Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 135

Адріян курить і дивиться на вогні Майдану, — так, ніби саме звідти, крізь вуличний шум, долітає до нього саундтреком загублений лістівський мотив. Роки блукань, самий початок.

— «Та коли то було!» — повторює Дарина з бабціною інтонацією.

— Угу, — киває Адріян, і що він має на думці — незрозуміло.

— Мама мені так само заперечила: не піду. Аж ніби сердито. Питаю: але чому, мам? Не хочу — от і всі пояснення.

— Приємно тільки на місця перемог повертатися. А на місця поразок — кому ж хочеться, Лялюсь… І свідків своїх поразок зустрічати — теж невелика радість.

— Я ж не думала, що Бухалов для неї — свідок поразки. Думала, якраз навпаки.

— Навпаки було б, якби твій тато був живий.

— Отож-бо. А я, бач, думала, що я в цій мізансцені зможу його заступити. Що я для мами — все-таки життєвий здобуток, яким можна похвалитися перед ким завгодно. Самовпевнено з мого боку, так?

— Є троха, — вимовляє Адріян зумисно по-галицькому, як завжди, коли хоче злагіднити вагу своїх слів. І усміхається. Їхні погляди зливаються докупи, і на якусь частку секунди все довкола тьмяніє, вимикається, — все, крім пульсуючого крізь простір невидимого кола струму, яким двоє злютовуються водно, до одночасного обриву двох сердець у грудях, із однаково вистуканим тремом того самого подивування, як при пробудженні: яке ж це чудо, що у мене є ти, і чим я тільки це заслужив/заслужила? — і, позаяк такі самоутворені (й самозамкнені) кола ніколи не лишаються непоміченими довкіллям, бо випромінюють у простір акурат той надлишок тепла, який робить життя стерпним, то до облюбованої Дариною й Адріяном колони тут-таки, як зграйка комарів, спрямовуються сторонні погляди, двоє робляться видимими, як у прицільно наведеному світлі, коло сусідньої колони, де біліє сивими верхів'ями цілий краж якихось музичних аксакалів («Я в мистецтві з п'ятдесят шостого року…» — долинула фраза), нашорошується зацікавлена тиша, — і вже поспішає до Дарини з Адріяном через увесь ґанок на коротких ніжках той, кого Дарина цілий час виглядала серед публіки — і в залі, поверх голів партеру, і в антракті, поміж ринулого в двері натовпу з його хаотичним рухом:

— Добрий вечір, молоді люди!..

— Павло Іванович!.. Вітаємо!

Вони вже не дивуються, що він перший їх запримітив: хто на що вчився! — але от сьогоднішній вигляд Павла Івановича не може не заскочити кожного, хто звик бачити його в ситуаціях, що називається, штатних: таких — щасливо схарапуджених і мовби п'яних власною важливістю чоловіків Адріян досі бачив хіба серед своїх друзів — новоспечених тат, коли ті гордо несли дружинам у пологовий соки й пюре в баночках: Павло Іванович сяє буквально, не тільки внутрішньо, — в своєму ошатному, темному з памороззю, костюмі від Вороніна він навіть спітнів, хоч вечір зовсім не настільки теплий, — спітнів і грізно блищить, як полив'яний, від чого його прекрасна голова (в світлі ліхтаря шкіра набула виразно оливкового відтінку) дивним чином іще погарнішала, набула довершености, як у полакованого ідола в здибленій сторч, Мойсеевими рогами, кучмі, — і очі палахтять натхненням біблійних пророків: видно, що в Павла Івановича свято. Дарина губиться, остаточно відчувши себе на чужім бенкеті: всякі слова за таких обставин будуть невідповідні, але Павло Іванович вочевидь і не потребує жодних слів, — для нього досить самої їхньої тут присутности, щоб автоматично включити їх до кола «своїх людей», яким нічого не треба казати, бо й так зрозуміло, що всі переживають те саме: родичі в почекальні «швидкої», де за стіною потерпілу готують до операції. Саме з такою міцною, щирою мускулярною вдячністю Павло Іванович тисне руку Адріянові, мужчина — мужчині:

— Дякую… Дякую, що прийшли…

Він справді зворушений. Добре, мелькає Дарині, що не прийшла мама: він її, либонь, і не помітив би, просто б — не вмістив… Адріян першим знаходить потрібний тон — діловий і вирозумілий водночас:

— Сильний курс! — поважно, мов ті аксакали з-під сусідньої колони, киває він Павлу Івановичу. Як про футбольну команду, мало не чмихає Дарина. Але, на диво, слова виявляються точними, саме тими, які схвильований тато зараз здатен почути: тут і оцінка прослуханого першого відділення, і тривога вболівальника: як то наша попишеться на тлі таких сильних колег, чи не загубиться, бува? — і наперед видана Ніці фора на випадок невдачі: адже поступитися «сильним», то все одно почесніше, ніж переграти слабаків, — і, головне, голос компетентної підтримки, на який Павло Іванович ловиться з жадібністю неофіта: видно, здогадується Дарина, сам він на музиці не знається, вона для нього просто статусний символ, як у радянських фільмах, де режисери незмінно змушували офіцерів-червоноармійців пролетарського походження вигравати на роялях на знак остаточного поконання ними буржуазної культури, і в цьому незнайомому світі, куди вирушило його дитя, Павло Іванович дивиться на кожного втаємниченого, як новобранець на полковника. Чоловіки ще перекидаються кількома репліками — змовників, співучасників, членів одного клубу, — і Дарина, з почуттям полегкости, що Адріян перебрав розмову на себе, раптом згадує, як колись, тридцять років тому, виступала на шкільному ранку: була в костюмі сніжинки, танцювала й співала англійську пісеньку, «the snowflakes are falling, are falling, are falling» [31], — а її тато, молодий, дужий і вродливий, сидів розпромінений у першому ряду й кивав їй у такт головою… Тоді, у вісім рочків, вона ще старалася для тата, і світ був теплий і затишний. Шкода, що все так швидко скінчилося. Навіщо вона сюди прийшла? Яке їй діло до цих людей?..

Вона більше не розуміє, чому вона тут. Чому цей підстаркуватий есбеушник, що ледь не лускає з урочистости моменту (просто невихований підліток, що не вміє поводитися на людях!), набивається їм з Адріяном у родичі? (Зараз він стоїть під невигідним до світла кутом, і їй видно біліючу, як молозиво, слину в кутиках його рота: перевірив би печінку, чи що…) Комічний у своїй розжареній батьківській іпостасі, мов аідіше маме з одеських анекдотів, — ну так, зрозуміло, «детдомовец», безбатченко: люди, обділені в дитинстві батьківською любов'ю, ніколи не навчаться нормально любити власних дітей, вічно впадатимуть то в одну, то в другу крайність, як дальтоніки, змушені писати фарбами, але на якого милого їй здалось це чуже життя? Ще одне життя, яке вона чомусь мусить у себе вмістити?.. Чи їй недосить тих чужих життів, знесених до неї, як у сейф на вічне зберігання, — цілий вік вона бабрається в чужих життях, чужі люди товчуться по ній, як по Майдану, вимагаючи, щоб вона видобула з їхніх терпінь і поразок іскру смислу, якої самі вони видобути негодні, і вона все це радісно витримувала, їй це подобалося, хоча траплялись інтерв'ю, після яких вона цілий день відлежувала, мов трактором переїхана, стільки сил із неї спивали її герої, — але на цього Бухалова і на його беззахисну, мов равлик без черепашки, Ніку з її дитячим обожнюванням в ній уже нема місця, соррі, все, перебор!.. Ці люди не мають до неї жодного стосунку, вона не має більше куди складувати їхні проблеми, — і не бачить, чому мала б це робити. В цю хвилину Дарині здається, що наймудріше вчинила її мати: що було, те минуло, закрили, поклали на антресолі, і який, справді, сенс знову вигрібати наверх засипане роками, не можна ж крізь все життя тягти з собою тих, хто колись був знявся в ньому в одному чи двох епізодах, нічийого життя на те не стати!.. Вона дивиться на Павла Івановича, не в змозі погамувати раптової неприязні, — особливо відразні ті його заїди. Він що ж, не розуміє, що його дівчинка вже виросла з того віку, коли стараються для тата, — і скільки б він не метушився й не бив крильми, йому вже не вдержати її під накривкою теплого й затишного світу?.. В її літа, сердито думає Дарина, я вже жила з Сергієм, — і, слава Богу, ще добре вибрала, бо чоловіків, охочих із нею пожити, тоді було куди більше, аніж рекомендується юній дурепі, що чулась покинута заодно мертвим батьком і живою матір'ю й ладна була ляпнутись під кожного, хто прийме її за дорослу, — у Ніки всі ці проблеми ще попереду, і можна не сумніватися, солодко їй теж не буде: такі причмелені тата охороняють своїх доць, як бультер'єри, ще рік-два — і Ніка тільки й мріятиме, щоб тато її покинув: діагноз, прямо протилежний моєму, думає Дарина — і завмирає з роззявленим ротом: о чорт, а що, коли в цьому вся й річ, що — протилежний? І Ніка якраз і відчула в ній те, чого їй самій конче бракує для виживання, — отой вітамін рано отриманої свободи (слава Богу, благополучно перетравлений!), і через те й потяглася на неї, Дарину, як стружка на магніт?..