20 000 років під кригою - Йокаи Мор. Страница 9

Ну що ж, підемо сушею. Я повернув голову Бебі, показав їй на гірський хребет, що тягнувся вздовж берега, і наказав їй іти по ньому. Бебі погодилася, хоч це було для неї справжньою мукою. Скелі стирчали далеко одна від одної, і Бебі з вантажем на спині доводилося плигати, напружуючи всі сили, щоб якось учепитися кігтями й не посковзнутися. Ведмедиця усвідомила серйозність свого завдання і після кожного стрибка відпочивала. Десь посередині дороги Бебі зовсім захекалася й вибилася з сил.

Я вийняв флягу і почастував Бебі змішаною з оцтом водою. Ведмедиця відсвіжилася трохи і могла вже знову продовжувати путь між скелями. Нарешті ми видерлися на останню скелю. Вхід у штольню був десь за п'ятдесят метрів від нас.

Що робити далі? Ведмедиця подивилася на воду — роздивлялася, як би переплисти. Та враз відсахнулась і зміряла очима стрімку стіну, що здіймалася над нами й підпирала вузеньку галерею, по якій можна було б дістатися до входу в штольню. Бебі зважувала, чи не могла б вона видряпатися до галереї».

Я, розгадавши її думки, зняв з пояса мотузяну драбину, прив'язав її одним кінцем до хребта ведмедиці й підбадьорив Бебі, щоб лізла угору. Моя рятівниця виявилася неабияким акробатом. По стрімкій стіні — на неї людина не наважилась би й глянути — Бебі видряпалася вгору й вистрибнула на галерею.

Тепер я легко поліз по драбині, кінець якої був прив'язаний до хребта ведмедиці. Бебі важила десь біля двохсот кілограмів, і я був певен, що вона втримає мене.

По галереї ми добралися прямо до входу в нову штольню. Хоч термометр показував усього чотири градуси тепла, з мене градом котився піт. І це не від перевтоми, а від постійного страху. Тепер нам необхідно було сісти й підживитися. Бебі теж не відмовилася — взяла в лапи порожню бляшанку й вилизала з неї жир птеродактиля. Це було їй за вечерю.

Я трохи подрімав, а коли пробудився, ми вирушили далі.

Через кілька хвилин ми дісталися до місця, де штольня закінчувалася. Прохід між авгітовими та доломітовими скелями навхрест закривав тут шар слюдистого сланцю. Тоненькі плитки сланцю лежали одна на одній, наче складені картки.

Між слюдистим сланцем може бути простір тільки тоді, коли там утвориться «гірський кришталевий підвал». Шахтарі про це довідуються, вистукуючи молотком об сланець. Деякі гірські кришталеві підвали ховають у собі величезні скарби.

Стіна моєї в'язниці при ударі молотком озвалася глухою луною. Я стояв перед суцільною скелястою масою, яка закрила вихід. Через цю масу нам не пробитися. З відчаєм обмірковував я своє становище і не бачив жодного порятунку — гадав, що, мабуть, доведеться мені стати вічним в'язнем підземелля — повернутися до льодової печери й животіти на моїх запасах харчів.

Я підійшов до входу в штольню, глянув на синє сталеве дзеркало озера, взяв у розпачі камінець і шпурнув ним на середину озерної гладіні.

Трапилось таке, для опису чого невистачить слів жодного словника.

Те озеро, як виявилося, було величезною базальтовою масою в рідкому ще стані, але готовою до раптової кристалізації.

Невистачало лише незначного поштовху, щоб порушити цю насичену масу! На це вона чекала, певно, цілі століття.

Коли мій камінець упав на дзеркальну гладінь озера, печеру осяяло сліпуче світло блискавки, яка звичайно передує процесу кристалізації, і враз довкола немов ударило тисячі громів у одну мить. Та ці громи не гуркотіли, а дзвеніли тисячами складних дзвонів, продовженням яких був вибух вулкана, що струсонув усю землю.

Перед моїми очима виринали з глибини озера шестигранні велетні — стовпи завтовшки в два метри. Ці химерні бризки здіймалися, немов труби органа, їх ріст не могла стримати навіть кам'яна стеля печери — стовпи ці в одну мить пробивали доломітову скелю з такою силою, що людський розум не міг її збагнути.

Щойноутворені базальтові стовпи, які хвилину тому були ще рідиною, легко врізалися в тверду скелю, мов залізо у вогку глину.

Вся доломітова маса, пронизана базальтовими стовпами, від страшенного тиску й тертя заблищала сліпучим сяйвом, наче вечірнє небо під спалахами блискавиць. Базальтові стовпи в місцях стику з долеритом розпікалися й здавалися прозорими. Вся печера скидалася на розпечену зірку.

Повітря в ній так розпалилося, що в ньому мали б згинути всі живі організми.

