20 000 років під кригою - Йокаи Мор. Страница 10

Скелет лежав у довгій вузенькій печері, боки якої були викладені кристалами. Був то завдовжки в тринадцять метрів ящір, з величезною головою. Хребет ящера складався з ста тридцяти хребців, а будова його хвоста була гідна подиву. Хвіст стирчав вістрям догори, наче широка пила. Від ніг ящера залишилися тільки кістки, але в камені, котрий, певно, колись був м'яким, виднілися сліди ніг. По відбитках видно, що на ногах були ще й перетинки.

А зараз цей скарб — мій, тільки як забрати його з собою? На лихо, в цім лабіринті знову закрився шлях, і я мусив повернутися назад, щоб відшукати іншу дорогу.

Неоціненною виявилася для мене моя чотиринога приятелька Бебі. Вона не потребувала нитки Аріадни, щоб знайти правильний напрям у цьому підземному лабіринті, й керувалася своїм інстинктом. А він її ніколи не зраджував.

Наш новий прохід загородила величезна, наче справжній велетень, хелонія — черепаха з довгою, мов гадюка, шиєю.

З руїн третього, вузенького темного коридора виднілася чудернацька голова ігуанадона з довгою, витягнутою вперед м'язистою шиєю. Ця тварина, певно, була предком крокодила. Озброєна вона не лише страшними зубами, але й двома прямими рогами на лобі.

Те, що я побачив у підземеллі, скидалося на справжній музей.

В сланцьових плитах виднілися відбитки листя, дерев, цілих гілляк, залишки прадавніх жуків, метеликів, рибин і птахів, летючих ящірок тощо. Хто зібрав оцю багату й різноманітну колекцію? Тут і жителі суші, і прісних вод, і морських глибин, тварини, що літали в повітрі, і наземні рослини.

Слюдистий сланець часто ховає в собі й дорогоцінні метали. Не раз я натрапляв на багаті срібні жили та пасма чистого срібла, а на одному місці між чорним камінням блищали чудові самородки щирого золота. Та я кинув тут і золото і срібло!

Я шукав повітря й води!

Печера гірського кришталю

В шарі слюдистого сланцю води не знайдеш. А в моїй флязі води лишилося всього тільки на кілька днів. Я не розраховував на таку довгу мандрівку і захопив з собою тільки дванадцять літрів води, та й ту напочатку не дуже беріг.

Та й звідки візьметься тут джерело? Хіба можливі тут опади? Наді мною царство вічного льоду. Там не виникнуть джерела, не впаде дощ, бо той лід ніколи не тане. Однак я все ж сподівався, що воду знайду. Якщо теплота мідної копальні розтопила стовпи льодової печери, то може трапитися і так, що жар новоутвореного базальту розігріє цілу гору, на її схилах розтане крига, і вода десь, певно, просмокчеться крізь скелі.

Тільки на це я, власне, і сподівався. До льодової печери я вже не міг повернутися, щоб поповнити свої запаси води, бо на моєму шляху постав базальтовий грот. А в тому гроті така спека, що через нього не пройти. Однак я не можу чекати, поки повітря суміжних печер змішається з гарячим повітрям і в усіх шарах стане більш-менш стерпним для людини. Хто знає, коли це буде? Я мушу йти вперед!

Тріщина між порушеними сланцьовими шарами спочатку вела впоперек, далі попрямувала стрімко донизу. Стіни цієї тріщини такі рівні, що спускатися по них було мені не під силу. Знову взяв я мотузяну драбину і прив'язав її до хребта Бебі, вона залишилася нагорі, а я спустився вниз. Потім ведмедиця зручно й спритно посунулася за мною й сама. Якщо буде потреба повернутися назад, то Бебі полізе з драбиною на поясі першою, а я — за нею.

Найбільше заважав мені багаж. Його доводилося волочити крізь найвужчі коридори.

Ми вже майже на двадцять метрів спустилися отак по прямовисній кам'яній стіні, а знизу все ще віяв прудкий вітер. Та як тільки ми потрапили на дно, вітер ущух. Ми опинилися у вузенькому дуплі, в якому двоє ледь-ледь могли вміститися. Звідси не було ніякого виходу.

Бебі злякано поглядала на мене, стрижучи вухами.

— Не бійся, Бебі! Біди немає! Ти чуєш, як дзвенить під ударом молотка стіна, що перегороджує нам шлях? Недалеко вже й визволення. Цю стіну ми завтра проломимо. Та спершу мусимо відпочити, бо ми не спали з тобою вже півтори доби.

Треба заснути хоч на кілька годин. Адже для нас це була потрійна ніч. Ніч сну, ніч підземелля, і полярна ніч, яка триває півроку.

Перша з цих трьох ночей минула, і я прокинувся.

В нашій опочивальні, коли ми туди прибули, термометр показував 2 градуси тепла, а коли прокинулися, температура піднялася до 10 градусів. Мабуть, від дихання гостей, що в ній спали, повітря стало задушливим. Наші легені за п'ять годин сну спожили багато кисню. Треба мерщій вирватися з цієї в'язниці. Та це виявилося не такою легкою справою, як я гадав.

Удари об стіну, яка перетнула нам дорогу, давали знати, що за нею є широкий простір. Та коли я почав розбивати її, держак кирки після кожного удару сильно бив по моїй долоні. Як виявилося потім, під слюдистим сланцем лежали кремневі маси.

Ціною великих зусиль видовбав я діру, крізь яку можна було просунути руку. Стало цілком ясно, що киркою й залізним ломом тут не відкрити шляху. Мусив я вдатися до сміливіших і рішучіших засобів — при мені були піроксилінові шашки. Одну з них я сунув до видовбаної діри. В шашці був заводний механізм, що викликає вибух у певно означений час. Ми з Бебі пролізли до шахти й причаїлися. Після вибуху покотився тупий гуркіт, який ще довго відлунював у підземеллі. Здавалося, наче скелі за скелями з шаленим грюком котяться десь у безодню.

Диму від вибуху в нашій шахті не було — це вірна прикмета того, що він знайшов собі вихід в іншому напрямку. Я дістався до щойно утвореного пролому, взяв магнійовий дріт, запалив його і освітив усе довкола. Таке могло приснитися тільки казкарям «Тисячі і однієї ночі», коли вони в своїй багатій уяві мандрували в печерах з коштовними самоцвітами.

Перед моїми очима відкрився простір, який шахтарі звуть «кришталевим підземеллям». Подібні печери вже траплялися під горою Монблан, знаходили їх і в інших місцях, та велич і чарівність жодної з них не можна прирівняти до виявленої мною. Стеля печери — сліпучобіла, вкрита дрібненькими білими кришталиками, немов сповита кварцовою парою. Трохи нижче виблискували шестигранні кристали. Освітлені, вони здавалися розпеченими жаринками. Все склепіння палало брильянтовим полум'ям. Стіни заступали призми з півметра завдовжки, що стирчали групами, а дно печери було густо застелене чотири-п'ятиметровими кришталевими стовпами і шестигранними пірамідами. Подекуди з двох кришталевих стовпів утворювався один, і їх поверхні виблискували дрібними кристаликами. Довкола блищать, іскряться, грають кольорами райдуги стіни й стеля. Тіні ніде не знайдеш — усе навкруги іскряться й палає різними барвами. Тут не побачиш ні руди, ні глини, ні каміння! Тільки кристали, і між ними немає ні жовтого цитрина, ні бурого топаза, ні чорного моріона — всі вони прозорі, мов джерельна вода. В діаметрі ця казкова кругла печера має щонайменше сто метрів!

Я ступив до неї з таким страхом, немов увіходив до храму невідомого підземного бога. І справді, видовище було величнішим від усіх церков, збудованих будь-коли руками людини. Людський розум не міг вигадати такої розкоші. На кожній стіні потік променів, мозаїка райдуги, внизу, в глибині, — прихилені один до одного кришталеві стовпи, які місцями набирають готичної форми, утворюючи підвищення.

Первісна людина в кришталі

Кришталеве підвищення утворилося з цілої купи притулених одна до одної шестигранних пірамід. Це були вищі за людину грубі стовпи — обома руками їх не обіймеш. Сюди сходиш благоговійно, мов у потаємне святилище.