Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 18

Згнітивши серце, я мусила визнати — ніщо так не надається на «сторі», як наглий загин блискучої й знаменитої молодої жінки. Ніяка смерть молодого чоловіка і вполовину не зробить такого враження — чоловікам немовби приписано вмирати, за мовчазною загальною згодою, як не на війні, то десь інде, річ світова, так, ніби нічого ліпшого в цьому житті од них, сердег, і не сподіваються, і тому в випадку чоловіка, хай і молодого, оцінюється не сам факт смерти, а те, наскільки смерть вдалася: чи небіжчик зустрів її безстрашно випнутими грудьми й тим сповна виконав призначення мужчини, а чи, може, показав спину й призначення ганебно провалив, — такий собі death-control із боку суспільства, і тому Гію Ґонґадзе ми не забудемо доти, доки не дістанемо на потримання в руках його правдиву, живою кров'ю спливаючу смерть, а не бозна-чиї безголові останки, а от Вадика Бойка, обличчя українського ТБ початку 1990-х, який перед вибухом у своїй квартирі показував колегам папку з документами й радів: от вони, комуняки, всі в мене тут, нарешті, завтра побачите! — а коли розвіявся дим, усі побачили тільки його власне обгоріле тіло і просілі після вибуху бетонні перекриття в будинку, — Вадика не згадує вже ніхто, бо чого ж його згадувати, коли з ним і так усе ясно?.. Зовсім інша річ — смерть молодої жінки: в такій смерті завжди вбачається щось противне природі, бо першою шибає думка про потомство — і тоді, коли його нема (вже не буде!), і тоді, коли є (хто ж тепер подбає, хто догляне, а хто ж тобі, сиротино, головоньку змиє, — нескінченна народнопісенна тема, що тягнеться крізь віки). «Сторі» тут конче потрібна — власне щоб відновити природний порядок речей: щоб виставити саме цю, траплену в фокус об'єктива смерть жахливим винятком, кричущим цього порядку порушенням, за яке хтось-чи-щось неуникненно муситиме відповісти, — як не тепер, то колись, як не перед людським, то перед Божим судом, — і якщо жертва за своїм життєвим амплуа була принцесою, від колиски затовареною гостинцями фей, як на святочному шопінґу (в чому вже проглядає певний обіцяючий натяк на правопорушення, певна, відпочатку закладена в умовах задачі несправедливість: це ж чого, спитати б, їй одній так багато?..), і якщо, на додачу, за життя ніколи в ролі жертви не виступала, не приміряла навіть на себе такої, з гордости, з принципу чи ще з якої причини, то найлогічніше буде на неї ж таки й скласти вину — хай несе, раз така цяця! — і тим справу закрити: цур мене, пек, зі мною такого трапитись не може. Така «сторі» — не що, як заговір, закляття на одцурання: вона накриває собою чужу смерть наглухо, наче непробійним скляним ковпаком музейної вітрини, — можна дивитись, обходити кругом, можна водити по склу указкою: урок, як «не треба» жити, щоб не опинитись у цвіті літ під двома метрами землі, — бути обережною за кермом, дотримуватися правил руху, не вплутуватися в сумнівні зв'язки, не писати непевних картин, і взагалі, не надто вирізнятися… Всі мої настирливі a), b), с), d) і-так-далі були марними, щенячо-жалюгідними атаками якраз на цю грубосклову вітрину — зазіханнями на велику самозахисну віру людей у те, що смерть — чиясь, а значить, і наша власна, — в принципі мусить мати врозумливе для нас пояснення: світ справедливий. І що ж можна було реально протиставити цій вірі — чейже не оте пискляве, по-дитинячому глупе й безпорадне: так нечесно?

На додачу, Влада розбилась якраз на тому самому місці Бориспільської траси, де 1999-го року розбився В'ячеслав Чорновіл, і її смерть відсвіжила пригашені, було, лиховісні домисли щодо його загибелі, — під їх тиском уперше мені закралося, що її слова зі сну про «багато смертей», можливо, стосувалися зовсім не «Вмісту жіночої сумочки, знайденої на місці авіакатастрофи» та декількох інших, менш похоронних, але також пов'язаних із темою смерти полотен із «Секретів», і взагалі могли нічого не мати до діла з її малярством, а несли в собі якесь далеко буквальніше й заразом грізніше знаття, котрим вона й з'явилась поділитися. Місце те вочевидь було недобре, смурне місце, серед київських автомобілістів воно віддавна мало лиху славу — бодай раз на сезон там траплялась якась халепа, когось заносило на рівному аж на зустрічну смугу, хтось буцався при обгоні, раз навіть із доброго дива був вибухнув бензобак, — якби на ясновельможній Бориспільській трасі так само, як на простацькіших, у глибинці, заведено було чіпляти на придорожніх стовпчиках вінки й в'язати букети по загиблих, то те місце досі вже здаля тішило б око багатством барв, наче обсаджена квіткарками цвинтарна брама. Виходило, ніби Влада, по-народньому мовлячи, не на добре трапила: якраз у слід чужим смертям, — і якраз тоді, коли її власні сили були на межі вичерпання, зрештою, в неї й справді був тяжкий рік, але що я про це знаю?.. Що знає про це хоч би й Вадим, територіально таки ж найближча до неї людина? (а як був здивувався — з коротким проблиском дитинячої втіхи, ніби на переказану від неї з чужодальніх сторін вісточку, ознаку триваючого й далі зв'язку, — коли я йому переповіла Владин полуночний страх, засну і вмру, — «Та що ти кажеш?!» — чи то свого часу пустив був повз вуха, мовляв, як нерви з'їхали, то попий снодійного, і всі діла, — а чи вона й не звірялася йому з таких, як він міг би поблажливо розцінити, глупств: все-таки Вадим належав до породи людей, що звикла мати справу з Проблемами, Котрі Належить Розв'язувати, а не з Нещастями, Котрі Доводиться Витримувати, а це прецінь таки різниця, навіть, можна вважати, демаркаційна лінія, що ділить нас на слабких і сильних цього світу, і тому саме сильні в кінцевому підсумку найгірше вміють витримувати нещастя і найнепритомніше при них і поводяться, — Вадим, наприклад, напивався до мовчущої нестями, залізав за кермо свого «лендкрузера» і їхав у ніч сам-один у напрямку Борисполя, ніби сподівався десь по дорозі на побачення з Владою, так що коло нього мусили чергувати, силоміць укладаючи в ліжко, спершу друзі, згодом прибулі вмисне про таке діло з провінції родичі, але, незбагненним чином, ні разу нічого йому в тих нічних виправах не сталося, як не рахувати виплачених даішникам штрафів, — тобто він мовчки тицяв їм навмання першу-ліпшу «зелену» купюру, яку намацував у гаманці, а решта вже залежала від сержантської м'якосердости: одного разу вони півночі протримали його в себе на КПП, поїли чаєм із термоса й дзвонили по всіх телефонах у його записнику, аж врешті котрийсь заспаний приятель приїхав його забрати, — певно, купюра тоді виявилась чималенькою, або ж просто менти попалися добрячі, може ж і таке бути, — і Вадим до світа виливав їм душу, знову й знову розказуючи, як загинула його Влада, доки не заснув у них на бамбетлі, — якщо тільки вони самі його професійно не «відключили» одним ударом, але гріх було б їх за це й засуджувати…) Ніколи раніше мені не спадало на думку, що і в цьому союзі сильнішою з двох була Влада, — очевидно, втоптане в мене змалечку, маминими зусиллями, старовинне міфологічне повір'я, буцімто чоловік — Мужчина! — якщо тільки він не в тюрмі й не в лікарні, повинен бути «за старшого» і «про все подбати», було тривкішим, ніж я гадала: перетривало вогонь, і воду, і розвалений шлюб, і розбите (кількакротно) серце, і нічого йому не сталося, — і крізь його непроникне вічко я й дивилась, не бачачи, на Владин шлюб, як на сповнений ідеал наших бідолашних матерів: сильний — нарешті! — мужчина затуляє тебе від усіх знегод світу могутніми плечима, зокрема й фінансовими, а ти собі знай цвітеш, красуєшся та духовно вдосконалюєшся — тільки й клопоту, що інтерв'ю на всі боки давай!.. (Найсмішніше, що в тому, попередньому поколінні такі жінки ще справді водилися: вони сиділи вдома, варили борщі, студіювали езотеричну літературу, опікувалися гнаними й невизнаними митцями, часом щось пописували чи рукомесничали і в очах громади уходили за якихось страшенних діячок, а що всю дорогу який-небудь скромний трудящий