Але те, що я й моя супутниця залишилися живими, не було дивом, а просто властивістю геологічного явища. Правда, обох нас кинуло горілиць на підлогу. На щастя, я впав на ведмедицю — інакше хвиля повітря приплюснула б мене до скелі. В гуркоті мені здавалося, що мою голову трусить ошаліла парова машина.

В наступну мить я майже осліп і зовсім знесилів.

Але раптова повітряна хвиля відкинула мене на кілька метрів у глиб коридора, і я зразу відчув, що тут тягне холодним вітерцем.

Тоді як у печері температура піднялася вище ста градусів, у коридорі було чотири градуси нижче нуля. Холодне повітря з шумом вривалося в гаряче пекло.

Звідки ж ішов цей холодний струмінь?

Я не мав сили ворухнутися, але мозок працював чітко. Мене охопила якась дивна непереборна цікавість. Хотілося бачити, як хлюпає з стелі печери вогняна злива, як нахиляються базальтові стовпи, як вони ламаються, падають і дзвонять так, немов величезні дзвони котяться зі скелі в море.

Бебі вхопила мене за комір і потягла в глибину коридора. Я спробував підвестися, та переконався, що сил бракує.

Хотів стати спиною до базальтової печери, але впав уперед, а коли повернувся обличчям до печери, то звалився горілиць. Якась сила тягла мою голову на південь, а ноги — на північ. То була взаємна дія двох повітряних струменів. З базальтової печери пашів вісімдесятиградусний жар, а з глибини коридора віяв чотириградусний холод. Нарешті я опам'ятався й ліг на спину Бебі. Трохи згодом течії вирівнялися. Бебі довелося міцно триматися на ногах, щоб мати змогу рухатися вперед.

Та звідки береться цей вітер, адже коридор перетинає стіна?

Незабаром, на мою превелику радість, все з'ясувалося.

Незвичайна сила, з якою базальтові стовпи руйнували скелі, викликала великі зміни і в сланцьовому шарі, що перегородив коридор.

Сланцьові плити, що досі лежали горизонтально одна на одній, звелися й зіткнулися вгорі ребрами, утворивши триметровий прохід. Крізь цей отвір струміло холодне повітря, що досі перебувало в спокої. Коли воно зустрілося з гарячим повітрям базальтової печери, вмить виник ураган такої сили, що назустріч йому можна було просуватися, тільки чіпляючись за кам'яну стіну.

Лабіринт і його мешканці

Попереду мене чекало велике розчарування. Незвичайні руйнування, хоч і розбили шар, який перетинав мій шлях, але від цього сланцьові плити тільки розсунулись і перемішались, утворивши собою розгалужений лабіринт. З правого й з лівого боку, зверху і знизу зяяли провалля. Дороговказом у цьому лабіринті був тільки зустрічний вітер. Він показував, яка штольня веде до найближчого провалля. Тепер ми уже просувалися штольнями, через які я повз разом з Бебі.

Ведмедиця йшла попереду. Вона, як мешканець печер, звикла до темряви. Коли ми повзли вузеньким коридором, Бебі раптом страшенно заревла і порачкувала назад. Я на колінах проліз під ведмедицею й опинився перед страховищем, яке так налякало бідну Бебі.

Моя лампа освітила скелет чудово розвиненої тварини, яку я вже знав.

— Не бійся, Бебі, — підбадьорював я ведмедицю. — Це вже не зашкодить тобі! Перед нами скелет, який лише вдруге трапляється людині. Перший і єдиний до цього часу екземпляр зберігається в паризькому музеї. Це той славний мозезавр (mosaesaurus), що його знайшов німецький учений Гофман у мастрихтській каменоломні й назвав тварину своїм ім'ям — мозезавр Гофмана. Та мастрихтський абат подав на Гофмана в суд, запевняючи, що знахідка є допотопною твариною і належить церкві. Довга суперечка закінчилася тим, що від ученого її забрали і передали попові. Бідний Гофман так зажурився, що незабаром помер. Коли французькі революційні війська обложили Мастрихт, то геологи й палеонтологи всього світу звернулися до французького генерала й благали його не стріляти в попівську хату, бо в ній зберігається мозезавр! Французи не стріляли. Але, зайнявши місто, зажадали контрибуції — мільйон франків, або захованого абатом скелета мозезавра. Абат, звичайно, віддав скелет. Чуєш, Бебі! Ця штука, що тепер лежить перед нами, варта мільйона! Якщо б ми могли доставити її до Парижа чи Берліна, то одержали б за неї стільки срібла, скільки вона сама важить. Але ми, якщо нам пощастить, повеземо цей скелет додому, в Будапешт, подаруємо його музею, та ще й будемо вдячні за те, що його приймуть і дадуть місце. І тоді, коли хтось захотів би бомбардувати Будапешт, вся Європа протестувала б проти такого вчинку в інтересах мозезавра. Ось яка могутня це тварина, Бебі!