Відродження - Кінг Стівен. Страница 24

— Ґав-Лов, — гигикнув Кенні Лафлін. — Так ми його називаємо. Типу «У Ґав-Лов уже переколупали всі кізяки й ловлять ґав».

— Слу, ти ж хочеш грати, правда? — спитав Норм. Він підняв холошу штанів, щоб забичкувати недопалок об свій черевик «Бітлз» [53]. Твій братан каже, ти лабаєш на його «Ґібсоні», у якому нема звукознімача, але ти можеш брати «Кей».

— А кафедра музики не буде проти?

— Кафедра музики не буде знати. Приходь у «Ґранж» у четвер після обіду. Я принесу «Кей». Ти тільки не зламай цю тупу фонилку. Ми все поставимо і проведемо репетицію. Візьми з собою блокнот, записувати акорди.

Задзеленчав дзвінок. Дітлахи загасили цигарки й потяглися назад до школи. Одна дівчина, проминаючи нас, поцілувала Нормана в щоку й попестила по сідницях провислі джинси. А він її наче й не помітив, і мені здалося, що це неймовірно хитрий хід. Він ще більше виріс у моїх очах.

Жоден із моїх новоспечених товаришів по гурту не виказав жодних ознак того, що їм не начхати на дзвінок, тому я рушив до школи в гордій самотності. Та потім згадав про дещо й обернувся.

— А як називається гурт?

— Раніше ми називали себе «Стрільцями», — відповів Норм, — але люди казали, що це, типу, занадто по-воєнному. Тому тепер ми «Хромові троянди». Це Кенні придумав, коли ми були обдовбані й дивилися садову виставку в мого баті вдома. Скажи, круть?

За чверть століття після того я грав із «Джі-Тонзами», з «Робін і Джейз», «Хей-Джейзами» (у всіх солістом був козирний гітарист на ім’я Джей Педерсон). Я грав з «Гарячими», «Задубілими», «Гробарями», «Останнім дзвінком» і «Рокерами з Андерсонвіля». У добу розквіту панк-року я грав з «Помадою Петсі Клайн», «Немовлятами з пробірки», «Плацентою» і «Світом, повним цегли». Я навіть грав із рокабільним гуртом «Дазз, Дазз, дзвони в лабаз». Але такої вдалої, на мою думку, назви, як «Хромові троянди», більше не було ні в кого.

— Ну, не знаю, — сказала мама. Вираз обличчя в неї був не розлючений, а просто такий, наче вона от-от зляже з головним болем. — Джеймі, тобі лише чотирнадцять. Конрад каже, ті хлопці значно старші. — Ми сиділи за обіднім столом, який тепер, коли Клер і Енді поїхали, здавався набагато більшим. — Вони курять?

— Ні, — відповів я.

Мама обернулася до Кона.

— Курять?

Кон, котрий саме передавав Террі кукурудзяний крем-суп, і оком не змигнув.

— Нєа.

Мені хотілося його обійняти. За багато років у нас були свої непорозуміння, як і в усіх братів, але в екстремальних ситуаціях брати мають схильність стояти один за одного горою.

— Мам, це ж не в барах чи ще десь, — сказав я… інтуїтивно відчуваючи, що це саме в барах і буде, і напевно, задовго до того, як наймолодшому учаснику «Хромових троянд» стукне двадцять один. — Лише у «Ґранжі». У нас репетиція в цей четвер.

— Тобі тих репетицій багато треба, — єхидно посміхнувся Террі. — Передайте ще одну відбивну.

— Теренсе, а де твоє «будь ласка»? — неуважно спитала мама.

— Будь ласка, передайте ще одну відбивну.

Тато передав таріль. Він досі нічого не сказав. Добрий чи поганий знак?

— Як ти поїдеш на репетицію? І взагалі, як ти будеш добуватися на ці… на ці виступи?

— У Норма мікроавтобус «фольксваген». Ну, це його тата мікроавтобус, але він дозволив Норму вибити на борті назву гурту!

— Цьому Норму не може бути більше вісімнадцяти, — сказала мама. Їсти вона перестала. — Звідки мені знати, чи добре він водить?

— Мам, я їм потрібен! Їхній ритм-гітарист переїхав у Массачусетс. Без ритм-гітариста вони не зможуть виступати в суботу ввечері! — Зненацька мою голову кометою осяяла думка: на ті танці може прийти Астрід Содерберг. — Це важливо! Це велике діло!

— Мені це не подобається. — Вона потерла пальцями скроні.

Нарешті озвався тато.

— Лоро, нехай. Я розумію, що ти хвилюєшся, але це те, що йому добре вдається.

Вона зітхнула.

— Ну тоді, мабуть, нехай.

— Спасибі, мам! Спасибі, тату!

Мама взяла виделку і знову поклала її на стіл.

— Пообіцяй, що ти не куритимеш цигарок і марихуани. І не питимеш теж.

— Обіцяю. — І тієї обіцянки я дотримувався два роки.

Чи десь так.

Найбільше в тому нашому першому виступі в «Юріка Ґранж № 7» мені запам’ятався сморід мого власного поту, коли ми вчотирьох вибралися на сцену. Щодо поту, то з чотирнадцятилітніми підлітками ніхто не позмагається. Перед своїм ініціаційним виступом я двадцять хвилин приймав душ (поки не скінчилася гаряча вода), та коли нахилився підняти свою позичену гітару, то відчув, як від мене тхне страхом. Зненацька «Кей» став важити щонайменше двісті фунтів, коли я перекидав його ремінь через плече. Причини боятися в мене були вагомі. Навіть якщо брати до уваги притаманну рок-н-ролу простоту, завдання, яке поставив переді мною Норм Ірвін — вивчити між пообіддям четверга і вечором суботи тридцять пісень, — було нереальним. Я так йому й сказав.

Він тільки плечима знизав і дав мені найкориснішу пораду з тих, які я дістав за всю свою кар’єру музиканта: у будь-яких незрозумілих ситуаціях лягай спати.

— Крім того, — він оголив у диявольській посмішці гнилуваті зуби, — я вжарю так голосно, що вони все одно не чутимуть, що ти там робиш.

Щоб привернути увагу публіки, Пол прокотив короткий риф на своїх барабанах і закінчив ударом по тарілках. Глядачі відповіли йому короткими бризками оплесків очікування. Усі ті очі (мільйони очей, як здавалося мені) звернулися до маленької сцени, на якій під прожекторами скупчилися ми. Пригадую, я почувався повним бовдуром у жилеті зі стразами (ті жилети були пережитками короткого періоду, коли «Хромові троянди» ще були «Стрільцями») і думав, чи не виблюю зараз ненароком. Це здавалося не надто реальним, бо я лише пообідав, а вечерю в себе запхнути не зміг, але відчуття було якесь таке. Та потім я подумав: «Не виблюю. Зомлію. От що я зроблю. Зомлію».

І я справді міг знепритомніти, але Норм не дав мені часу.

— Ми «Хромові троянди», ясно? Ану, народ, вставайте і танцюйте. — А тоді до нас: — Раз… два… три… поїхали.

Пол Бушард видав тамтамний барабанний дріб, що відкриває «Тримайся, Слупі» [54], і ми почали. Норм співав соло (втім, так було завжди, крім тих кількох пісень, де його підміняв Кенні). Ми з Полом були бек-вокалістами. Попервах я жахливо соромився, але це відчуття минулося, коли я почув, як змінюється мій голос через мікрофон — яким дорослим стає. Згодом я дізнався, що на бек-вокалістів усе одно ніхто не звертає особливої уваги… хоча якби вони зникли, слухачам би їх бракувало.

Я бачив, як парочки йдуть на танцмайданчик і починають танцювати. Вони для цього й прийшли, однак у глибині душі я не вірив, що вони танцюватимуть — тільки не під ту музику, яку частково і я грав. Та коли вже стало зрозуміло, що нас не обсвистають і не проженуть зі сцени, я відчув наростання ейфорії, близької до екстазу. Відтоді я прийняв таку кількість наркотиків, що могла б і лінкор потопити, але навіть найкращі з них не збурювали такого самого за силою відчуття, як той перший приплив. Ми грали. Вони танцювали.

Ми відіграли з сьомої до десятої тридцять, з двадцятихвилинною перервою близько дев’ятої, коли Норм і Кенні поклали свої інструменти на підлогу, вимкнули підсилювачі й вискочили надвір покурити. Для мене ті години спливли, немов уві сні, тому я не здивувався, коли під час одного з повільних танців (здається, ми грали «Хто зупинить дощ»), повз нас провальсували мої мама й тато.

Мамина голова лежала в тата на плечі. Її очі були заплющені, а на губах грала замріяна усмішка. Тато тримав очі розплющеними, і коли вони проминали естраду, він мені підморгнув. Соромитися їхньої присутності не було потреби — на танці в старшій школі й на дискотеки поліцейської спортивної ліги, які влаштовували на ролердромі в Льюїстоні, пускали тільки дітей, але коли ми грали в «Юріка Ґранжі» чи в Ґейт-Фолзі на запрошення ордену Лосів і Амветів [55], то туди завше приходило чимало дорослих. Єдине було паскудно в першому виступі — деякі друзі Астрід прийшли на танці, а її самої не було.