Відродження - Кінг Стівен. Страница 22

Спочатку одне, потім друге, а потім п’яте й десяте.

Мій музичний хист аж ніяк не можна було назвати величезним. Та все одно він був більшим, ніж у Кона… чи в будь-кого з нашої родини, якщо вже на те пішло. Про те, що він є, я довідався однієї нудної затягнутої хмарами суботи восени 1969-го. Уся наша сім’я (навіть Клер, яка приїхала на тиждень з коледжу) подалася в Ґейтс-Фолз на матч з американського футболу. Кон учився в останньому класі й був тейлбеком [43] у команді «Алігатори Ґейтс-Фолз». Я залишився вдома, бо живіт болів. Звісно, не так сильно, як я зобразив — просто я не те щоб дуже фанатів від американського футболу, та й надворі наче на дощ збиралося.

Я трохи подивився телевізор, але на двох каналах показували той самий футбол, а на третьому — гольф (ще гірше). Колишню кімнату Клер віддали Конні, але в комірчині досі були складені стосами її книжки в м’яких обкладинках, і я вирішив почитати Аґату Кристі. Клер казала, вони легко читаються, а ще це весело — вести розслідування разом з міс Марпл чи Еркюлем Пуаро. Я зайшов у кімнату й побачив у кутку Конового «Ґібсона», а поряд — купу старих журналів «Співай!» Я подивився на гітару, притулену до стіни й давно забуту, та подумав: «Цікаво, чи зможу я на ній зіграти «Черрі, Черрі» [44]?»

Ту мить я запам’ятав так само чітко, як свій перший поцілунок, бо ця думка була мов екзотичний незнайомець, цілковито не пов’язана з усім, що крутилося в мене в голові, коли я зайшов у Конову кімнату. Я можу заприсягтися в цьому на стосі Біблій. То була навіть не думка. То був наче голос.

Узявши в руки гітару, я сів на Конове ліжко. Спочатку я струн не чіпав, просто трохи поміркував про ту пісню. Я знав, що на братовій акустичній гітарі вона звучатиме добре, бо «Черрі, Черрі» побудовано навколо акустичного рифу (звісно, тоді я ще цього слова не знав). Я прокрутив її в голові й на превеликий свій подив збагнув, що не лише чую акорди, а й бачу, як вони змінюються. Я знав про них усе, крім того, де вони ховаються на грифі.

Я навмання схопив якесь число «Співай!» і пошукав блюз, будь-який блюз. Знайшов один, під назвою «Зроблю твої гроші зеленими» [45], побачив, як узяти Е («Уся ця херня починається з Е», — сказав Кону й Ронні Гектор Цирульник), і зіграв його на гітарі. Звук був притлумлений, але правильний. «Ґібсон», як по-справжньому хороший інструмент, не розладнався з часом, хоч і стояв давно забутий. Я натиснув сильніше трьома пальцями лівої руки. Було боляче, та я не зважав. Бо Е був правильним. Е був божественним. Він досконало накладався на звук у моїй голові.

Кону знадобилося півроку, щоб вивчити «Дім сонця, що сходить» [46], та й то він ні разу не зміг перейти від D до F без затримки, коли переставляв пальці. Я ж вивчив трьохакордний риф «Черрі, Черрі» (від Е до А, D і назад до А) за десять хвилин, потім зрозумів, що на тих самих трьох акордах можу зіграти «Ґлорію» від «Шедоуз ов зе Найт» [47] та «Луї, Луї» «Кінгсменів» [48]. Я грав, поки кінчики пальців не завили від болю і я не міг розігнути ліву руку. А коли нарешті зупинився, то не тому, що хотів, а тому, що мусив. І не міг дочекатися, коли почну знову. Мені не було діла до «Нових менестрелів Кристі» чи «Яна та Сильвії» та інших народноспівних засранців, але «Черрі, Черрі» я міг грати весь день, вона пробуджувала в мені якісь почуття.

Я думав: якби навчитися гарно грати, то Астрід Содерберг могла б побачити в мені не тільки джерело для списування домашнього. А втім, навіть це було другорядним, тому що гра на гітарі заповнювала в мені порожнечу. То була якась річ у собі, емоційна істина. Граючи, я наче знову ставав справжньою людиною.

