Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 133

Авжеж «можу собі уявити, я ще пам'ятаю ті часи.

Ага, перевіряли його там, всяке таке, — Ніка на ходу пересмикує плечиком, бридливо струшуючи з нього «всяке таке», і знов загризає спідню губку: дуже сексі в неї ця гримаска. На щастя, «дєд» тоді ще живий був і все, що треба і де треба, пояснив. Ну, й татові заодно теж.

— А Павло Іванович, — якось чудно мені тепер це вимовляти, знаючи, що він зовсім не Іванович, і, можливо, навіть не Павло: сіре, як гебешний костюм, ім'я враз позбавляється живого носія, стає «клікухою», котру повторювати ніяково, як непристойність: — Павло Іванович ніколи не пробував розшукати своїх біологічних батьків?

— Ну що ви, — дивується Ніка з моєї нетямущости, — як би він міг!

— Та ні, я не про ті часи, не про радянські… Але тепер, уже за незалежности, це ж, мабуть, можна було б зробити? Тим більше, працюючи в архіві… Адже, якщо їх справді в сорок восьмому репресували, то могли ж зберегтися сліди?..

— А толку? — розсудливо заперечує Ніка, явно повторюючи чиїсь інші арґументи, явно — чуті від дорослих. — В живих їх усе одно нема, якби були, за п'ятдесят років обізвалися б. Хто вертався з ГУЛАГу — ті своїх дітей відшукували…

А Бухалова не відшукали. Отже, не було кому відшукувати. А якби відшукали? Чи Павло Іванович, офіцер КҐБ, був би з того радий?

— А про тих родичів в Ізраїлі — це правда, чи?..

— Та ну, які там родичі! — форкає Ніка. — Придумали, щоб татові кар'єру зіпсувати… Які могли бути родичі, коли навіть прізвище невідоме, під яким тата в дитбудинок принесли!..

Це вже мені видається трохи дивним, але про дитбудинки я знаю небагато, на цю тему тільки один сюжет і робила — про того сільського священика, котрий усиновив кількадесят безпритульних діток, і то не гарненьких-чорноокеньких, як, певно, свого часу вибрали собі немовлятко Бухалови — як цяцьку в вітрині, — а таки нікому в світі не потрібних, «бракованих», із вродженими вадами, але ж то вже за України було, а за Совка — хто його зна, які там були закони, я в те не вникала, тож ліпше мені помовчати… Завертаємо з Нікою за ріг, у Рильський провулок, проходимо повз вітрини найдорожчих київських бутіків, під поглядами знуджених охоронців, що на наш вид трохи оживають — рівно настільки, щоб провести очима двох жінок, старшу й молодшу, худорляву й повненьку, й подумки вибрати, котра більше до смаку, — так само, як я на ходу обмацую зором сумочки у вітринах (найдешевші коштують третину моєї колишньої місячної платні!), — і перед витрішками цього оспалого бійцівського клубу, що вибрався надвір дихнути озоном, Ніка, істинна дівчинка-відмінниця, відрухово підтягується, вбирає животика, закладає пальчиками за вухо звисле пасмо… Схоже, вона ще незаймана. Принаймні недосвідчена напевно. Послушне дитя, старанне, і в ліжку таке буде: скажіть мені, як треба, і я буду першою. Їй так сказали, глухо скидається думка, — це ще не її воля, вона ще вся напхом напхана тим, що в неї вкладено дорослими, і це їй тато сказав, тато за неї вирішив — що ні до чого дитині в біографії якась там безвісти пропала єврейська бабуся. Чи дідусь, чи хто там у них пробігав, такий біблійно-волоокий. І тата, в принципі, можна зрозуміти, — коли тільки здумати, який густий сопух антисемітизму стояв у тих мурах на Володимирській: то була атмосфера, що його виліпила, і така сама мусила бути і в домі, де він виростав, — «дєда» Бухалова, раз він після війни був капітаном, мусили прислати з-під Самари акурат на хвилі чистки «органів» від єврейського елемента, і звідтоді аж до самого 1991-го рознарядка не мінялася, так що Ніка не могла не всьорбнути того духу й собі. Либонь, тому ймовірні родичі в Ізраїлі її нічим і не приваблюють: не капітал. Інша справа — екзотичний львівський бекґраунд: наразі це ще тільки декор, пудра з блискітками, що додає їй шарму в компаніях, а от згодом, як музична кар'єра піде на лад, можна буде й дієвіше пустити в хід зниклих у надрах ГУЛАГу польсько-єврейських предків, і навіть ліпше, що невідомих, — можна буде приписати собі який завгодно родовід, натякнути, наприклад, західному імпресаріо на свою можливу спорідненість із Артуром Рубінштейном, чи ще які там були славні музики з польських євреїв, — невичерпний ресурс, можна буде вибирати з тисяч обрубаних доль, як «дєд» Бухалов міг вибирати з чужих костюмів у шафах спустілих львівських помешкань, із чужих міст, осель і, навіть, чужих сиріт, — вибрати собі вже готове, чиєсь життя і носити його як власне. Не треба буде й наймати піарників чи охмуряти журналістів: безвісти щезлі у Львові за Сталіна єврейські предки — готовий капітал, іно вмій зняти відсотки. Можу їй уже тепер підказати (сама вона над цим іще, звісно, не думала!), — можу розповісти про купу наших діячів, які нині на Заході цілком несогірше підторговують якою-небудь свіжовиготовленою єврейською ріднею: так колись російські білоеміґранти продавали довірливим французам маєтки, буцім залишені в Росії, а кожен грузин на «зоні» називався «князем». Мабуть, так воно завжди буває — на всяку руїну першими збігаються не антиквари, не музейники, а шахраї й спекулянти, і вони-то й є найпевніший знак, що життя, як учив мене Вадим, — триває…

