На білому світі - Зарудний Микола Якович. Страница 12
— Що, порушуєте? Дивіться мені! Сьогодні ще дозволяю, а завтра — сухий закон.— І Платонові: — Що вдома?
Гайворон відвернувся і мовчки вийшов з кімнати. Потім зійшов униз, до телефону, і набрав номер. Трубку зняла Ольга Аркадіївна:
— Здрастуйте, Платоне, де це ви були?.. А Наташу відвезли в клініку. У неї дуже тяжкий приступ… Ні, ні, вас туди не пропустять… Приїжджайте, Наташа залишила вам листа…
«Платоне!
Я подзвонила, але не застала тебе… Я хотіла сказати: «Ні». Не тому, що я не вірю твоїм словам. Можна закохатись і з першої зустрічі. В житті буває все. Мої почуття до тебе? Вони не повинні тебе цікавити. Я не маю права ні на які почуття. Ми — дорослі люди. Я абсолютно тверезо дивлюсь на речі. Я скоро помру, хоча мої наївні, добрі батьки думають, що я дурненька дівчинка і нічого не розумію. І в тобі заговорила не любов до мене, а жалість. Я сьогодні ще й ще продумала все і вирішила: ми не будемо з тобою зустрічатись. Зараз мене забирають у клініку. Цього листа тобі передасть мама. Не говори їй нічого.
Платоне, я бажаю тобі щастя…
Наталка Нарбутова, невдалий шофер 1 класу».
Платон прочитав цього листа під вуличним ліхтарем, на бульварі. Як вона могла так написати?.. Смерть. Знову смерть. Тепер вона висіла над його коханням. Узяв таксі і приїхав у клініку. Не пускали, але він якось прорвався до професора, який робив вечірній обхід.
— Ні, ви не зможете побачити Наташу. Ні сьогодні, ні через десять днів,— холодно сказав той.— Можливо, за тижнів три, якщо вона почуватиме себе краще… Ви можете їй написати.
Платон довго сидів над аркушем паперу, не знаходячи потрібних слів.
Черговій медсестрі шкода було цього розгубленого, знервованого хлопця. І вона не могла зрозуміти, чому Наташа, ця давня їхня пацієнтка, сказала, щоб до неї ні в якому разі не пускали людини, яка назве себе Платоном Гайвороном.
Нарешті юнак подав листа.
«Наталко! Я тебе люблю.
Платон».
6.
— Отже, в доярки хочеш? — Семен Коляда обмацує поглядом струнку постать Степки.
— Хочу.
— Доїти корів умієш?
— Я все умію.
— Що ж, візьмемо тебе в доярки. Тільки там роботи багато, ніколи буде з хлопцями гуляти.
— Я встигну, як захочу,— говорить Степка, і Коляді подобається її зухвальство.
— А ти гуляєш з хлопцями? — Підходить до дівчини і пальцем торкається її підборіддя.
— Дядьку, не чіпайте.— Степка вдаряє Коляду по руці.
— А як зачеплю,— Семен Федорович смішно тупцює біля дівчини,— ти ж така…
— Не лізьте, бо тітці Фросині розкажу…
— А я бачив тебе з Юхимом…
— Неправда.
— Правда, правда,— повторює голова, підступаючи ближче.— Може, й мене поцілуєш?
— Та ви що, сказились? Пустіть,— виривається з обіймів і вискакує в бухгалтерію. Дівчата-обліковці хихикають:
— Що, вщипнув?
— Дурні ви,— випалює Степка і так грюкає дверима, що аж Горобець здригається.
Коляда бачить, як іде вулицею Степка, легко, немов пливе. Блискучі халявки гумових чобіт щільно обхоплюють її литки, і навіть стара довга фуфайка не може приховати від Коляди того, що він хоче бачити.
Семен Федорович занурюється в зведення та рахунки, але з купи паперів виглядає Степка. Коляда підходить до старої, поточеної шашелем шафи і розглядав себе в уцілілий косячок дзеркала. Не такий уже він і старий — в сорок п'ять років ще нема сивини, правда, волосся рідкувате. Ні, він ще гарний козак.
Коли б трохи вищий був на зріст. А взагалі треба частіше голитись та надягати новий костюм… Коляда бачить у дзеркалі свою гірку посмішку. Новий костюм. Навіщо? Для кого це він буде щодня голитись та прибиратись? Для Степки? Дурень. Таж він старший від неї на двадцять вісім років. О, як вони проминули швидко, його роки. Ні, не для нього виросла ця дівчина. Так і постаріє, не зазнавши, що ж ото за кохання?
Сорок п'ять років — це ж не старість. Він ще повний сили, він ще молодий. Ні, треба бути рішучим. Із дзеркала на Коляду дивиться справді рішучий і сильний чоловік, готовий перебороти всі житейські незгоди.
Перше, що він зробить, це — відправить Фросину. Він дасть їй грошей, хай усе забирає і їде на свою Харківщину. А він почне нове життя, стане добрим, і його полюблять люди, колгосп буде найкращий в районі, ні — в області. І Степка… Ні, не Степка, а якась інша, але обов'язково схожа на Степку, м-м-молодичка стрічатиме його на ґанку. І в нього буде син. Маленький такий синочок, якого він братиме з собою в поле…
Та хіба поїде від нього Фросина? Коляда вже зараз бачить перед собою її: худа, зла, вона розмахує своїми кістлявими руками і кричить. Коляда бачить, як вона вбігає до кабінетів секретаря райкому, прокурора, скаржиться, лементує… І з дзеркала знову дивиться на Семена Федоровича стомлений, підстаркуватий, злий чоловічок…
А хто винен, хто? Сам. Боягуз, онуча. Все життя таким був.
До війни батько Семена — Федір Самійлович Коляда — працював фельдшером у Сосонці. Приїхали сюди вони з Чернігова, ще в голодний 1921 рік, та так і залишились. Федір Самійлович був знавцем своєї справи, і його шанували. Ще й досі згадують добрим словом, пам'ятають, як він з ранку і до вечора ходив від хати до хати з маленькою валізкою. Якщо треба було, ішов до хворого вночі, в дощ, у хуртовину. Залишившись вдівцем, Федір Самійлович, хоч був ще й не старий, не одружувався, а весь віддався турботам про свого єдиного сина — Семена. Син ріс тихим, худеньким хлопчиною, добрим товаришем своїх ровесників. Після десятирічки Федір Самійлович послав сина до педагогічного інституту. Семен був на другому курсі, коли почалася війна. Скромний сільський фельдшер, хоч за станом здоров'я його не призвали у військо,— сам пішов до воєнкома:
— Я був військовим фельдшером у Брусилова і зараз прошу вас направити мене в діючу армію.
Федора Самійловича направили в медсанбат. Він загинув простою солдатською смертю, з гвинтівкою в руках, коли їхній госпіталь попав в оточення під Києвом.
Федір Коляда, вмираючи, просив бога, хоч і не вірив у нього, щоб він змилостився і зберіг життя його синові.
Доля змилостивилась. І солдат з обслуги зенітної батареї Семен Коляда в повному здравії, з орденом Червоної Зірки і двома медалями, дійшов до Харкова. Це було в сорок третьому році. Під час одного шаленого нальоту фашистів сержанта Коляду тяжко поранило, і після госпіталю його списали «по чистій». Їхати Семенові було нікуди, і він пішов до відділу облнаросвіти. Його, як студента другого курсу педагогічного інституту, направили вчителем початкової школи в невеличке село Снігурівку. Шкільна прибиральниця Фросина Марченко, самітна жінка, дала притулок молодому вчителеві.
Семен Коляда посоромився відмовитись, щоб не образити Фросину. Він узяв свій речовий мішок і перебрався в чепурненьку хатину своєї благодійниці, чим викликав здивування багатьох дівчат і молодих удовичок Снігурівки.
— Наче йому дівчат мало. До старої діви пристав…
— Ця черниця сто чортів обкрутить…
— Та вона ж удвоє від нього старша…
— Пропав учитель…
— Так йому й треба, безхарактерному…
— О, тепер вона його не випустить…
Молодиці як у воду дивились… Якоїсь ночі Семен Федорович прокинувся від легкого, ніжного дотику рук.
— Мій маленький, мій славненький.— І перш ніж зміг щось збагнути Коляда, Фросина спритно вмостилась поруч нього на ліжко…
За два тижні все село знало, що вчитель жениться на Фросині, хоча сам Коляда нічого не підозрівав. Але одного разу після уроків його запросив до себе директор школи:
— Чутки всякі ходять, Семене Федоровичу, що ви, значить… з Фросиною…
Семен Федорович почервонів і не міг мовити й слова.
— Якщо це відповідає дійсності, то, самі розумієте, ваша робота і авторитет можуть похитнутися… Будуть неприємності… Ви мусите одружитись…
Більш за все Коляда боявся неприємностей. І вирішив тікати із Снігурівки. Але тут Фросина кинулась у бій за своє щастя: