Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен. Страница 26

Минали дні. Не знаю, скільки їх пройшло, пам’ятаю тільки що були вони дощові. Коли надходять осінні дощі, робота надворі мусить чекати, а я не мав аж стільки худоби чи надвірних будівель, щоб заповнити свій час роботою під дахом. Я намагався читати, але слова якось не складалися докупи, хоча вряди-годи окремі з них вихоплювалися зі сторінок і волали.

Вбивство. Вина. Зрада. Такого ґатунку слова.

Дні я просиджував на ґанку з книжкою на колінах, загорнувшись проти сирості й холоду в овечий кожух, дивлячись як скрапує дощова вода з піддашка. Ночами я пролежував без сну до світанку, дослухаючись до стукоту дощу по даху в мене над головою. Це нагадувало, ніби хтось боязко стукає пальчиками, щоб його впустили. Я забагато проводив часу, думаючи про Арлетт у колодязі разом з Елфіс. Я почав собі уявляти ніби вона ще... ні, не жива (я почувався приголомшеним, але не збожеволів), але якимсь чином притомна. Якимсь чином вона спостерігає за розвитком подій зі своєї імпровізованої могили, і то з задоволенням.

 «Тобі подобається, яким чином усе обернулося, Вілфе? — запитала б вона, якби могла (і в моїй уяві вона дійсно запитувала). — Було воно того варте? Що скажеш?»

Одної ночі, десь через тиждень після візиту Шерифа Джонса, коли я сидів, намагаючись читати «Дім на сім фронтонів» [47], Арлетт підкралася ззаду до мене, простягнула руку повз мою скроню і легенько ляснула мені по переніссю своїм холодним вогким пальцем.

Я впустив книжку на плетений килим вітальні і скрикнув скочивши на рівні. У цей же час холодний палець збіг мені в куточок рота. А відтак він знову мене торкнувся, мого тімені, де волосся вже було ріденьким. Тут я вже розсміявся — сердитим, непевним сміхом — і нахилився підняти книгу. Цієї миті палець ляснув мене втретє, цього разу по зашийку, так ніби моя мертва жінка проказувала: «Я дочекалася твоєї уваги, Вілфе?». Я відступив убік — щоб четвертий ляп не потрапив мені в око — і подивився вгору. Стеля над головою посірішала, з неї скрапувало. Тиньк поки ще не почав братися пузирями, але якщо дощ не перестане, то почне. Тоді вже він може потріскатися і спадати пластами. Протекло якраз над моїм звичайним місцем для читання. Аякже. Решта стелі була на вигляд цілком нормальна, поки що принаймні.

Я згадав слова Стоппенгаузера: «Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах?». І той його хитрий погляд. Так, ніби він знав наперед. Так, ніби вони з Арлетт діяли у цій справі спільно.

«Не бери таких речей собі в голову, — переконував я себе. — Досить погано вже те, що ти постійно думаєш про неї, там під землею. Чи виїли вже хробаки її очі, мені це цікаво? Чи зжерли черви вже її гострий язик чи принаймні бодай затупили його?»

Я пішов до столу в дальнім кінці кімнати, взявся за пляшку, що там стояла, і налив собі добрячу порцію коричневого віскі [48]. Рука в мене тремтіла, щоправда, лиш трішки. Я випив усе двома ковтками. Я розумів, що то погане діло, якщо таке пиття перетвориться на звичку, але ж не кожної ночі чоловік відчуває, як його мертва дружина ляскає його по носі. А від самогону мені покращало. Я почувався більш певним себе. Мені не було потреби брати позику 750 доларів, щоби полагодити дах. Я міг зашити його обрізками дощок, коли припиниться дощ. Але ремонт виглядатиме негарно; все обійстя набуде вигляду, як ото казала моя мати, «біднота-голота». Та й не це було головним. Залатати дірку — це забере хіба що пару днів. Мені потрібна робота, котра зайняла б мене на всю зиму. Важка робота прожене геть думки про Арлетт на її підземному троні, Арлетт у чепчику з мішковини. Мені потрібні такі ремонтні роботи, які б заганяли мене в ліжко таким утомленим, щоб я вмент засинав, а не лежав, слухаючи лопотіння дощу і загадуючись, чи Генрі зараз не мокне десь під цим дощем, чи не грипує він там, не кашляє. Іноді робота є єдиним засобом, єдиним рішенням.

Наступного дня я поїхав у містечко пікапом і зробив те, чого ніколи б не умислив зробити, якби мені не потрібен був кредит 35 доларів. Я взяв у борг 750. Урешті-решт ми завжди ловимося у пастки, які самі ж були наставили. Я цього певен. Урешті-решт усі ми в них ловимося.

Того ж тижня в Омасі до ломбарду на Додж-стрит зайшов якийсь юнак у крислатому фермерському капелюсі і купив нікельований пістолет 32-го калібру [49]. Поза всякими сумнівами він заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йому віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала в крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашкеті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям увійшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Омасі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я Рода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йому близько 200 доларів, здебільшого одно- та п’ятидоларовими купюрами — пожмаканими й засмальцьованими від перебування у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів.

Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на підлогу), дебелий охоронець — полісмен на пенсії — промовив:

— Синку, не варто тобі цього робити.

Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.

— Мені й стріляти у вас не варто також, — промовив юнак з-під бандани, — проте буду змушений, якщо доведеться. Стійте смирно собі там, під колоною, сер, якщо не бажаєте неприємностей. У мене друг стереже двері знадвору.

Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоронець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з піднятими вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, якщо надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину.

Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, решту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жива, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а дістався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив придбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі — здебільшого сухі продукти та концентрати, котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг.

З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і побачив, що в мене залишилося цілих ледь не 160 доларів. Навіщо я взяв стільки готівкою? Бо думками блукав деінде. Де це деінде, заради Бога? Біля Арлетт і Генрі, звісно. Не кажучи вже про Генрі й Арлетт. Тільки про них я здебільшого й думав у ті дощові дні.

Я розумів, що тримати на руках так багато грошей — дурна справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б нарощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівняння з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше.

Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдівський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там пролежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до моменту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста.

Я зайшов у спальню, голий-голісінький, і відчинив дверцята шафи. Відсунув убік шабатурку з її церковним білим капелюшком і потягнувся по другу. Тоді я був заштовхав її аж до задньої стінки полиці і тепер мусив зіп’ястися навшпиньки щоб її дістати. Вона була обв’язана еластичною стрічкою.