Через три тижні, знову суботнього дня, Кон прийшов додому з футболу раніше, бо не лишився після гри на традиційний пікнік, який влаштовували фанати. Я сидів на горішньому майданчику сходів і бренькав «Дикунку». Я думав, він сказиться і вирве в мене гітару, може, навіть звинуватить мене у блюзнірстві за те, що граю триакордовий ідіотизм «Троґів» [49] на інструменті, призначеному для таких витончених пісень протесту, як «Відповідь носить вітер».

Але того дня на Коновому рахунку було три тачдауни, він поставив шкільний рекорд із набраних ярдів у пробіжці з м’ячем і «Алігатори» прямували в плейоф класу С. Тож він лише сказав:

— По-моєму, це найтупіша пісня з тих, які колись крутили по радіо.

— Ні, — заперечив я. — Найтупіша — «Птах перелітний» [50]. Її можу теж заграти, якщо хочеш послухати.

— Блін, Господи, ні. — Він міг лихословити, бо мама була в садку, тато й Террі в гаражі доводили до пуття Ракету Доріг-ІІІ, а наш поведений на релігії братик на той час уже не жив удома. Як і Клер, Енді навчався в Університеті штату Мен (де, як він стверджував, було повно «нікчемних хіпі»).

— Коне, але ти не проти, якщо я буду на ній грати?

— Валяй, — сказав він, проходячи повз мене на сходах. На щоці в нього пишався яскравий синець, і від нього пахло важким футбольним потом. — Але гляди не зламай, бо за свої ремонтувати будеш.

— Не зламаю.

Гітара залишалася цілою, але чимало струн я таки порвав. Рок-н-рол безжальніший до них, ніж фолк.

1970-го я перейшов у старшу школу, яка стояла на іншому березі річки Андроскоґін у Ґейтс-Фолзі. Кон, котрий вже навчався в останньому класі й був по-справжньому Великим Цабе завдяки своїй майстерності в спорті й високим оцінкам, що подарували йому місце на дошці пошани, не звертав на мене жодної уваги. І це було добре. Це було чудово. На жаль, так само поводилась і Астрід Содерберґ. Вона сиділа через ряд за мною в класній кімнаті й зовсім поряд на «Англійській для старших класів». Волосся вона збирала у хвостик, а спіднички вдягала щонайменше на два дюйми вище коліна. Щоразу, коли вона схрещувала ноги, я вмирав. Моя закоханість зашкалювала, але якось я випадково підслухав її розмову з подружками, коли вони сиділи на лавках спортзалу під час обіду, тож знав, що дивилися вони тільки на хлопців із випускних класів. А я був ще одним прохідним персонажем у грандіозному епічному романі їхнього новоспеченого життя старшокласниць.

Але й на мене дехто таки звернув увагу. Довготелесий і довговолосий випускник, схожий на одного з тих нікчемних хіпі, про яких розводився Енді. Він підійшов до мене одного дня, коли я собі їв свої бутерброди в спортзалі, за дві лавки від Астрід та її команди хихотух.

— Ти Джеймі Мортон? — спитав він.

Я сторожко з цим погодився. На ньому були мішкуваті джинси з латками на колінах, а під очима чорніли кола, наче він перебивався двома-трьома годинами нічного сну. Або часто дрочив.

— Ходімо в музкімнату, — сказав він.

— Навіщо?

— Бо я так сказав, малий.

Я пішов за ним, прокладаючи шлях крізь учнівську юрбу, що сміялася, кричала, штовхалася і грюкала дверцятами шафок. Я сподівався, що мене не поб’ють. Я міг легко уявити, як мене за якусь дрібницю дубасить десятикласник (цькувати дев’ятикласників десятикласникам було в принципі заборонено, але на це всі чхати хотіли), але не випускник. Випускники взагалі рідко помічали, що дев’ятикласники існують, мій брат був тому найкращим підтвердженням.

Музкімната була порожня. Вже легше. Якщо цей пацан і збирався нам’яти мені боки, то принаймні йому в цьому не допомагатиме ватага друзяк. Та замість почати заміс, він простягнув мені руку. Я її взяв. Пальці на дотик були кволі, холодні й липкі.

— Норм Ірвін.

— Дуже приємно. — Правда це чи ні, я не знав.