Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен. Страница 11

— Гарного вам дня, містере Лестер, зважайте, сонце вже повернуло. Воно нещадно палить після полудня і на зворотнім шляху світитиме вам просто в очі.

Він заліз до машини, не відповівши. Ларс мені помахав і Лестер на нього прикрикнув, підганяючи. Ларс кинув на нього погляд, що міг означати: «Лайся й гавкай скільки тобі завгодно, все одно не стануть коротшими двадцять миль назад до Гемінгфорд-Сіті».

Коли вони зникли, потягнувши за собою півнячий хвіст куряви, на ґанок вийшов Генрі і спитав:

— Татуню, я все правильно зробив?

Я взяв його за зап’ясток і потиснув, прикинувшись, що не відчув, як його рука вмить напружилася, ніби він ледве стримується, щоб її не відсмикнути.

— Все правильно. Просто перфектно.

— То завтра ми почнемо засипати колодязь?

Я міркував про це напружено, бо наші життя могли залежати від того, що я вирішу. З роками Шериф Джонс набрався і віку, й ваги. Лінивим він не був, але, щоб зрушити його з місця, потрібна була поважна причина. Лестер врешті-решт умовить Джонса приїхати сюди, проте, мабуть, не раніше, ніж Лестер намовить когось із тих двох нарваних синів Кола Фаррингтона зателефонувати й нагадати шерифові, яка компанія є найбільшим платником податків в окрузі Гемінгфорд (не кажучи вже про сусідні округи Клей, Філлмор, Йорк і Сьюард). Отже, я гадав, ми маємо два дні.

— Не завтра, — сказав я. — Післязавтра.

— Татуню, чому?

— Бо сюди приїде Шериф округу, і хоча цей наш Шериф Джонс вже старий, він аж ніяк не тупий. Засипаний колодязь може викликати в нього підозри, чому його засипали, та ще й так недавно, і все таке. Але колодязь, який саме засипають... і через серйозну причину...

— Яку причину? Скажи мені!

— Скоро, — відповів я. — Скоро.

Весь наступний день ми чекали, що побачимо, як над шляхом у наш бік суне курява, і не від Ларсового ваговоза, а від легковика Окружного Шерифа. Він не з’явився. А хто з’явився, так це Шеннон Коттері, така гарненька у бавовняній блузці і картатій спідничці, вона прийшла спитати, чи все гаразд із Генрі, і якщо все гаразд, то чи він повечеряє з нею і її мамою й татом?

Генрі сказав, що з ним усе в порядку, і я дивився, як вони, рука в руці, пішли по шляху, і дивився я на те з великим побоюванням. Він ніс у собі жахливу таємницю, а жахливі таємниці вельми важкі. Потреба ними поділитися — найприродніша річ у світі. І він кохав цю дівчину (чи гадав, що кохає, що одне й те саме, коли тобі лише мусить виповнитися п’ятнадцять років). Що іще гірше, він мусить брехати, і вона може відчути, що він бреше. Кажуть, ніби закохані очі нічого не бачать, але це аксіома для дурнів. Іноді вони бачать аж занадто багато.

Я посапав у городі (відкидаючи більше гороху, ніж бур’яну) потім сів на ґанку, запалив люльку і чекав на його повернення. Він повернувся перед тим, як зійти місяцю. Голова похилена плечі опущені, не йде, а плентається. Мені гірко було бачити його таким, проте разом з тим і втішно. Якби він поділився своєю таємницею — або хоча б частиною її, — йшов би він інакше. Якби він поділився своєю таємницею, він міг би взагалі не повернутися додому.

— Ти розповів так, як ми вирішили? — запитав я в нього, коли він сів.

— Як ти вирішив. Так.

— І вона пообіцяла не переказувати своїм?

— Так.

— Але розкаже?

Він зітхнув.

— Либонь, що так. Вона їх любить, і вони її люблять. Вони помітять щось із виразу її обличчя, я певен, і витягнуть все з неї. А якщо й ні, вона, мабуть, сама розповість усе Шерифу. Якщо йому взагалі здумається побалакати з Коттері, тобто.

— Лестер докладе зусиль, щоб він так і зробив. Він гавкатиме на Шерифа Джонса, бо його власний бос в Омасі гавкатиме на нього. Крутиться все, вертиться, а де воно зупиниться нікому не вгадати.

— Краще б ми цього ніколи не робили, — він ненадовго задумався, а потім повторив те ж саме зловісним шепотом.

Я на це нічого не сказав. Якийсь час і він теж мовчав. Ми дивилися, як із кукурудзи піднімається місяць, червоний, череватий.

— Татуню? Можна, я вип’ю склянку пива?

Я подивився на нього, здивований і водночас не здивований. Тоді пішов у хату й націдив нам обом по склянці. Вручив пиво йому й сказав:

— Завтра і післязавтра ні краплі, запам’ятай.

— Авжеж, — він сьорбнув, скривився, потім сьорбнув знову. — Татуню, мені ненависно було брехати Шен. Все, що цього стосується, таке брудне.

— Бруд змивається.

— Не такий, — промовив він і знову ковтнув пива. Цього разу не скривившись.

Трохи пізніше, коли місяць уже налився сріблом, я пішов за хату до виходка, а також послухати, як кукурудза й нічний бриз розповідають одне одному древні таємниці землі. Коли я повернувся, Генрі вже не було. Його склянка стояла наполовину недопита на перилах ґанку. А тоді я почув, як він приказує у корівнику:

— Ой, моя ж ти муню, бідна моя муню.

Я пішов, подивився. Він обіймав за шию Елфіс, він її гладив. Мені здалося, ніби він плаче. Якусь хвильку я дивився, але кінець-кінцем так нічого й не промовив. Пішов у хату, роздягся і ліг у те саме ліжко, в якому був перерізав горло своїй дружині. Минуло чимало часу, поки я нарешті зміг заснути. А якщо вам незрозуміло чому — якщо ви не вбачаєте наявних підстав для мого безсоння, — тоді читати все це вам нема ніякого сенсу.

Усіх наших корів я називав іменами дрібних грецьких богинь але з Елфіс це обернулося чи то невдалим вибором, чи недолугим жартом. На той випадок, якщо ви не пам’ятаєте історію про те, як у наш печальний, ветхий світ потрапило зло, дозвольте мені освіжити вашу пам’ять: усе погане вилізло на світ, коли своїй цікавості піддалася Пандора, відчинивши віддану їй на зберігання посудину. Єдине, що залишилося всередині, коли їй вистачило розуму повернути на місце кришку, була Елфіс, богиня надії [20]. Проте того літа 1922 року для нашої Елфіс надії не залишилося. Вона була вже старою й захирілою, молока достатньо не давала, і ми вже навіть перестали намагатися видоювати те, що вона в собі ще мала; сядеш, було, на стілець, а вона зразу ж намагається тебе хвицнути. Ще минулого року збиралися пустити її на м’ясо, але мене зупиняла ціна різницьких послуг Гарлена Коттері, а сам я не відзначався майстерністю у цій справі, хіба що біля свиней... От така-то в мене самооцінка, з якою ти, читачу, мусиш тепер безперечно погодитися.

— Та вона ж буде жорстка, — говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). — Краще нехай собі живе.

Проте зараз від Елфіс могла бути користь — у колодязі, такий от прикрий випадок, — і смерть її стане доцільнішою за кілька шматків жилавої яловичини.

Через два дні після візиту Лестера ми з сином накинули на неї коров’ячу вузду і повели за корівник. На півдорозі до колодязя Генрі укляк. В його очах спалахнув жах.

— Татуню! Я чую її запах!

— Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Знайдеш десь там, у її комоді.

Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».

Проте я не мав сумнівів, що він допоможе мені зробити ту роботу, яка лежала попереду. Хоч там що він зараз про мене думає, але в загальній картині також присутня дівчина, і йому не хочеться, аби вона дізналася, що він наробив. Звісно, це я його змусив, але вона цього ніколи не зрозуміє.

Ми підвели Елфіс до колодязної ляди, де вона цілком слушно вперлася. Ми обійшли колодязь, тримаючись за шлейки узди, наче за стрічки під час танцю навкруг Травневого стовпа, і силою затягнули її на прогнилу деревину. Ляда затріщала під її вагою... прогнулася... але витримала. Стара корова стояла на ній, опустивши голову, зі своїм одвічно тупим і впертим виглядом, щирячи залишки жовто-зеленкуватих зубів.

— Що тепер? — запитав Генрі.