Відродження - Кінг Стівен. Страница 27

— Обіцяю.

Астрід (разом із котрою я докурюватиму останній дюйм косяка перед тим, як відвезти її додому у своїй новій машині) стиснула мою руку.

— Я простежу за тим, щоб він виконував.

Після того як я двічі зганяв до Гарріз-Понду й назад (щоб усіх розвезти), історія повторилася. Я відчув, як хтось торсає мене за руку. То була Клер. Вона відвела мене на веранду, як і того дня, коли преподобний Джейкобз повернув Конні голос за допомогою свого електричного стимулятора нервів.

— Мама хоче, щоб ти дав їй ще одну обіцянку. Але їй незручно про таке просити. Тому я запропонувала зробити це замість неї.

Я чекав.

— Астрід — хороша дівчинка, — сказала Клер. — Вона курить, я відчуваю це у її віддиху, але це не робить її поганою. А ще в неї хороший смак. Доведено тим, що вона три роки зустрічається з тобою.

Я все ще чекав.

— І вона розумна дівчинка. Попереду в неї навчання в коледжі. Тому обіцянка, Джеймі, буде така: гляди не зроби їй дитину на задньому сидінні тієї машини. Можеш це побіцяти?

Я мало не всміхнувся. Якби мої губи розійшлися в усмішці, вона була б наполовину здивована, наполовину болісна. Упродовж останніх двох років у нас із Астрід було кодове слівце: перерва. Це означало взаємну мастурбацію. Я кілька разів після першого разу заїкався про презервативи, ба більше — я навіть наважився купити пачку з трьома «Троянами» всередині (один тримав у гаманці, а інші два заникав за плінтусом у себе в кімнаті), але вона твердила, що перший презерватив, яким ми спробуємо скористатися, або порветься, або протече. Тож… ми робили перерву.

— Сердишся на мене? — спитала Клер.

— Ні, — відповів я. — На тебе не можна сердитися, Клерчик-Еклерчик. — І я справді ніколи не лютував на сестру. Уся моя лють чекала на те чудовисько, за яке вона вийшла заміж, і після того ніколи не вщухала.

Я пригорнув її до себе й пообіцяв, що не зроблю Астрід дитини. І цієї обіцянки дотримався, хоча ми підійшли доволі близько до цього перед тим днем у хижці на Вершині неба.

У ті роки мені часом снився Чарльз Джейкобз. У снах я бачив, як він штрикає пальцями в мою буцімто-гору й робить у ній заглибини для печер, або як читає Кошмарну проповідь, а довкола голови в нього палахкотить, наче електрична діадема, синє полум’я. Але загалом він вислизнув з моєї свідомості, і так тривало до одного дня в червні 1974-го. Мені було вісімнадцять. Астрід теж.

Школа скінчилася. Концерти у «Хромових троянд» були розписані аж до кінця літа (декілька з них мали відбутися в барах, і мої батьки неохоче, проте підписали дозвіл на мої виступи там). Удень я мав працювати на фермерських угіддях у Марстеллара, так само, як і за рік до того. У «Рідкого палива Мортона» справи йшли добре, й батьки могли собі дозволити платити за моє навчання в Університеті штату Мен, проте від мене очікували, що я докладу свою частку. Перед тим як заступити на роботу, я мав вільний тиждень, тож ми з Астрід багато часу проводили разом: то в неї вдома, то в мене. Часто пообідь ми їздили на моєму «ґелексі» різними путівцями. Ми знаходили місце, щоб поставити машину, і… робили перерву.

Того дня ми зупинилися в закинутому гравійному кар’єрі на трасі 9 і розкурили на двох косяк не-дуже-доброї місцевої трави. У повітрі стояла задуха, на заході вже збиралися грозові хмари. Бурчав грім, і напевно, десь спалахували блискавки. Мені їх не було видно, але в гучномовці радіоприймача на панелі приладів потріскувала статична електрика, миттєво заглушивши «Куримо в кімнаті для хлопчиків», пісню, яку «Троянди» грали того року на кожному своєму виступі.

Саме тоді в мою свідомість, мов гість, якого вже давно не було, повернувся преподобний Джейкобз. І я завів двигун.

— Гаси траву, — сказав я. — Поїдемо покатаємось.

— Куди?

— В одне місце, про яке мені розказали давно-давно. Якщо воно ще є.