чоловіченько їм усе те оплачував — і митців, і езотеричну літературу, і те, що кладеться в борщ, — про те ніколи ніде не згадувалося ні словечком, як не згадувалося в товаристві про те, що людина мусить пісяти й какати, і як то воно дамам виходило так лепсько в житті влаштуватися — то вже належить до розряду древніх жіноцьких умінь, на кінець двадцятого століття безповоротно затрачених, як ткання на кроснах чи підкурювання бешихи… Ми застали їх уже на схилку, повдовілими — їхні скромні трудящі чоловіченьки, ясна річ, помирали перші, — застали не бабусями навіть, а вийнятими з нафталіну старенькими дівчатками: дівчатка не вміли нікуди ходити без супроводу, не знали, де лежать рахунки за квартиру й телефон, на безневинне «як ся маєте» висипали на вас дві годині докладної доповіді про те, як вони ся мають, і загалом справляли враження злегка юродиве, якого не міг затлумити навіть відблиск їхньої давньої слави, — враження було дужче, бо комічне, і ця комічність заднім числом ставила під сумнів і ту славу, і ту епоху, котра таку славу вможливлювала, тож тим більше незрозуміло, як же потрапили так добре зберегтися витворені ними ідеали?!) Щойно коли без Влади Вадим рухнув, як куль без підпори, мені розвиднилося в очах — і легше від того, бігме, не стало. Я ж пам'ятала її в фазі закоханости — здавалось, це так недавно було, але ні, тому вже двічі два роки, мій принце, — як вона тоді була різко почарівнішала, ніби в її обличчі, поставі й рухах увімкнулося стишене м'яке освітлення, — бурмилкуватий Вадим поруч із нею топився на очах, як масло на сонці, явно нічого поза нею не бачачи, і це було так збіса гарно, що вже попрощавшись із ними, зоставшись на самоті, я не раз ловила себе, в таксі чи в метро, на так і не стертій із губ усмішці, як коли би заїлась варенням, а ніхто мені не сказав, — звісно, всяке щире кохання завжди є для довкілля самостійним джерелом тепла, такою собі мікропічкою, при якій кому ж не любо погрітись, і я була чисто по-бабському рада за Владку, що їй так пофортунило, але був у тому й ще один, додатковий вітамін, насправді куди для мене насущніший: своїм романом, у тридцять вісім незменш яскравим, ніж у вісімнадцять, Влада ніби демонструвала мені навіч — як у 1990-му в дні студентського страйку, — і дальшу, ніскільки не залежну од віку безмірність вготованих нам можливостей, простерту навстіж на ціле життя відкритість майбутнього — як розчахнутих брам, за якими куриться заллятий золотом обрій, — так, як вона, цього відчуття мені не вмів давати ніхто (крім, накоротко, мужчин от власне на тій самій фазі закоханости — а потім брами помалу, зі скрипом, зачинялися назад…), — та звідкіля б йому і взятися в цій вічно окраденій країні, де досі панує колгоспне переконання, ніби весь запас уготованих людині можливостей вичерпується, поки ти молодий, а далі лишається хіба що жити життям власних дітей?.. Щось у мені завжди люто бунтувалося проти цього масового переляканого прагнення мерщій «улаштуватися», угніздитися в житті, як у ліжку на спокійний сон, — не інакше, пам'ять про те, як свого часу обвально-стрімко, в межах року, вийшовши заміж удруге, обабилась і осіла тістом моя мама — при татові, навіть у найлихіші часи, ще струнка й підтягнута жінка, на яку чоловіки озирались на вулицях. (Бувши тоді зеленим дівчиськом, я, недовго думавши, склала всю вину на вітчима: дядя Володя міг бути сто раз богом у себе в хірургії, і батькові, як запевняла мама, дуже полегшив муки останніх місяців, — хоч я й сумнівалася, чи її вдячність мала сягати аж так далеко, щоб виходити за нього заміж! — проте в побуті цей лицар скальпеля й кетгуту був звичайнісінький жлоб у синіх спортивних штанях із спузирілими коліньми, незмінна хатня уніформа радянських мужчин, — мене шокував і його характерний лікарський гумор, за ідіотичністю співставний хіба, може, ще тільки з солдатським, як-от по телефону: «я вас внєматочно шлюхаю», — це мало вважатися смішним, — і якась особливо відразна вульгарність в усіх проявах тілесности: дядя Володя міг, голячись у незачиненій ванній, пукати там як у сурму сурмив, голосно блягузкати вголос із-за дверей туалету під супровід недвозначного дзюрчання, за столом уганяв мене в краску коментарями щодо закріпного чи, навпаки, проносного ефекту страви, — до харчування він ставився дуже поважно, любив «пожрать» і ще й на словах статечно обсмакувати з'їдене, в гостях після кролячої печені, колупаючи в зубах, задумливо констатував, що «да-а-а, цей кролик недарма погиб», — і знову всі сміялися, і мама також, і, о