Глупо, але я немовби ображена на Ніку за тих її кровних діда-бабу — зате, що вона ними досі не зацікавилася, не змусила тата розв'язати трохи припалих пилом архівних мішків… Глупо, вона ж іще маленька — її життя ще відцентроване на себе, вона ще навіть із тілом своїм не цілком зжилася, не вийшла з фази ліплення себе за готовими кіно-телезразками, — вона ще не знає, що в неї забрано, не відчуває пустоти на місці ампутованого органу… І мені ніяково від її звірянь так, ніби вона вимахує переді мною криво зрослою голою куксою — в повному невіданні, що це не рука.

— А вам тато коли розповів? Ви знали?..

Ми вже вийшли на площу перед пам'ятником, і Ніка спускає очі, зосередившись на квадратах плит під ногами, — ніби приміряється от-от застрибати по них у «класики».

— Мені не тато розповів, а мама… Бабуся… Тато вже пізніше… Вже як бабушка Дуня померла…

Знов вона намагається ухилитись, питання їй неприємне, — і, допасовуючись до неї, вислизаючої, я несамохіть і собі міняю крок, теж стараючись не ставати на щілини між плитами, що ведуть до Софійської брами: «не заступати», як це звалося в «класиках», — неймовірно, як блискавично тіло згадує ці давнопоховані в ньому дитячі навички: коли, повертаючись зі школи з ранцем за плечима, перескакуєш із квадрата на квадрат, щоб «не заступити», а плити широкі, доводиться робити спершу один великий крок, а відтак, підбігцем, два маленькі, раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, — і зненацька Нічина молодість, із усім її нерозтраченим запасом сил, накриває мене пекучою, яблучно-свіжою хвилею, аж мені забиває дух од її близько пашіючої безсмертної дівочости, од цієї шумовинної готовности леда-мить вибухнути скоком, сміхом, пустощами, грою, ось для чого люди народжують дітей, недоречно проноситься в голові: з ними це все проживається ще раз, і нічим цього не замінити! — це ж на скільки я старша за неї, років на дев'ятнадцять, двадцять?.. Якби ми з Сергієм свого часу не стереглися, я б теж уже могла мати таку дівку — чи хлопчуриська — ні, краще все-таки дівчинку…

І, замість добивати Ніку по тім'ячку (схиленому, мов умисне про те підставленому, аж видно в волоссі білясту борозенку проділу, як сире нутро каштана…), — допоминатись, чи вона дійсно почуває себе Бухаловською внучкою, і невже ж не кортіло ніколи взнати, яке б мало бути їхнє з батьком справжнє прізвище, — я, несподівано для себе самої з жадібним, зоологічним якимсь інтересом, питаю:

— А мамі вашій скільки років?

— П'ятдесят два, — підводить голову Ніка. Тринадцять років різниці між мною і її мамою, не так уже й багато…

— Ви одиначка?

Так, вона одиначка. Можна було й не питати. З кожною хвилиною я дедалі більше чуюся з нею зв'язана — так, як буває з узятим на руки вуличним кошеням: що довше його держиш, то важче потім відпустити назад у міські нетрі. Чому тільки я не важуся спитати, чи Ніка в курсі, що ми з її татом давно знайомі, — що про моє існування він знав, коли Ніки ще не було на світі?