Історія одного кохання - Сигал Эрик. Страница 10

Я не притишив голосу. Чхав я на їхні правила пристойності!

— Татуню, в мене зостанеться душа. Але ти не знаєш, що це таке.

Отак я вийшов з його життя — щоб розпочати своє власне.

9

Лишалося ще відбути візит до Кренстона, що лежить на південь від Бостона, на відстані, трохи більшій, ніж Іпсвіч, коли їхати на північ. Після катастрофи, якою обернулося знайомство Дженніфер з моїми батьками, я без особливого ентузіазму думав про зустріч із майбутнім тестем. Я уявляв собі, як на мене вихлюпується потік італо-середземноморських емоцій, ускладнених тим, що Дженні — єдина дитина, обтяжених тим, що зростала вона без матері, під наглядом батька, який, отже, став для неї найдорожчою в світі людиною. Одне слово, я мав зіткнутися з тими емоційними комплексами, які складають зміст підручників з психопатології.

І до цих обставин слід додати ще й ту, що тепер у мене за душею не було ані цента.

Справді-бо, уявіть собі на хвилинку симпатичного юнака-італійця Оліверо Берретто з околиці міста Кренстона, який з'являється до містера Кавіллері, пекаря, що годує тістечками ціле місто, й каже: «Я хочу одружитися з вашою єдиною донькою Дженніфер». Яке запитання поставить йому старий перш за все? (Звісно, він не стане розпитувати Беретто про щирість його почуттів, бо переконаний: той, хто знає Дженні, не може її не кохати). Ні, старий поцікавиться іншим: «Берретто, на які доходи ти утримуватимеш її?»

А тепер уявіть собі, що скаже добрий старий містер Кавіллері, почувши, що, принаймні на три найближчі роки, його майбутній зятьок планує зовсім протилежне: жити на утриманні своєї дружини! Чи не вкаже після цього добрий старий містер Кавіллері женихові на поріг і чи не допоможе йому опинитися за дверима добрим штурханом?

Ладен закластися місцем, для таких штурханів призначеним, що саме так він і зробить.

Тепер ви розумієте, чому тієї травневої неділі я жодного разу не перевищив дозволеної швидкості, прямуючи на південь автострадою номер 95. Навіть Дженні, яку моя шоферська розважливість спочатку тільки радувала, трохи згодом запитала, чому ми не виходимо за сорок миль на ділянці, де дозволено сорок п'ять на годину. Я послався на розхитаний передок, але вона, звісно, не повірила.

— Розкажи мені ще раз, Джен.

Терпеливість ніколи не належала до її найбільших чеснот, а сьогодні їй уже просто набридло підбадьорювати мене відповідями на нескінченні й переважно дурні запитання.

— Ні, досить.

— Ну, ще тільки один раз, Дженні, будь ласка.

— Ну, слухай. Я подзвонила йому і сказала. Він відповів: «Гаразд». Англійською мовою. Підкреслюю це, бо ти, здається, думаєш, що по-англійськи він — ні бе ні ме, знає хіба кілька лайок.

— Але що означає «гаразд?»

— Невже ти хочеш сказати, що на юридичний факультет Гарвардського університету прийнято людину, яка не може визначити зміст слова «гаразд»?

— Це не юридичний термін, Дженні.

Вона торкнулася моєї руки. Хвалити бога, це я розумію. Але мені все-таки потрібна була ясність. Я мусив знати, що чекає на мене попереду.

— «Гаразд» може означати й інше, скажімо: «Я всяке переживав — переживу й це».

Глянувши на мене, вона вкотре вже детальніше переповіла розмову зі своїм батьком. Він радіє. Щиро радіє. Ясна річ, посилаючи доньку до Редкліффа, він зовсім не покладав надій на те, що вона повернеться до Кренстона й одружиться із сусідським хлопцем (який, до речі, освідчився їй перед від'їздом). Батька спочатку ошелешило те, що дочка його стане місіс Олівер Берретт IV [16]. Отямившись, він застеріг дочку: «Не порушуй одинадцятої заповіді».

— А що в ній? — спитав я.

— Не цурайся свого батька.

— Ясно.

— Оце і все, Олівере. Їй-богу.

— Чи знає він, що я — бідняк?

— Знає.

— І його це не обходить?

— Принаймні це те, що нас робить рівними.

