Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 138
Це вона помилку зробила, звичайно, — що не сказала, від кого дитина. Найгіршу помилку з усіх можливих. Якби сказала, в неї були б шанси. Якби хоч що-небудь сказала, що завгодно… Сплела б якусь леґенду, якось… співробітничала б зі слідством… Ті б, звичайно, спробували знову використати — такими кадрами тоді на Західній не розкидалися… Батько мій… Бухалов, так і казав, що це врєдітєльство… шкідництво, загубити аґента з таким досвідом… Два з половиною роки серед бандерівців — це вам не хухри-мухри! В усякому разі, жити їй МҐБ б дало, це точно… Да, злі були на неї, ясне діло, що злі, — закинули її до ворога з завданням, а вона пропала! На два з половиною роки — як під землю, ні слуху, ні духу… Ну, ясно, яка перша підозра — перейшла на бік бандитів… Але все одно, її б зберегли, такими агентами дорожили…
Винуват, як? Ну, довіряли, не довіряли — це вже, вибачте, лірика, рожеві соплі… Нікому не довіряли! Ні одного аґента не було тоді на Західній Україні, якому б довіряли. І правильно, я вам так скажу… Зі Сташинським історію — пам'ятаєте? Що Бандеру вбив, а потім у ФРГ здався? Так отож… Та що я вам буду казати, у вас же члени сім'ї теж воювали… на тій стороні… Мало що — не довіряли! Поки не знятий з обліку, аґент в роботі, рахуйте, як при виконанні… І батько мені спочатку так і сказав… Бухалов, — що моя мати загинула при виконанні… Він, може, всього й сам не знав… якщо й знав, то не надавав такого значення, вони по-іншому на те дивилися — фронтовики, знаєте, Германію пройшли… Німеччину… Звикли, що з ворогом не панькаються… Але тут же інше діло. Вона ж ужє була громадянка СРСР. Аґент з особливим дорученням. Її смерть була — груба службова помилка. Вона повинна була жити. Два з половиною роки, стільки інформації… Могла б вижити. Якби тільки не мовчала. Мовчати їй не можна було. Не можна було так злити… молодих мужиків…
Не дує вам, ні? Глядіть, щоб не простудилися…
Да, допитували її… Погано допитували… От мій батько — той умів допитувати! Ще в дитинстві мені періодично такі «чистки» робив — і не хочеш, а все як на духу викладеш… І за вухо так крутити вмів, по-особливому, аж присядеш… Ні, ви не подумайте, він не був якимсь там… садистом… По-своєму, думаю, він мене любив… гордився… Ну, такі були часи… такі методи… І — діяло, знаєте! Діяло…
Що я вижив, це його заслуга. Виключно. Всяке було, але знаєте, як кажуть — не та мати породила, а та, що виховала… Два місяці мені було, коли вона… коли її не стало… Навіть і двох місяців ще не було. Знаєте, яка в таких дитбудинках була смертність немовлят до року? А я от — вижив… Тільки коли він мені перший раз розказав… про матір, я вже тоді дорослий був… уже одружений… тільки тоді я зрозумів, чому він мене в органи віддав. І правильно… Добре зробив, що віддав. А то не знаю, що б зі мною було… Я ж пацаном і вішатися хотів… З петлі мене виймали… в восьмому класі…
Ви служили, Амброзійовичу? А, після університету… Лейтенант? Які війська? О, це як мій тесть, Царство йому Небесне… Ну, давайте, наливайте, чого зазря посуду держати… За службу! Хух…
Знаєте, є таке поняття… І в армії з першого дня учать — «зрозуміти службу»… Офіцер безпеки — він завжди на службі, так нас учили… його так учили. Мого батька, а він у тридцять років інвалідом став… після поранення. Своїх дітей уже мати не міг… Так що я для нього був — останнє його завдання. На все життя… Служба! Розумієте? Штрафбат на дому, тас-скать… Він же ж на фронті штрафників охороняв… до того, як у Західну його направили. Тих, хто мав — скупити кров'ю… Пам'ятаєте у Висоцького пісню? «Ведь ми ж не просто-так, ми штрафнікі, нам не пісать — счітайтє камуністам…» Хороша пісня, душевна… Ну, я для батька й був таким — штрафником. За матір свою рідну… яка померла. Втекла, значить… з кінцями. Я бачив у справі ту розписку — згоду на співпрацю. Її рукою написану. І — жодного донесення потім! Жодного. Повний провал. Два з половиною роки, це ж не жарти! За кожний такий провал хтось мусив відповідати…
