Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен. Страница 24

Назад до ферми я їхав, немов у тумані. Здається, якісь люди мені махали — гадаю, навіть Саллі Коттері, котра поралася біля їхньої придорожньої ятки з овочами — і я, ймовірно, теж комусь махав у відповідь, але в пам’яті нічого з цього не залишилося. Вперше з того дня, коли на ферму приїздив Шериф Джонс і ставив свої хвацькі запитання, що не потребували відповідей, пронизуючи геть усе своїми холодними, допитливими очима, електричний стілець здався мені цілком реальною перспективою, настільки реальною, що я практично шкірою відчував, як на зап’ястках і вище ліктів у мене пряжками затягують шкіряні ремені.

Його можуть спіймати, хоч триматиму я язика за зубами, хоч ні. Мені це здавалося неминучим. Він не мав грошей, навіть сімдесяти п’яти центів, щоб заправити бак машини, от же, він навіть до Елкгорна [43] не встигне доїхати, як далі вже йому доведеться йти пішки. Якщо він спроможеться десь украсти пального, його схоплять, коли він наблизиться до того місця, де зараз живе вона (Генрі вважав, що Шен там ув’язнена, йому ніколи не спадало в його недозрілу голову, що вона там може бути бажаною гостею). Гарлен напевне дав опис Генрі тамтешній наставниці — сестрі Каміллі. Та навіть якщо він і не припускав можливості того, що палкий кавалер опиниться біля того місця, де тримають у неволі його кохану леді, сестра Камілла сама попіклувалася. У своєму бізнесі вона безумовно вже не раз мала справу з палкими кавалерами.

Єдиною моєю надією залишалось те, що зловлений і вперше допитуваний правоохоронцями Генрі мовчатиме достатньо довго для усвідомлення того, що в пастку його завели його власні дурні романтичні прагнення, а не моє втручання. Надія на здоровий глузд підлітка — це як ставка на малознаного коника на перегонах, та що інше я міг тут зробити?

Коли я вже заїхав у двір, голову мені прохромила дика думка: не вимикати мотор «Т», спакувати торбу і мчати в Колорадо. Ця ідея прожила не довше кількох секунд. Я мав гроші — фактично 75 доларів, — проте моя «Т» завмре задовго до того, як я перетну кордон штату біля Джулзберга [44]. Та не це було важливим; якби тільки це, я завжди зміг би доїхати до Лінкольна, щоб там обміняти мою «Т» і 60 доларів на якесь надійніше авто. Ні, справа була в місці. У домі. У моєму рідному обійсті. Я замордував власну дружину, щоби його утримати і не збирався зараз усе кидати тільки тому, що мій дурний, незрілий поплічник забрав собі в голову вирядитися у романтичну лицарську подорож. Якщо я полишу ферму, то авжеж вирушу не в Колорадо; а радше за все у штатну в’язницю. І понесуть мене туди в кайданах.

То був понеділок. Ні у вівторок, ані в середу до мене не приїхав Шериф Джонс із повідомленням, що Генрі підібрали, коли він голосував на шосе Лінкольн — Омаха, і Гарл Коттері не приїздив до мене, щоби розповісти (з Пуританською втіхою, безсумнівно), що поліція в Омасі на вимогу сестри Камілли заарештувала Генрі й зараз він сидить у тюрязі, розповідаючи дикі вигадки про ножі й колодязі та джутові мішки.

На фермі панував спокій. Я працював у городі, збираючи овочі для закладання на зиму, я лагодив огорожу, я доїв корів, я годував курей — і все це я робив, мов у тумані. Почасти в мені жевріла віра, проте чималенька віра, що все це довгий і жахливо заплутаний сон, від якого я прокинуся, а поряд зі мною хропітиме Арлетт, і я почую, як Генрі рубає дрова для вранішньої печі.

Тоді, у четвер, місіс Мак-Реді — поважна й дорідна удова, котра викладала академічні дисципліни у Гемінгфордській школі, — приїхала на своїй «Моделі Т» спитати, чи все гаразд із Генрі.

— Зараз деяке... деякі внутрішні розлади поширилися навкруги, — сказала вона. — Я стурбувалася, чи не підчепив він чого, бува? Він так раптово зник.

— Так і є, в нього розлад, — підтвердив я. — Тільки не черевний, а сердечний, він захворів на кохання. Він утік, місіс Мак-Реді.

Несподівано сльози, пекучі, гарячі навернулись мені на очі. З передньої кишені комбінезона я дістав хусточку, але перш ніж встиг утертися, кілька сліз уже скотилися мені по щоках.