— Але йому приємніше було б, якби я мав хоч якийсь капіталець?

— А тобі хіба не було б приємніше?

До кінця нашої подорожі я вже їхав мовчки.

Дженні мешкала на Гемільтон-авеню — нескінченній вулиці, забудованій дерев'яними домиками, перед якими з затінку миршавих дерев бавилися дітлахи. Проїхавши кілька кварталів у пошуках стоянки, я відчув себе так, наче потрапив у чужу країну. Доти я ніде в Америці не бачив на вулицях такої кількості людей. Діти — дітьми, але не менше було й дорослих. Цілими сім'ями сиділи вони на ганках і з інтересом, вартим кращого застосування, спостерігали, як я ставлю свою машину.

Дженні вискочила перша. У Кренстоні вона виявляла дивовижну моторність, нагадуючи мені верткого коника. Коли глядачі на ганках побачили, кого я привіз, із їхніх горлянок вихопилося одностайне — майже як на стадіоні — оглушливе вітання. Та це ж мала Кавіллері, гордість і окраса нашої вулиці! Після таких овацій на її честь я не зразу наважився вийти з машини. Що, як мене сприймуть за отого, мною самим вигаданого Оліверо Берретто, не вартого їй навіть у слід ступити?

— Агов, Дженні! — гукнула соковитим басом котрась із матрон.

— Добридень, місіс Каподілупо! — так само басовито озвалася Дженні.

Я виліз із машини й відчув, що опинився в центрі загальної уваги.

— Слухай, а що то за хлопець? — прогриміла місіс Каподілупо, демонструючи цілковиту зневагу до тонкощів гарного тону.

— Та так, ніщо! — крикнула у відповідь Дженні — і тим, хоч як це дивно, враз повернула мені самовладання.

— Можливо,— мов з гармати бахнула місіс Каподілупо в моєму напрямку.— Але дівчина, яку він привіз, це таки щось! Це золото!

— Він знає,— відказала Дженні.

Потім вона обернулася, щоб заспокоїти сусідів і по той бік вулиці.

— Він знає! — крикнула вона й до тієї трибуни своїх уболівальників.

А тоді взяла мене — мов чужинця в раю — за руку й повела сходами до дверей будинку номер 189 А.

І ось нарешті я ніяково зупиняюся на порозі, Дженні каже: «Знайомся — мій батько», і Філ Кавіллері, жилавий (на око — 5 футів 9 дюймів, 165 фунтів) чоловік років десь під п'ятдесят, типовий мешканець Род-Айленда, простягає мені руку.

Відчуваючи її дужий потиск, я кажу:

— Добридень, сер.

— Філ,— виправляє він мене.— Так мене звуть. Філ.

— Добридень, Філ, сер,— промовляю я, все ще тиснучи йому руку.

А по хвилі збентеження — переляк, коли містер Кавіллері, випустивши, нарешті, мою руку, обертається до дочки й на повен голос горлає:

— Дженніфер!

А потім вони кидаються одне до одного. Обіймаються. Міцно-міцно. Погойдуються з боку в бік. І все, що містер Кавіллері може сказати з приводу даної ситуації, зводиться до одного слова, повторюваного тепер уже стиха: «Дженніфер!» І все, що може відповісти йому дочка, випускниця Редкліффа (і власниця диплома з відзнакою!), зводиться теж до одного слова: «Філ!»

А я відчуваю себе третім-зайвим.

Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами «гарних манер». Мене привчили не розмовляти з повним ротом. А що Філ та його дочка робили все, щоб я безнастанно щось жував, то на розмови мені просто не лишалося часу. Боячись образити господаря, я ум'яв рекордну кількість італійських тістечок — не менше як по два кожного гатунку. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.

— Він молодець,— сказав Філ Кавіллері своїй дочці.

Що це означає?

Мені не потрібно було визначення слова «молодець». Просто я хотів знати, чим — якими з небагатьох моїх учинків — заслужив на таку похвалу.

Тим, що вгадав, які тістечка — найкращі? Чи тим, що й Філ у потиску моєї руки відчув силу? Чим?

— Я ж казала тобі, що він молодець, Філе,— усміхнулася дочка містера Кавіллері.

— Казала, казала,— погодився її батько.— Але я мусив і на власні очі переконатися. А тепер — переконався.

— Олівере! — звернувся він до мене.