Астрід сховала залишки косяка в коробку з-під «сакретсів» [57] і поклала під сидіння. Я проїхав трасою 9 з милю чи дві, потім звернув на захід по дорозі, що вела до Козячої гори. Тут дерева з обох боків підступали близько до шляху, і останні промені тьмяного сонця того дня розчинилися в грозових хмарах.

— Якщо ти думаєш про той клуб, то нас не пустять, — сказала Астрід. — Мої предки відмовились від членства. Сказали, треба заощаджувати, якщо я хочу вчитися в коледжі в Бостоні. — Вона зморщила носика.

— Не про клуб.

Ми проминули Лонґмедоу, де щороку смажила сосиски молодь із ЗММ. Люди, що поз’їжджалися на пікнік, нервово зиркали на небо, збирали ковдри, холодильнички і квапливо йшли до машин. Грім гуркотав тепер гучніше, вантажні вагони котили по небу, і десь на іншому боці Вершини неба я побачив, як вжарила блискавка. Я відчув, як у грудях наростає хвилювання. «Це прекрасно, — сказав того останнього дня Чарльз Джейкобз. — Прекрасно і дуже страшно».

Ми проїхали повз знак, на якому було написано «ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ КОЗЯЧА ГОРА 1 МИЛЯ. ПРИГОТУЙТЕ ПЕРЕПУСТКУ».

— Джеймі…

— Тут має бути поворот, який веде на Вершину неба, — сказав я. — Може, його вже й нема, але…

Поворот ще існував, і та бічна дорога досі була посипана гравієм. Але я повернув трохи зашвидко й зад «Ґелексі» вихнуло в один бік, потім в інший.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. — Астрід, здавалося, зовсім не було страшно від того, що ми їдемо прямісінько назустріч літній грозі. Її голос звучав зацікавлено і трохи схвильовано.

— Я теж на це сподіваюся.

Дорога пішла в гору. Час від часу задні колеса «ґелексі» ковзали на гравії, але зчеплення з поверхнею було більш-менш хорошим. Через дві з половиною милі після повороту дерева розступилися і ми побачили Вершину неба. Астрід охнула і випросталася на сидінні. Я вдарив по гальмах і під хрускіт гравію зупинив свою машину.

Праворуч від нас стояла стара хижка під проваленим і порослим мохом дахом та з побитими шибками. По її сірих боках, з яких давно вже злізла фарба, танцювали графіті, ледь видимі від старості в бур’янах. Попереду над нами випинався величезний гранітний виступ. А на його вершині, як і розказував мені Джейкобз пів мого життя тому, до хмар стриміла залізна щогла, а хмари вже були чорні й висіли так низько, що здавалося, їх можна торкнутися. Ліворуч, у той бік, куди дивилась Астрід, до океану тяглися пагорби, поля й сіро-зелені милі лісів. Над ними ще й досі сяяло сонце, і світ під ним світився.

— О Господи, а тут завжди так було? І ти ніколи мене сюди не привозив?

— Я й себе сюди не привозив. Наш колишній священик…

Договорити я не встиг. З неба вжарила яскриста блискавка. Астрід заверещала й накрила голову руками. На одну мить — дивну, страшну, дивовижну — мені здалося, що повітря зникло, а замість нього стала наелектризована олія. Я відчув, як волосся на всьому тілі, навіть тоненьке в носі та вухах, стає сторч. Потім пролунав клац, неначе клацнув пальцями невидимий велетень. Сяйнула друга блискавка і вдарила в залізну щоглу, охопивши її тим самим ясно-блакитним вогнем, який танцював довкола голови Чарльза Джейкобза в моїх снах. Довелося заплющити очі, щоб не осліпнути. Коли я знову їх розплющив, то щогла світилася вишнево-червоним вогнем. «Наче розжарена підкова в печі», — сказав він тоді, і то був дуже точний опис. Оглушливо вдарив грім.

— Хочеш, поїдемо звідси? — прокричав я. Мусив кричати, щоб почути самого себе, бо у вухах дзвеніло.

— Ні! — крикнула вона у відповідь. — Туди! — І показала на розвалену халупину.

Я хотів їй сказати, що в машині нам буде безпечніше (у пам’яті спливло якесь давнє висловлювання про те, що гумові шини заземляють і можуть захистити від блискавки), але хатина на Вершині неба пережила тисячі гроз і досі стояла. Ми побігли до неї, тримаючись за руки, і дорогою я зрозумів, що для цього була вагома причина. Залізна щогла притягувала блискавки. Принаймні доти притягувала.

Коли ми вже були біля відчинених дверей, посипав град. Шматки криги завбільшки з гальку тріскотіли по граніту.