Ні, ви не думайте, я не виправдовую… Я навіть не знаю, чи він те все знав… Бухалов, — чи його ввели в курс, і наскільки… Але його службу я зрозумів! Зрозумів, чому він мене так ростив… Коли мама мене, бувало, пацаном од нього ховала… коли він ременя брав, військового, з бляхою, на руку так намотував… він їй тоді кричав: ти, кричав, дура, нічого не тямиш, йому ж на користь — зліший буде!.. Виховання таке було, значить… Такі методи… Зараз це все інакше сприймається, звичайно… А тоді були інші часи. Я ж кажу, все залежить від точки зору…
Я його пацаном убити хотів… одного разу. Після того, як він мені в школі вухо крутив… перед класом… змусив стати на коліна… і так прощення просити, що більше не буду, — я малим шкодний був… Досі пам'ятаю, яка тоді тишина стояла… І всі очі, всього класу, на мене звернені… Ух!.. Я після того з дому втік… підстерігав його, з заточкою… Це ще, коли я не знав нічого… Пацаном іще був…
Ви, мабуть, думаєте — до чого я це все, да? Запросив по ділу поговорити, а сам байки травлю? Хе-хе…
От і видно, що ви не рибак… Рибалка — вона терпіння вимагає… терпцю. Хороший тренінг, знаєте… Рахуйте, та ж «наружка»… А то всі спішать, спішать… А виграє, в кінцевому результаті, той, хто вміє ждати. Ну, і підсікти у відповідний момент — коли, значить, клює…
А клювати щось не хоче, да… Ну, нічого, підождем. Бачите, як поплавок ворушиться? Мальки грають…
Знаєте, я, коли ще курсантом був… Був у мене випадок, я сам напросився… Поїхав із солдатом, їх так посилали: дані з грифом «совершенно секретно» — три сторінки, друкованих на машинці, — клали в кейс, кейс наручником пристібали до зап'ястя, саджали в уазик, і — до нас, значить, у відділення… І кнопочка поруч червона — «самоліквідатор»… У випадку загрози солдат на ту кнопочку має натиснути — і, разом із кейсом, самоліквідуватися… І от я сидів і всю дорогу на ту кнопочку дивився. Очей відірвати не міг. За тим і поїхав… Дивився й думав: зараз — чи ще хвилину підождати? Зараз — чи ще?
Двісті кілометрів так проїхав… Помогло. Більше таких думок не було… довго… Головне — вміти ждати. Велике діло. Ще хвилина, ще день… А кнопку твою й без тебе колись натиснуть, то чого спішити… поперед батька в пекло?..
Ні, це розвідка була… Біла кість — так вони про себе думали. Всім же хочеться про себе краще, ніж є, думати, да? їх у Москві готували, в Дзержинці… А нас тут, в Україні, — ну, ніби, значить, на «брудну» роботу, на «нутрянку»…Вину ват, як? Ну, того вже я не знаю — чи бувало, щоб хтось так самоліквідовувався… Може, й бувало… За Сталіна, коли страх іще був… А на моїй пам'яті дурних уже не було. Та ті три сторінки нікому й не потрібні були — так, відписка… З таких відписок, Дарино Анатоліївно, півархіву в нас складається. Із звичайної, вибачте, липи. Так що ви не думайте, ніби досить вам знайти документ — і вже все… Документи — їх, знаєте, люди пишуть…
Ви тільки Ніці не розказуйте.
Ну, мало що… Десь побачитесь…
У мене ж, крім неї, нікого більше нема. Дружина — то таке…
Вона, коли народилась, два кілограми всього важила. Два сто. Я на молочну кухню ходив… Сам із пляшечки її годував, у дружини молока не вистачало… Був би хлопчик — мабуть би, не справився б. А з дівчинкою інакше… Доки я з ніг не звалюся, доти їй і потрібен буду.
Да, такі діла… Ну що, хряпнем іще? За наших дітей… Заводьте, заводьте пошвидше, не тягніть із цим ділом, демографічну ситуацію в країні виправляти треба! Жартую… Ну, поїхали! Хух… Пішла, рідненька… Казав мій тесть — як робота заважає п'янці, то треба кидать роботу… Він, тесть мій, теж із військових був, покійник. До підполковника дослужився, ще в Афганістані встиг побувати… А поховати себе заповів на своїй батьківщині, на Черкащині… В тому селі, звідки вони з жінкою обоє родом. Ми туди з ним удвох на рибалку їздили. Такий чоловік був, знаєте… ніколи без діла не сидів… У дев'яносто першому демобілізувався — в таксисти пішов! Підполковник Радянської армїї — а крутив баранку, як простий ваділа… А що, казав, — машина своя, на бензин зароблю, а сигаретами пасажири вгостять — от і економія… Такий чоловік був… Без комплексів. В армії з цим простіше, у нас трохи інакше було, в органах… Він мені багато в житті поміг. Повезло мені з ним. Кажу ж, я — везучий…