. Зате буде знати, що я про нього думаю». Сергій закурив і їхав, понуривши голову, заглибившись у свої думи, перебираючи в пам'яті всі ті слова, які він сказав Дорошеві, розцінюючи їх з того погляду, наскільки вони могли образити його супутника. Але як він не рився в них, як не чіплявся, він не знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. «А, нічого нема. А якщо він такий тонкошкірий, то хай лубки понашива, щоб не так дошкуляло». Сергій закурив ще раз, весняний пустотливий вітер зірвав із цигарки іскру і кинув йому в рукав, іскра припекла так, що аж затріпав рукою. «Іч, влетіла, клята. Не помітив і коли, — усміхнувся Сергій і чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: — Він або ж дуже хитрий, або дуже чесний. Поживем — побачимо». Сергієві скучно було їхати самому, він пустив биків на волю, хай собі тюпають помаленьку, а сам побіг до Дениса, що, сидячи на возі, між ділом, як то кажуть, чистив шомполом «ружжо».

— Ну, як ти тут? — запитав Сергій, і собі плигнувши на воза.

— їхати настобісило. Закурити є? Сергій вийняв кисет і передав його Денисові. Той закурив, відклав рушницю, сказав сумно:

— Зайця тепер трудно зустріти: озимина підросла. А дика качка вся на лиманах... У тебе щось є в торбині?

— А ти вже своє пожер?

Денис мовчки підняв шомполом пусту торбу, що валялася на возі.

— Ну, як твій керя? — запитав трохи згодом Денис. — Принеси його торбу, там должні ковбаси буть.

— Ніяких там ковбас нема. Нам сестра на двох харчі давала.

— Так в чом же діло? Візьми свою частку і неси сюди.

— Маєш кишку на дурничку?

— А що ж робити, коли вона пуста?

Сергій побіг до свого воза, взяв із торби шматок сала (один залишив Дорошеві), дві цибулини, кавалок хліба і приніс Денисові. Усівшись, вони смачно заходилися підвечерювати. Особливо не соромився свого їстівника Денис: чуже сало та хліб він уплітав за обидві щоки, так що на лобі аж піт виступив, цибулю гриз якось люто, як кінь сиру капусту, жирні брудні пальці обтирав об сорочку або просто облизував, прицмокуючи язиком.

— Літом я тобі крижня підстрелю. Найжирнішо-го, — обіцяв Денис, не моргнувши оком. Сергій мовчав, тому що знав зарані, що Денис бреше і що ніякого крижня він не дасть.

Вечоріло. Сонце повернулося на західну околицю неба, купалося в попелястих тучах; вітер затих, степові облоги втрачали свою широчінь, вужчали; скрадливі чорні тіні рухалися звідусіль так швидко, що скоро не стало видно не тільки степу, а й дороги, по якій ішли бики. Незабаром у чорному степу, десь вдалині, стало примітне вогняну заграву.

— Чупахівка, — показав рукою Сергій в бік заграви.

— Скільки ще годин їхати? — поцікавився Дорош, відчуваючи голод і розташовуючись на возі, щоб перекусити.

— Години дві ще треба чукикати.

Дорош, розв'язавши торбинку, помітив відразу, що хлопці пообідали без нього, і це його неприємно вразило. «Стороняться. Нічого, звикнуть». Дорош поклав торбу собі на коліна, весело крикнув словами старої, давньої казки, яку він запам'ятав ще з дитинства:

— Ей, хто в лісі, хто за лісом — ідіть до мене вечеряти!

Сергій відмовився, а Дениса як на крилах принесло. Він з радістю кумувався і з Дорошевою торбиною і співчутливо, навіть з деяким жалем, говорив:

— Шкода, що ви так пізно приїхали. Якби зимою, — бабахнув би вам зайця на шапку...

Сергій відкликав Дениса вбік, схопив за петельки:

— Що ж ти, собачий тельбух, все село ганьбиш! Себе ганьбиш, нас у сором уводиш! Тобі мало було мого сала, так ти вде до людини пристав жувати, щоб тобі язик покорчило! Адже ми його до себе на обід не запрошували, а він нас запросив, і тобі не соромно було йти до нього?