На білому світі - Зарудний Микола Якович. Страница 10
Плакали жінки. Цей плач то стихав, то раптом знову стогонів з жіночих грудей. Тоді йому було тісно в хаті, і він котився по селу. А дощ не вщухав. Мільярдами олив'яних стріл сік землю, немов хотів пробити її наскрізь. Щезли хмари, щезло сонце, здавалось, що нічого нема більше на світі,— лиш оце принишкле село серед вітру і зливи.
Платон стояв, схиливши голову. До нього, стиснувши закляклими пальцями руку брата, тулився малий Васько. У кутку, на лаві, тихо плакала Галя. Ще три дні тому вона прийшла з технікуму і приміряла нову сукню, показувала мамі, а тепер… Лікар сказав: серце… У матері давно боліло серце.
Галя підвела голову. Поруч годинника, на стіні,— фотографії. То — з автоматом — батько. З Румунії прислав у війну… Усміхається. А ось мама з Пашею Ангеліною біля трактора. Мама в косинці, висока, красива. Кажуть, що Галя схожа на неї… Мамині грамоти. Є старі, пожовклі з портретом Сталіна, є і нові. Грамоти — в рамках. Татові, з війни,— лежать у скрині. Як тато повернувся без руки, то йому не дали жодної, хоч завжди порався біля коней…
У хаті людей все більше і більше. Стоять і в сінях. Алик Коза, Тимко і ще кілька хлопчаків, Васькових друзів, вмостились на щаблях драбини і, наче півники, витягують голови.
У завивання вітру вплітається гуркіт трактора. Платон, проштовхуючись крізь натовп, вийшов на подвір'я. І тут люди. Стоять чоловіки у фуфайках та кирзових чоботях, стоять жінки у фуфайках та кирзових чоботях, неначе нарочито зшитих для печальних днів. Мокрі фуфайки розступаються, даючи Платонові дорогу, журно похитуються чорні кашкети і чорні хустки.
— А ще ж могла прожити…
— Ой кумо…
— І Платон, бідний, живу не застав, поки добрався тим автобусом у негоду…
— Так же хотіла, сердешна, свого старшого побачити…
— І не кажіть, свахо…
— І діток малих до пуття не довела…
— Ой кумо…
— Кажуть, в районній газеті чорна об'ява є, що наша Дарина преставилась…
— Бо заслужена…
— Скільки вона тієї землі перебрала та засіяла зерном…
— Вже ті ордени їй нелегко далися, знаємо…
— Ой кумо…
Вщухає дощ. Платон підходить до перелазу, а потім відчиняє ворота. На вулиці — нікого, тільки пливе у темні яруги швидка вода…
Тужили труби на подвір'ї. Васькові видно, як надуває щоки дядько Самійло, як швидко перебирає пальцями конюх Іван, а дядько Василь тяжко гупає в барабан. Та й сумно ж виводить на своєму кларнеті Іван…
І заголосили жінки. Мозолисті чоловічі руки підняли труну — покидала свою хату Дарина.
Процесія рушила, повільно заповнюючи грузьку вуличку. Семен Федорович Коляда, щойно повернули на центральну вулицю, обігнав дівчат, які несли вінки, і опинився попереду.
— Не поспішайте, бо розчахнетесь,— застеріг голову чийсь бас. Так і знав, це Мирон Мазур. На витягнутих руках тримав вишиваного рушника. На рушнику лежали хліб і гіллячка червоної калини. Коляда примружився: а це що? На паляниці — орден і медаль.
— Не положено, на подушечках треба,— сказав Коляда.
— На хлібові зароблені, на хлібові хай і лежать,— дивлячись поперед себе, промовив Мирон.
На задрипанім газику під'їхав секретар райкому Петро Йосипович Бунчук. Знявши капелюха, приєднався до траурного почту.
Розпочався мітинг. Виступало багато людей, а найдовше говорив Коляда. Васько ловив кожне слово, мовлене про маму, і йому було дуже боляче, що цих добрих слів вона не чула. Чому ж їх не сказали мамі, коли вона була жива? Дивні ці дорослі, наче їм важко говорити один одному хороші слова, доки вони ще не лежать у труні.
Могила була глибока, широка, в ній могла поміститись ще одна труна. Її викопав у якомусь злому самозабутті Полікарп Чугай. Його ніхто не любив у селі, а в цю хвилину зненавидів його і Васько за те, що той викопав страшну могилу для матері. Труну опускали в яму на довгих білих рушниках. Васько кинувся, але хтось схопив його на руки і поніс з кладовища. Це був Юхим Сніп.
