Історія одного кохання - Сигал Эрик. Страница 8
— Господи-Ісусе,— бурмотіла Дженні.— 3 цієї галереї я зрозуміла нарешті топонімію половини гарвардських споруд!
— Ет, все це пусте,— відповів я.
— Я не знала, що ти споріднений і з С'юолівським елінгом,— сказала вона.
— От бачиш. Мій рід постав із каменя і дуба.
В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.
— Які вони гарні,— мовила Дженні.— І виглядають так, наче зроблені зі щирого золота чи срібла.
— Так воно і є.
— Господи. Це твої?
— Ні. Його.
Олівер Берретт III не здобув призового місця на Олімпійських іграх в Амстердамі — це факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що на всіляких інших змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог.
— За першість на Кренстонському кегельбані такі цяцьки, звісно, не вручають.
Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.
— А в тебе є призи, Олівере?
— Еге ж.
— Теж під склом?
— Ні, під ліжком. У моїй спальні.
Вона мило, по-змовницькому, підморгнула мені й прошепотіла:
— Ти мені потім покажеш їх, добре?
Я не встиг відповісти, не встиг подумати, якими намірами вона керується, висловлюючи бажання відвідати мою спальню, бо в цю мить почулося:
— А-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
— Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...
— Вітаю вас.
Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.
— Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.
Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар'єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.
— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер...
Ну, от, він уже й тут відштовхує мене, береться сам рекомендувати.
— Каллівері,— докинув я, бо прізвища її Старий Не-хи-хи не знав.— Кавіллері,— чемним голоском озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я перекрутив її прізвище.
— Як у Cavalleria Rusticana [14]? — спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не кінчала, культури їй не бракує.
— Атож,— усміхнулась їй Дженні.— Тільки ми не родичі.
— Так-так,— сказала мати.
— Так-так,— сказав батько.
Знаючи, що вони не зрозуміли її жарту, я спромігся лише й собі додати:
— Так-так.
Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер — придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка?
Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.
— Ну, як справи, сину?
Як на родсівського стипендіата, співрозмовник він був нікчемний.
— Добре, татуню.
Немовби не бажаючи відставати, мати звернулася до Дженніфер:
— Сподіваюсь, ви доїхали без пригод?
— Без пригод,— відповіла Дженні,— і дуже швидко.
— Олівер у нас взагалі швидкий хлопець,— озвався Старий Не-хи-хи.
— Ну, не швидший за тебе, тату,— докинув я.
Цікаво, що він на це скаже?
— Гм. Певно, й справді, не швидший.
І на тім спасибі, таточку.
Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему — здається, про музику. А може, про картини — я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.
— Дякую,— сказав я. І додав: — Нам скоро їхати.
— Га? — озвалася Дженні. Вони з матір'ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).
— А як же обід? Невже ви не залишитеся?
— М-м... Не можемо,— відповів я.
А Дженні майже водночас сказала:
— Авжеж, залишимося.
— Мені треба вертатися,— буркнув я, дивлячись на неї.
Дженні відповіла мені розгубленим поглядом, і тут Старий Не-хи-хи підсумував:
— Ви залишитеся на обід. Вважай, що це — наказ.
Удавана поспішка на його обличчі не в'язалася з категоричністю тону. А я не дозволяю командувати собою нікому — навіть фіналістові Олімпійських ігор.
— Ми не можемо, татуню.
— Ми мусимо, Олівере,— втрутилася Дженні.
— Чому? — спитав я.
— Тому, що я голодна,— відповіла вона.
Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.
Він нахилив голову. Мати й Дженні — теж. Я схилив голову набік.
— Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім'я сина твого Ісуса Христа. Амінь.
Господи Ісусе, в мене аж ноги похололи. Невже він хоч цього разу не міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба середньовіччя!
— Амінь,— сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо).
— Спринтери, на старт! — пожартував я, беручись за виделку.
Мій дотеп, однак, нікого не насмішив. І менше за всіх — Дженні. Вола демонстративно відвернулася від мене. А Олівер ІІІ стрельнув у мій бік оком.
— У кого старт, а в кого — фальстарт, Олівере.
Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння моєї матері точити баляси.
— Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні?
— Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер.
— Берретти заснували кілька підприємств у Фолл-Рівер,— зауважив Олівер III.
— На яких із покоління в покоління визискували бідняків,— докинув Олівер IV.
— Так, у дев'ятнадцятому сторіччі,— відрізав Олівер III.
Мати всміхнулася, вирішивши, певно, що її Олівер виграв цей сет. Та вона зраділа завчасно.
— А що ти скажеш про плани автоматизації цих підприємств? — пішов я у наступ.
Запала коротка мовчанка. Я приготувався до вибуху.
— А що ти скажеш про каву? — спитала Веселушка Берретт.
Ми повернулися до бібліотеки, я — з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи! — банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву.
— Тобі з цукром, Олівере? — спитала мати.
— Олівер завжди п'є каву з цукром, люба,— сказав батько.
— А сьогодні — без,— відповів я.— Просто чорну каву, мамо.
Коли всі одержали свої чашки й зручно вмостилися в кріслах, і коли стало ясно, що більше нам абсолютно нема чого сказати одне одному, я запропонував нову тему.
14
«Сільська честь» — опера П'єтро Масканьї.