Коли зір у мене трохи прояснішав, я побачив, що місіс Мак-Реді, до котрої добре ставилися всі діти, навіть найважчі учні, теж ледь не плаче. Вона й сама певне добре знала, від якої хвороби страждає Генрі.

— Він повернеться, містере Джеймс. Ви не бійтеся. Я таке бачила й раніше та очікую, що побачу ще раз чи два, перш ніж вийду на пенсію, хоча цей мій час уже зовсім поруч, — вона понизила голос так, ніби побоювалася, що півень Джордж чи хтось із його пернатого гарему можуть виявитися шпигунами. — Кого вам насправді варто стерегтися, так це її батька. Він жорсткий, непохитний чоловік. Не поганий, просто жорсткий.

— Знаю, — відповів я. — І, гадаю, ви також знаєте, де зараз перебуває його дочка.

Вона опустила очі. Цієї відповіді було достатньо.

— Дякую вам, що завітали, місіс Мак-Реді. Я можу попрохати, щоб усе залишилося між нами?

— Звичайно... хоча діти вже шепочуться.

Так. Цього слід було очікувати.

— А ви на комутації, містере Джеймс? — вона пошукала очима телефонні дроти. — Бачу, що ні. Та нічого. Якщо щось почую, я приїду і розповім вам.

— Ви маєте на увазі, якщо почуєте раніше від Гарлена Коттері або Шерифа Джонса?

— Господь попіклується про вашого сина. І Шеннон також. Знаєте, вони дійсно були гарною парою, так усі казали. Подеколи квітка розпукується зарано і її вбиває морозом. Як шкода. Як шкода. Як же це сумно, як шкода.

Вона потисла мені руку — міцно, по-чоловічому, — а відтак сіла за кермо й від’їхала своєю тарадайкою. Не думаю, щоб вона усвідомлювала, що наприкінці говорила про Шеннон і мого сина в минулому часі.

У п’ятницю з’явився й Шериф Джонс за кермом машини з золотою зіркою на дверцятах. Та й не сам. Слідом за ним їхав мій пікап. У мене серце підстрибнуло, коли я його побачив; а потім обірвалося, коли я роздивився, хто ним кермує: Ларс Ольсен.

Я намагався спокійно чекати, поки Джонс справить ритуал свого прибуття: підсмикування ременя, витирання лоба (хоча день тоді був хмарний, прохолодний), пригладжування волосся. Я не зміг утерпіти.

— З ним усе гаразд? Ви його знайшли?

— Ба ні, поки що нам не вдалося, — він піднявся по сходах ганку. — Об’їждчик знайшов машину східніше від Лайм Біска, проте ані сліду хлопця. Ми б знали, у якому стані зараз його здоров’я, аби ви повідомили про все відразу, щойно це трапилось. Хіба ні?

— Я сподівався, що він повернеться сам, — мовив я глухо. — Він поїхав до Омахи. Я не знаю, чи маю все вам розповідати детально, Шерифе...

На слухову відстань наблизився Ларс Ольсен, з вухами ледь не сторчма.

— Ольсене, піди посидь у моїй машині, — наказав Джонс. — Тут приватна розмова.

Ларс, покірлива душа, не сперечаючись, поспішив геть. Джонс знову обернувся до мене. Він був далебі менш жвавим, ніж під час свого першого візиту, а також скинув із себе маску незграби.

— Я вже достатньо знаю, хіба ні? Про те, що ваш хлопець жив із дівчиною Коттері, як дорослий, і про те, що він, певне, чкурнув до Омахи. Він з’їхав із шосе, загнавши пікап у поле з високою травою, коли зрозумів, що його бак уже майже порожній. Це розумно. Він від вас набрався розуму? Чи від Арлетт?

Я на це не відповів нічого, але він подав мені одну ідею. Крихітну, але вона могла прислужитися.

— Я розкажу вам одну річ, за яку ми йому можемо бути вдячні, — продовжив Джонс. — Це його також може вберегти від в’язниці. Перед тим, як продовжити свою веселу подорож, він повиривав геть усю траву з-під машини. Отже, нічому було зайнятись від вихлопу, ну, ви розумієте. Пожежа в прерії, коли могли б вигоріти кілька тисяч акрів, після такого присяжні потрапили б у делікатну ситуацію, як ви гадаєте? Навіть якщо порушникові близько п’ятнадцяти років.

— Ну, Шерифе, цього не трапилося, тут він повівся як слід, тож чому ви про це розводитеся?