Вир - Тютюнник Григорий Михайлович. Страница 37

— Виходить, хай скотина пропаде? Він підійшов скрадливими кроками до стола, міцно затис у пальцях черемхове пужално.

— Іч, роз'ївся на малясі, хоч у плуг запрягай! Потім зодяг шапку і, гримнувши дверима, вийшов з кабінету. Цим своїм вчинком він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати. Нарешті він відійшов і виписав Дорошеві під розписку дві тонни жому. Дорош схопив накладну і притьмом вискочив надвір. В темному кутку йому зустрівся збуджений Сергій, прошепотів упівголоса:

— Ви, Валентине Павловичу, тільки не сердьтеся. Наші підводи на глухому дворі за кагатами стоять. Ми вже з Денисом їх нагрузили.

— Як нагрузили? А накладна? Сергій поляпав по ложі Денисової рушниці, що висіла у нього за плечима стволами вниз.

— Ось наша накладна.

— Ви що, подуріли?

— Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощі які абощо... Просто я взяв у Дениса рушницю і під виглядом сторожа спровадив підводи на глухий двір, до жомових ям. Резервних. Тепер головне — прорватися крізь ворота.

— Веди.

Пройшли мимо здоровенних довгих складів, що тяглися в темряві, як вулиця, перетяли вузькоколійку, довго петлювали поміж високими купами дров. Під самим парканом щось заворушилося, і з темряви виступив Денис, пильно придивляючись до прибулих. В руці у нього міцно затиснута заноза.

— Думав, чужаки. Ну, виїжджати, чи що? Він підійшов до биків, з тихим дзвоном засунув занозу в ярмо.

— Давайте. Швидко.

Погейкуючи на биків, стали вибиратися з глухого кінця дворища, благополучно об'їхали склади, прорипіли мимо чорної ріки підвід, що чекали своєї черги.

— От кому щастя, — заздрили їм дядьки. — Уже люди й додому поїхали, а тут, мабуть, до мирового потопу сидітимем.

Сергій схвально шепотів Дорошеві:

— Головне — крізь ворота проскочити, а тоді — шукай вітра в полі.

— Ох, коли б нам не набили шиї!..

— Що ви, Валентине Павловичу, та в таких бусур-манців украсти — святе діло.

Через кілька хвилин троянівці приладналися до якихось хуторян і непомічені виїхали із заводу.

XVI

Поєдинок між Уласом і Гнатом на тому не закінчився, що вони обмінялися дошкульними репліками у Ганни Ляшенко і тим, що Гнат як ошпарений вискочив геть із хати. Поєдинок цей продовжувався в затаєних намірах, що їх викохував про себе Гнат, настирливо шукаючи такого випадку, щоб прищикнути Уласові язичка. І треба сказати, що Гнат уже потихеньку робив своє діло: таємними пакетами він розіслав свої листи у всі ті місця в Харкові, де перебував Улас, вимагаючи компрометуючих матеріалів на хлопця.

Улас же зовсім не змінив своєї поведінки, чемно вітався із Гнатом, всіляко виявляв до нього ознаки уваги і навіть покірності, але в душі не любив його за ту грубу силу, яка аж кипіла в цій людині, і за те зловживання своїм службовим становищем, яке дуже часто допускав Гнат і в роботі, і в побуті. Улас це вважав несправедливим, і був переконаний, що з цим миритися не можна, і написав замітку у обласну газету. Незабаром з газети прийшла відповідь на його листа, в якій говорилося, що редакція зацікавилася матеріалом і веде розслідування. Улас зрадів і уявляв це розслідування так: з Полтави приїде товариш із газети, скличе збори, на яких люди вискажуть усе, що знають про поведінку голови, надрукує замітку в газеті, а на другий день після цього Гнат визнає себе винним і дасть слово покращити роботу і поведінку, в противному разі його знімуть із цієї посади. Проте розслідування велося трохи інакше, чим уявляв собі Улас: лист Уласа з допискою «розслідувати на місці» надіслали в район, там його прочитали, голова райвиконкому особисто подзвонив по телефону до Гната, і між ними відбулася така розмова:

— Що ти там дров нарубав? Дуже мені приємно одержувати з редакції листи про твою поведінку...

— Ніяких я дров не рубав. А що веду боротьбу з циганщиною та бродяжництвом, так це мій обов'язок по службі.

— Можна вести боротьбу, але без перекручень.

— Правильно! Перекручую, — не розчув Гнат. — А що, знаїїш-понімаєш, дивитися, як на шию тобі сідають, ще й пітничок для зручності підкладати?

— Як у тебе іде сівба?

— Все по плану.

— Дивись же там!

На цьому розслідування в районі закінчилось, а в селі зате тільки-но розпочалося. Гнат наказав Кузьмі цілих три дні годувати коня, бо виїздів не буде, сам замкнувся в кабінеті і не приймав нікого, бо дуже був зайнятий фабрикуванням Уласового «лічного дєла». Таких «лічних дел» по службі від нього не вимагалося, але він запровадив їх від себе, гордився ними, записував туди все, що йому було відомо про тих людей, яких він в тій чи іншій мірі вважав підозрілими. Характеристику Уласа він розпочинав від десятого родового коліна і не відступав навіть від дрібних фактів, тому що вважав, що він робить справу величезної державної ваги і що ці факти можуть відіграти неабияку роль. Уже було записано, що рід Хомутенків походить «з бідного прослойка», що дід Сазон Хомутенко наймитував у поміщика Бразуля і при цьому проявив деяке революційне ставлення до степового вампіра-магната, а саме: у 1905 році під час селянського заколоту тріснув у пику поміщицького управителя Санька так, що того водою одливали. Старий Сазон брав також найактивнішу участь у конфіскації поміщицького майна, але, писалося далі, починаючи з 1914 року, поведінка Сазона змінилася в інший бік, бо замість того, щоб дезертирувати з царської армії, він вірою і правдою воював «за веру, царя і отечество», був нагороджений двома георгіївськими хрестами, які, писав далі Гнат, «із'ять не вдалося, бо дід їх заховав так, що навіть після його смерті мої пойняті не змогли обнаружить». На колективізацію дід дивився криво і займався агітацією серед населення, щоб люди не усуспільнювали корів.

Після характеристики Сазона йшлося вже про Лук'яна, Уласового батька. Лук'ян, писалося далі, із самого дитинства отруєний опіумом, ходить до церкви аж на Ступки і ще в 1919 році був виділений церковною общиною в склад делегації, яка зустрічала архієрея. До Радянської влади настроєний вороже; на зборах завжди спить і не в курсі, про що на них говориться. На позику підписуватися не хоче, покладаючись на те, що в нього велика сім'я; представникам з району задає контрреволюційні запитання, наприклад, каже: «Хто ж у колгоспі робитиме, коли вся молодь тікає в місто?» Неодноразово займався розкраданням колгоспного майна, але притягти до відповідальності його не вдалося, позаяк ні одного разу не спіймали на місці злочину.

І далі вже розбиралося по кісточках Уласа. Наприкінці із усіма подробицями описувалося, як і при яких обставинах Улас підривав авторитет Гната і які слова говорив при цьому. «Такого-то числа, такого-то місяця, — писав Гнат, — я був при виконанні своїх службових обов'язків, тобто на своєму посту, і зайшов до громадянки Ляшенко, соцпоходженням із середняків, і виявив, що вона не пішла на роботу по случаю випечки хліба. Я вказав у вєжлівій формі, що вона займається саботажем, і приказав немедліно йти на роботу в поле, де йде битва за врожай, вона відповіла, що не піде по случаю випечки хліба, тоді я взяв відро з водою і вжив заходів: залив у печі вогонь. В цей час із дверей другої хати вискочив Улас Хомутенко і став підривати мій авторитет; таку вихватку я розцінюю як гонєнія на совпартактив і не можу залишити без после дствія».

Закінчивши оформлення особистої справи, Гнат тяжко замислився і просидів так аж до обіду. Потім викликав Кузьму, дав йому п'ятірку і наказав принести з кооперації четвертушку горілки, два оселедці і пачку махорки. Після коротенького обіду він послав до Хомутенка виконавця із запискою, у якій значилося: «Цим повідомляю, що громадянинові Хомутенку Уласові Лук'яновичу негайно треба з'явитися в сільську Раду. За неявку будете відповідати по закону».

Улас, прочитавши записку, усміхнувся, зодяг костюмчик, у якому їздив штурмувати науку, і пішов до сільради в настрої молодого тореадора, перед яким хоч і небезпечний, а все ж таки цікавий бій.