Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен. Страница 9

— Хотілося б мені, щоб ми цього не робили, — промовив він, коли я сів напроти нього до столу.

— Що зроблено, то зроблено, і не може бути переробленим, — відповів я. — Скільки разів я тобі це повторював, синку?

— Та, либонь, мільйон, — він посидів кілька секунд із похиленою головою, а тоді підвів очі на мене. Почервонілі, налиті кров’ю очі. — Нас схоплять? Ми потрапимо у в’язницю? Чи...

— Ні. Я маю план.

— Ти вже мав план, що їй не буде боляче! І сам знаєш, що вийшло!

У мене аж рука засвербіла, так схотілося дати йому ляпаса тому довелося утримувати ту руку другою. Не на часі були взаємні претензії. Крім того, він був правий. У тому, що все пішло неправильно, винен я. «Окрім пацюків, — подумалось мені. — Вони не моя вина». Втім, насправді моя. Звісно, моя. Якби не я, вона б зараз поралась біля печі, готувала обід. Мабуть, розводячись знову й знову про ту сотню акрів, авжеж, але натомість жива та здорова, замість того щоб сидіти там,  у колодязі.

«Пацюки вже напевне повернулися, — прошепотів голос у глибинах мого мозку. — їдять її. Закінчать м’які частини смачні, делікатесні, а потім...»

Генрі потягнувся через стіл торкнутися моїх зчеплених рук. Я здригнувся.

— Вибач, — промовив він. — Ми в цій справі разом.

Я був йому щиро вдячний за такі слова.

— Все з нами буде гаразд, Генку; якщо голови в нас залишатимуться тверезими, все буде добре. А тепер вислухай мене.

Він вислухав. З якогось моменту почав кивати. Коли я закінчив, він поставив мені єдине запитання: коли ми почнемо засипати колодязь?

— Поки ще рано, — відповів я.

— А це не ризиковано?

— Так, — кивнув я.

Через два дні, лагодячи ділянку огорожі приблизно за чверть милі від ферми, я побачив велику хмару куряви, що поволочилася над нашим путівцем від з’їзду на нього з шосе Омаха — Лінкольн. До нас прямували гості з того світу, частиною якого так пристрасно бажала стати Арлетт. Заткнувши за пояс молоток та обв’язавши собі поперек теслярським фартухом, у довгій кишені котрого деренчала купка цвяхів, я вирушив назад до хати. Генрі ніде не було видно. Ймовірно, він спустився до ручаю скупатися; можливо, спав у себе в кімнаті. Коли я дістався двору і вже сидів на дровітні, я впізнав машину, що волочила за собою півнячий хвіст: «Червона Бейбі» [15], вантажівка Ларса Ольсена. Ларс був ковалем у Гемінгфорд-Хоум і ще гуртовим молочарем. Він також, за відповідну плату, міг прислужитися як шофер, і саме цю функцію він виконував того червневого дня. Машина заїхала на подвір’я, змусивши спурхувати в неї з-під коліс Джорджа, нашого дратівливого півня, разом з його курячим гаремом. Раніше навіть, ніж устиг докашлятися до смерті мотор, з пасажирського боку кабіни вибрався якийсь дорідний чоловік, закутаний у довгополий сірий пильник. Він зняв з обличчя окуляри-консерви, оголивши великі (й комічні) білі кола навкруг очей.

— Вілфред Джеймс?

— До ваших послуг, — відповів я, підводячись. Почувався я доволі спокійно. Можливо, почувався б інакше, якби він прибув на казенному «Форді» з зіркою на борту. — Ну, а ви?..

— Ендрю Лестер, — назвався він. — Юрист.

Він простягнув руку. Я свою не подав.

— Перш ніж ручкатися, ви би краще сказали мені, чий ви юрист, містере Лестер.

— На даний час я є найнятий тваринницькою компанією «Фаррингтон» з філіями в Чикаго, Омасі та Де-Мойні [16].

«Так, — подумав я. — Хто б мав сумніви. Але можу закластися, твого імені нема навіть на офісних дверях. Великі хлопці з Омахи не ковтають сільську пилюку заради заробітку собі на хліб насущний, авжеж? Великі хлопці сидять по кабінетах задерши ноги на стіл, попивають каву, захоплюючись видом гарненьких щиколоток своїх секретарок».

А вголос я промовив:

— В такому разі, сер, чому б вам не прибрати вашу руку і перейти до діла? Без образ.

