Історія одного кохання - Сигал Эрик. Страница 13
— Як на твою думку, чому пожежна інспекція не заборонила мешкати в цій халупі? — запитала мене Дженні.
— Мабуть, інспектори просто бояться зайти всередину,— відповів я.
— Я теж боюся.
— Але ж у червні ти не боялася.
(Ця розмова відбулася у вересні, коли ми повернулися з моря.)
— Тоді я ще не була одружена. А тепер, як заміжня жінка, вважаю, що це місце зовсім непридатне для житла.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Поговорю з чоловіком. Він вживе заходів.
— Чоловік — це я.
— Справді? Доведи, що ти мій чоловік.
— Як саме? — запитав я, перелякано подумавши: «Невже тут, на вулиці?»
— Перенеси мене через поріг.
— Навіщо? Ти ж не віриш у забобони?
— Перенеси, а потім я вирішу, вірити чи не вірити.
Гаразд. Я схопив її, подолавши п'ять сходинок, виніс на ґанок.
— Чому ти став? — запитала вона.
— Хіба це не поріг?
— Звичайно, ні.
— Я бачу наше прізвище на табличці біля дзвінка.
— Це не справжній поріг. Ану, гайда вгору, індиче!
До нашої «справжньої» домівки було двадцять чотири сходинки, і на-півдорозі мені довелося стати, щоб віддихатись.
— Чому ти така важка? — запитав я.
— А що коли я вагітна?
Мені ще дужче забило дух.
— Справді? — зрештою вимовив я.
— Ага! Злякався?
— Ні.
— Не бреши, Шпаргалето.
— Таки злякався. На хвилину в мені щось похололо.
Я виніс її нагору.
То була чудова, але рідкісна хвилина, коли слово «скрута» здавалося зовсім недоречним.
Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався,— у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.
— Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі,— сказала їй директриса, міс Енн Міллер Уїтмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця «обставина» не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю хибну думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не дістала нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине «хи-хи-хи». Зауваження Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так само, як іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт.
Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Уїтмен узяла свої — «хи-хи-хи» — три з половиною тисячі доларів і забралася з ними... самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала мене, чи згоджуюсь я кинути університет і утримувати її, поки вона одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного й стислого висновку:
— Розтак його!
— Ти висловлюєшся дуже красномовно,— сказала моя дружина.
— А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?
— Ні. Ти маєш полюбити спагетті.
Я так і зробив. Полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями.
Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембріджі, і, по ідеї, Дженні могла й далі грати в тих самих музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.
Ми навіть не ходили на матчі з регбі. Як член університетського спортивного клубу я мав право сидіти в найвигіднішому секторі біля п'ятдесятиярдної лінії. Але ж квиток коштував шість доларів, отже, треба було б викладати по дванадцять доларів щоразу.
— Ні, тільки по шість,— заперечувала Дженні.— Ходи без мене. Я нічого не тямлю в регбі. Знаю тільки, що глядачі горлають: «Так їх, отак їх!» Тобі це страшенно подобається, тому я й прошу тебе: ходи сам, ради бога!
— Справу вирішено,— відповів я. Зрештою я — чоловік і голова родини.— До того ж мені краще посидіти за книжкою.
Проте щосуботи я ставив біля себе транзистор, слухаючи ревище уболівальників, від яких мене відокремлювала одна-однісінька миля. І все-таки вони перебували у зовсім іншому світі.
Свої членські привілеї я використав, щоб придбати квитки на гру з Ієльською командою для свого однокурсника Роббі Уолда. Коли безмежно вдячний Роббі пішов від нас, Дженні попросила, щоб я пояснив іще раз, хто має право сидіти в клубному секторі. Я повторив: усі колишні спортсмени, незалежно від віку, статусу та громадського становища, які достойно захищали на стадіонах спортивну честь Гарварда.
— І на воді теж? — запитала вона.
— Спортсмени скрізь спортсмени,— відповів я.— Сухі вони чи мокрі.
— Крім тебе, Олівере,— сказала вона.— Ти заморожений.
Я промовчав, вважаючи, що це звичайна шпилька,— Дженні часом полюбляє пускати шпильки,— і не подумав, що в її запитанні, крім зацікавлення спортивними традиціями Гарвардського університету, могло бути щось інше. Скажімо, тонкий натяк на те, що, хоча стадіон має сорок п'ять тисяч місць, усі колишні спортсмени сидітимуть разом, в одному, найвигіднішому секторі. Всі. Старі й молоді. Мокрі, сухі й навіть заморожені. І чому я не ходжу на суботні матчі? Невже тільки з бажання заощадити шість доларів?
Ні, якщо на думці в неї було інше, я не хочу про це й розмовляти.
13
Містер Олівер Берретт III з дружиною просять Вас ушанувати своєю присутністю обід на честь шістдесятиріччя містера Берретта, що відбудеться в суботу шостого березня о сьомій годині вечора.
Доувер-хаус, Іпсвіч, Массачусетс.
Просимо відповісти.
— То як? — запитала мене Дженніфер.
— Ти ще й питаєш? — Я саме писав резюме справи «Держава проти Персівала», важливого прецеденту в кримінальному судочинстві. Дженні помахувала запрошенням, наче дратуючись зі мною.
— Я вважаю, що вже пора, Олівере,— сказала вона.
— Що саме?
— Ти дуже добре знаєш, що саме. Чи ти хочеш, щоб він приліз до тебе навколішках?
Я робив далі своє діло; вона — своє.
— Оллі, він подає тобі руку.
— Дурниці, Дженні. Адресу на конверті писала мати.
— Ти ж казав, що й не поглянув на нього! — вигукнула вона.
Може, й поглянув. А потім, мабуть, забув. Адже я з головою поринув у справу Персівала, до того ж незабаром іспити. І нема чого забивати мені баки.
— Схаменися, Оллі,— сказала вона благальним тоном.— Шістдесят років — це тобі не жарт. Коли ти надумаєш врешті помиритися з ним, його, може, й на світі вже не буде.
Я дуже популярно пояснив Дженні, що ніколи не стану миритися з батьком, і попросив дати мені спокій. Вона замовкла і сіла на край подушечки, що лежала в мене під ногами. Скоро я відчув, що вона пильно дивиться на мене, і підвів голову.
— Постривай,— мовила вона застережливо,— ось коли проти тебе збунтується Олівер V...
— Можеш бути певна, його зватимуть як завгодно, тільки не Олівером! — гримнув я.
Проти свого звичаю вона відповіла, не підвищуючи голосу:
— Слухай, Оллі, навіть якщо ми назвемо його Блазнем Бозо, хлопець дивитиметься на тебе скоса, бо ти був спортивним світилом Гарварда. А на той час, коли він поступить в університет, ти, може, станеш членом Верховного суду.
Довелося пояснити, що наш син ніколи не дивитиметься на мене скоса. Коли ж вона запитала, звідки в мене така впевненість, я не зміг навести жодних аргументів. Але я твердо знав, що наш син не подивиться на мене скоса, хоч і не вмів пояснити, чому. Без усякої, на мій погляд, логіки Дженні заявила: