Відродження - Кінг Стівен. Страница 30

Я жбурнув мокрі труси в куток («чайові для покоївки», подумав єхидно) і розстебнув змійку на сумці з речами. Усередині нічого не було, крім брудного одягу (я збирався знайти пральню напередодні, але це теж якось вислизнуло з моєї уваги), та принаймні то був сухий брудний одяг. Я вдягнувся і поплентався через подвір’я з потрісканим асфальтом у контору мотелю. Моя зомбі-хода потроху набирала обертів і переростала в зомбі-човгання. Коли я ковтав слину, боліло горло — ще один маленький штрих до загальних веселощів.

Дама-адміністратор виявилася сільською дівчиною років п’ятдесяти з грубими рисами обличчя. Своє поточне життя вона вела під вулканом рудої гриви з начосом. На екрані її маленького телевізора ведучий ток-шоу без угаву базікав із Ніколь Кідман. Над телевізором висіла картинка в рамці — Ісус дарує хлопчику й дівчинці цуценя. Мене це ну нітрохи не здивувало. У глибокому задуп’ї мають звичку плутати Христа і Санту.

— Ваш гурт уже виїхав, — повідомила вона мені, знайшовши моє прізвище у реєстраційному журналі. Її місцевий акцент звучав, як погано настроєне банджо. — Кілька годин тому. Сказали, що поїдуть аж у Північну Ках’ліну.

— Я в курсі, — відповів я. — Ми з ними розбіглися.

Вона підняла одну брову.

— Не зійшлися в творчих поглядах, — пояснив я.

Брова піднялася ще вище.

— Я залишуся ще на одну ніч.

— Угу, добре. Готівка чи кредитна картка?

У мене було щось із двісті доларів готівкою, але більшу частину цього капіталу було призначено для купівлі дози, на яку я розраховував на ярмарку, тому я простягнув жінці свою «БанкАмерикарту». Вона набрала номер і чекала, затиснувши слухавку між вухом і м’ясистим плечем, а тим часом на екрані показували рекламу паперових рушників, які могли всотати розлиту рідину об’ємом з озеро Мічиган. Я дивився разом із нею. Потім повернулося ток-шоу, до Ніколь Кідман приєднався Том Селлек, а проста сільська дівчина все ще чекала. Здавалося, її це не парить. Зате парило мене. Почалася сверблячка, і заболіла ушкоджена нога. І лише коли почалася друга реклама, сільська дівчина пожвавилася. Вона розвернулася в поворотному кріслі, виглянула у вікно на палюче небо Оклахоми й коротко переговорила. Потім повісила слухавку і віддала мені кредитку.

— Відмовили. І я вже починаю сумніватися, чи брати готівку. Якщо, звісно, вона у вас є.

Це було жорстоко. Але я все одно подарував їй свою найосяйнішу усмішку.

— З карткою все в порядку. Помилилися просто. Таке постійно стається.

— Тоді ви зможете застосувати її в якомусь іншому мотелі. — (Застосувати! Яке слово для сільської дівчини!) — Там далі є ще чотири, але вони не фонтан.

«Не те, що твій придорожний “Ріц-Карлтон”», — подумав я, але вголос сказав:

— Перевірте ще раз картку.

— Любчику, — сказала вона. — Я з твого вигляду бачу, що не треба.

Я чхнув, повернувши голову, щоб зловити бризки рукавом футболки «Гурт Чарлі Деніелза» [63]. І це було нічого, бо футболку не прали останнім часом. Досить давнім часом.

— І що б це могло значити?

— Це значить, що я пішла від свого першого чоловіка, коли він і обоє його братів підсіли на крек. Не ображайся, але я знаю, на що дивлюся. За минулу ніч заплатили — кредиткою гурту, але тепер ти, як то кажуть, виступаєш із сольною програмою, час виїзду — перша година.

— На дверях написано «третя».

Вона тицьнула обламаним нігтем у табличку ліворуч від календаря з цуцикодайним Ісусом: «ПІД ЧАС ЯРМАРКУ ШТАТУ, З 25 ВЕРЕСНЯ ДО 4 ЖОВТНЯ, ЧАС ВИІЗДУ — 1 ГОДИНА ДНЯ».

— «Виїзду» написано неправильно, — сказав я. — Застосуйте виправлення.

Вона зиркнула на табличку й перевела погляд на мене.

— Ну так, але там, де написано «перша дня», нічо’ виправляти не тре’. — Вона глянула на годинник. — У тебе півтори години. Не змушуй мене викликати поліцію, серденько. Коли тут ярмарок, копів на нього злітається більше, ніж мух на свіже собаче лайно, тому вони приїдуть в момент.

— Це повна херня, — сказав їй я.