Він так і зробив, і зробив це з посмішкою юриста. Стікаючи по його пухких щоках, піт прорізав на них чисті риски, а волосся після поїздки в нього було геть зваляне, сплутане. Я пройшов повз нього до Ларса, котрий, відкинувши крило капота, відкрив мотор і колупався з чимось усередині. І щось собі насвистував, щасливий, як та пташка на дроті. Я йому позаздрив. Подумав, що ми з Генрі теж могли б мати звичайний щасливий день — у такому мінливому світі, як цей, будь-що можливе, — проте жодного такого дня нам не трапилося влітку 1922 року. І восени теж.

Я потис Ларсові руку і спитав, як справи.

— Терпимі доволі, — відповів він, — але сушить, я б охоче попив.

Я кивнув на східний ріг будинку.

— Ти знаєш де.

— Атож, — підтвердив він, закляпнувши крило капота з металевим брязком, від якого кури, котрі вже крадькома були сюди підібралися, знову розлетілися навсібіч. — Смачна й холодна, як завжди, я гадаю?

— Авжеж, мусить бути, — погодився я, гадаючи собі: «От якби тобі довелося покачати з того, іншого колодязя, Ларсе не думаю, щоб тобі вельми сподобався смак». — Піди скуштуй і побачиш.

Він вирушив за ріг будинку, туди, де під тінявою стіною у невеличкій буді містилася надвірна помпа. Містер Лестер подивився йому вслід, а потім повернувся до мене. Розстебнув на собі пильник. Костюм під плащем потребуватиме чистки, коли він повернеться до Лінкольна, Омахи, Деланда чи де там він вішає свого капелюха, коли не займається бізнесовими питаннями Кола Фаррингтона.

— Я теж був би не проти попити, містере Джеймс.

— Я теж. Прибивати паркан гаряча робота, — я озирнув його з голови до ніг. — Хоча, можу закластися, не така гаряча, як проїхати двадцять миль у Ларсовому автомобілі.

Він почухав собі гузно й усміхнувся своєю посмішкою юриста. Цього разу в ній прозирнуло трохи каяття. Я бачив, як він стріляє очима туди, й сюди, і повсюди. Попри те, що хтось може йому наказати в спекотний літній день проторохтіти двадцять миль курним степовим шляхом, з цим чоловіком не варто було розслаблятися.

— Мої сідниці вже ніколи цього не забудуть.

На стіні будочки висів на ланцюгу кухоль. Накачавши його по вінця, Ларс пив, по його кістлявій, засмаглій шиї стрибало вгору-вниз адамове яблуко; потім він наповнив кухоль знову і запропонував Лестеру, котрий поглянув на нього з таким же сумнівом, як я перед тим дивився на його простягнуту руку.

— Може, нам краще попити всередині, містере Джеймс? Мабуть, там трохи прохолодніше.

— Мабуть, — погодився я, — але в дім я вас хочу запрошувати не більше, ніж хотів потиснути вашу руку.

Ларс Ольсен побачив, куди дме вітер, і, не гаючи часу, повернувся до свого автомобіля. Проте спершу вручив Лестеру кухоль. Мій гість пив не пожадливими ковтками, як це робив Ларс, а елегантно сьорбав. Як юрист, іншими словами, але не зупинився, допоки не спустошив кухля до дна, тобто, знову ж таки, як юрист. Хряснули передні двері, і з хати вийшов Генрі, у комбінезоні, босоногий. Він кинув на нас погляд, здавалося, зовсім байдужий — гарний хлопчик! — та й рушив собі туди, куди пішов би будь-який сільський парубок: подивитися, що там робить зі своєю машиною Ларс, а якщо пощастить то й повчитися чогось.

Я сів на штабель дров, котрі ми тримали під брезентом по цей бік будинку.

— Я собі так уявляю, що ви тут у якихось справах. Справах моєї дружини.

— Так і є.

— Ви вже напилися, отже, нам краще перейти прямо до цього. У мене ще цілий день роботи попереду, а вже третя після полудня.

— Від світанку до заходу сонця. Фермерство — тяжкий труд, — зітхнув він, ніби розумівся.

— Авжеж, а морочлива дружина робить його ще важчим. Вона послала вас, я здогадуюся, але не розумію навіщо — якби це було пов’язано з якимись паперами, я певен, приїхав би котрийсь із заступників шерифа і ми б з ним усе зробили.

Він подивився на мене зі здивуванням.

— Містере Джеймс, мене прислала не ваша дружина. Фактично, я приїхав сюди, щоби знайти її.