У хаті Гайворонів порядкували старі бабусі, щось смажили і варили, сусіди зносили, хто що міг,— на поминки. Тепер на столі, де ще годину тому була труна, стояли різні страви і пляшки. Людей набилось повно, наче на весілля. Васько пам'ятає: коли і тато помер, теж були поминки. Як вони можуть після такого їсти і пити?
Васько лежить на гарячій печі, і звідси йому видно всіх. Он дядько Михей нагнувся до Горобця, дядько Ничипір про щось говорить з Платоном. Сава Чемерис їсть, ніби три дні хліба не бачив. Кажуть, що він колись, побившись об заклад, з'їв три буханці хліба й смажене порося…
Взавтра Васькові треба йти до школи, перший день, хто тепер йому випрасує білу єдину сорочку? Мама завжди проводжала його до воріт і цілувала, хоч він і не давався. Галя теж завтра піде у свій технікум, у Косопілля… Поїде до міста Платон. Невже Васько залишиться сам у цій хаті?
Васькові очі злипаються, хата наповнюється якимсь туманом. І він чує крізь сон:
— Так і не повечеряла дитина…
— Ой кумо… Сирота, звісно…
Печальні гостини закінчилися пізно. В хаті лишились тільки Платон, Юхим та бабусі з кількома молодицями, що прибирали зі столу, мили посуд. Хлопці пішли в другу кімнату, щоб не заважати їм. Галя принесла невелику лампу, протерла скло і тихо вийшла.
— Тепер мене довіку буде мучити совість, що не встиг приїхати, поки вона ще жила,— зітхає Платон.
— Ти ж не винен,— заспокоює друга Юхим.
— На поїзд запізнився, то я на попутних. Дощ пішов, поки добрався… А тепер не знаю, що мені робити, Юхиме.
— Батька Дарина Михайлівна просила, щоб Васька до приюту влаштувати, поки ти… А Галю…
— Нікому я Васька не віддам, ні в які приюти.
— Але ж тобі вчитись треба, Платоне.
— Що ж, їх залишу в цій хаті, а сам поїду? Хіба я матиму спокій?
На Юхимове чоло набігають зморшки, але він не може придумати ніякої поради товаришеві, окрім:
— Нічого, якось буде, Платоне.
Це була перша зустріч, коли друзі не знали, про що їм говорити.
— Я ще завтра прийду,— прощається Юхим, розуміючи, що Платонові треба побути самому.
Гайворон проводжає товариша до воріт. Темно, тільки десь на Висілку блимають підсліпуваті вогники. Місяць, як злодій, виглядає з-за хмар. Падають яблука в саду. Десь далеко виють собаки. Платонові стає моторошно, і він іде до хати. Чисто, прибрано, наче тут і не було нікого сьогодні. Галя спить на своєму вузенькому дівочому ліжку або прикинулась. Щось говорить уві сні Васько. Зайшовши в суміжну кімнатку, Платон щільно причиняє двері. Галя послала йому на тапчані, тут він завжди спав, коли приїздив з міста.
У голові виникають сотні планів, неймовірних, майже фантастичних. Платон відкидає їх з рішучістю людини, яка знає: мріями дітей не нагодуєш.
Що ж, так і закінчиться його професорська кар'єра, не носити йому сірого костюма з жилеткою… А Наташа? Він і не згадав її за сьогодні… Що вона робить зараз? Сидить на балконі, дивиться на веселі юрби людей? Думає про нього чи ні? І зріє новий план у Платона: він забере і Васька, і Галю до міста, хату продасть, влаштується на роботу. Кімнату десь можна найняти. Вчитись він буде заочно, домучить якось ще два курси. Буде тяжко, але він не розлучиться з Наташею… Вдосвіта його розбудила Галя:
— Платоне, Васько митись не хоче, а сьогодні ж перший день до школи. Мама його завжди мила.
Швидко одягнувся. У печі палахкотів вогонь, посеред кімнати стояли ночви, а поруч парував баняк з гарячою водою.
— Я тобі сорочку випрасувала, Васю, і штанці нові надягнеш, черевики ваксою почистиш, сьогодні ж празник у школі,— умовляла Галина брата.
— Який празник, який празник? Мами нема, а ти…— схлипував Васько.
— Усі прийдуть до школи чистенькі, а ти замазурою будеш. Платоне, скажи йому.
Що міг сказати братові Платон? Сів поруч, на лежанці, обняв за худі плечі:
— Васю, треба слухати Галю, вона у нас зараз найстарша…
— Ти найстарший.
— Тоді слухай мене. Я ж старшина. А в армії слово командира — закон.
— Добре, тільки ти мене купай.— Васько скидає штаненята, і Платон несе його до ночов.— Хай Галька одвернеться.