Той час я пам’ятаю досить розмито, але її відповідь врізалася в пам’ять так, неначе вона прошепотіла її мені на вухо дві хвилини тому.

— Угу, любчику, це реальність.

І повернулася до телевізора, де танцював степ якийсь ідіот.

Я не збирався йти шукати собі дозу вдень, навіть на ярмарку штату, тому залишався в «Ярмарковому заїзді» рівно до першої тридцять (просто щоб подратувати сільську дівчину). Потім узяв в одну руку сумку, в іншу — чохол з гітарою і пішов собі пішки. На станції «Тексако», там, де Північне Детройтське авеню повертає на Південне, зробив зупинку. На той час моя хода переросла в кульгання з креном на правий борт, а стегно з кожним ударом серця відлунювало болем. У чоловічому туалеті набодяжив собі дозняк і вколов половину того добра через ямку біля лівої ключиці. Накотила м’якість. Біль у горлі й нозі відступив.

Моя здорова ліва нога стала моєю хворою лівою ногою одного сонячного літнього дня 1984-го. Я їхав на «кавасакі», а старий козел, який гнав по сусідній смузі, сидів за кермом «шевроле» завбільшки з катер для прогулянок. Він виїхав на мою смугу, залишаючи мені два варіанти на вибір: або ґрунтове узбіччя, або лобове зіткнення. Я вибрав очевидне і нормально прослизнув повз дебіла. Помилкою було спробувати вернутися на дорогу на швидкості сорок. Моя порада вам, новачкам-байкерам: повертати на гравії, коли їдеш зі швидкістю сорок миль за годину, — це жахлива ідея. Я розкурочив байк і зламав ногу в п’яти місцях. А ще розтрощив собі стегно. І невдовзі по тому відкрив для себе Радість морфію.

Коли нога вже боліла менше, а сверблячка й смикання вляглися, я відчув у собі трохи більше сили й міг крокувати з автозаправної станції жвавіше. На підході до автовокзалу «Ґрейхаунду» я вже запитував себе, нащо взагалі так довго валандався з Келлі Ван Дорном і його кантрі-жменькою невдах. Я не був заточений під те, щоб грати сльозливі балади (у ключі С, Господи Боже). Я був рокером, а не гівнозмішувачем.

Я купив квиток на автобус, який вирушав опівдні наступного дня до Чикаго, що давало мені право залишити сумку і «Ґібсон ЕсДжі» (єдиний мій цінний пожиток) у камері схову. Квиток потягнув на двадцять дев’ять доларів. Сидячи в туалетній кабінці, я порахував те, що лишилося. Вийшло сто п’ятдесят дев’ять баксів — десь приблизно стільки, на скільки я й розраховував. Майбутнє засяяло новими барвами. Затарю товару на ярмарку, знайду місце для пересипу (може, в тамтешньому притулку для бомжів, може, надворі), а завтра поїду на великій сірій собаці в Шайтаун [64]. Там, як і в більшості великих міст, була така собі біржа праці для музикантів — виконавці сиділи на дупах, травили анекдоти, розказували плітки й шукали замовників. Для декого (приміром, акордеоністів) це було нелегко, але гурти завжди потребували грамотних ритм-гітаристів, а я був на дещицю більш ніж грамотним. 1992-го я вже навіть міг трохи грати на соло, якщо в цьому виникала потреба. І якщо я не був занадто вмазаний. Головне було — дістатися Чикаго й вписатися до когось, перш ніж Келлі Ван Дорн пустить поголос, що на мене не можна покластися, а той вилупок цілком міг.

До темряви лишалося вбити мінімум шість годин, тому я набодяжив собі решту ширки і відправив її туди, де вона зробила б найбільше добра. Подбавши про це, я купив із розкладки вестерн у паперовій обкладинці, сів на лавці, розгорнув книжку десь на середині й забалдів. А коли прокинувся від потоку власного чхання, була вже сьома вечора й настав час для колишнього ритм-гітариста «Білої блискавки» пошукати собі хорошого товару.

Коли я потрапив на ярмарок, сонце стало пронизливо-помаранчевою смугою на заході. Я хотів заощадити більшу частину грошей на наркоту, але все-таки розв’язав калитку й витратився на таксі, щоб доїхати, бо почувався вже геть кепсько. І то були не звичні посмикування й болі, що накочували, коли дія наркотику слабшала. Знову боліло горло. У вухах стояло високе сердите дзижчання, і я відчував жар. Я сказав собі, що це останнє — нормально, бо вечір був спекотний, як сучка. Що ж до решти, я був певен, що шість-сім годин сну — і я знов буду як огірок. Я міг відіспатися в автобусі. Хотів стати на ноги, перш ніж знову записатися в лави армії рок-н-ролу.