Боженьку, навіть несилувано зовсім!.. — коли я після другого курсу, по першому-таки студзагонівському роману — з гітарами-багаттями та сексом на підстеленій штормовці, — прожогом урила заміж із отчого дому, де розпаношився цей, як подумки його була звала, «одеський пошляк», то ще довгий час непримиренно вважала, ніби з моєї мами викрутив батарейки саме він — погасив і обабив, опустив до якихось вічних, нестерпних для вуха кулінарних кудкудакань, «Дарусю, доцю, я тут тобі трьохлітрову банку помідорчиків закатала, і синеньких пару банок, а варення не вдалось, переварилось, попробую ще, поки клубніка не перейшла…», — а дівчиною ж писала була вірші, і непогані!.. Її я чесно мала за пасивну при тому жертву, котрій уже не допоможеш, і в своє власне доросле життя рвонула, як на реактивній мітлі, озброєна рішучістю нізащо в світі не дати себе опустити, — всяка «остаточна влаштованість» загрожувала саме цим, в'язала за ноги і тягла вділ, і мені знадобився не один рік і купа набитих ґуль, аби дійти до розуміння, що жінка в таких випадках ніколи не буває жертвою, навіть коли сама себе за таку виставляє, — що моя мати, після того як отак остаточно, дякувать Богу, влаштувала своє життя, просто не мала більше на що в ньому чекати, окрім як на дядю Володю з обідом, і свої довгорічні батарейки мусила, без зайвої гризоти, повикручувати з себе сама — далі в них не було потреби.) Всі мої ровесниці були, більшою чи меншою мірою, торохнуті цим самим стандартом — влаштувати своє життя чимскорше і назавжди, ніби хтось за ними гнався й належалося мерщій ускочити в бункер і надійно там зачинитися, — всі, крім Влади. Вона одна жила, нітрохи не зважаючи на те, чого вимагали від неї виховання й середовище, — а вони вимагали добре урядженого бункера, і батька для Катрусі, бо як же ж дитині без батька, і сімейних дружб, і гуртових відпусток, про які потім можна розповідати в товаристві, і ще чого-тільки-не, цілої ретельно сплетеної мережі, що сама, силою власного тяжіння, задає життю форму вже поза твоєю волею, і щойно аж по тому, як усі лунки в ній будуть позаповнювані й життєвий мінімум таким чином зданий, кобіта може дозволити собі відтягтися — і влаштувати виставку своїх робіт у модній ґалереї, з неодмінною презентацією при тому ошатно костюмованого мужа, що розливає вино на фуршеті, — а Влада поводилася так, ніби ходила в дитинстві до якоїсь іншої школи, де про таке не вчили: з'являлась і зникала собі, як ртуть, де хотіла і з ким хотіла, і прекрасно при тому виглядала, і малювала все краще й краще, так що її потрошку починали побоюватися, особливо відколи в неї завелися гроші, а значить, зневажливо відчмихнутись — хто, Матусевич? ет, дайте спокій, теж мені генія знайшли! — стало вже не так легко, бо ж гроші, нікуди не дінешся, мають владу самі собою потверджувати правоту власника в усьому, що б той не робив… Чомусь людям так трудно дається признати найочевидніше — Владу просто від роду було наділено тим надміром внутрішньої свободи, який видається в одному пакеті з талантом і без якого й талант не остоїться — так і стринькаєшся, крутячи голівкою навсібіч у чеканні схвального аплодісману, — і на тому надмірі свободи, як на повному бакові бензину, вона й перескакувала всі підсовувані їй сторонні правила мов-не-помічаючи, з розгону, байкерським стрибком, — місце Вадима, відколи він з'явився в її житті, могло бути на задньому сидінні, а могло й на узбіччі дороги, з естафетним прапорцем у лапі, в кожному разі, їхній зв'язок вона ніколи не трактувала як «влаштувалась» (і її злостило, коли так його трактувало знайоме бабство, поздоровляючи — в підтексті, з тим, що зловила багатого чувака, — «я й сама небідна», огризалась вона в таких випадках, що означало вже крайню межу розжарення…). Але й я за її життя не здавала собі справи з того, що так грубо й некрасиво пішло відкриватись потому: що цей вроджений надмір свободи давав силу бути собою не тільки їй самій, а й усім іншим довкола неї — усім нам, і Вадимові — Вадимові, звичайно, насамперед. Деякі моменти, котрі раніше проскочили би повз увагу, тепер пороли, наче гостряком по здертій шкірі, — наприклад, коли Вадим по-п'яному побивався: «Як же я тепер буду жити, — з безпосередністю хлопчика-пестунчика, що качається долі без штанців, бо нема кому його осмикнути, — вона ж мені планку держала!..» — он, значиться, як, сухо й неприхильно клацало мені в голові, мов кнопкою на калькуляторі, і тобі, значиться, також?.. На похороні він теж вальнув, уже без надриву, зі скупим чоловічим трагізмом: «Вона була найкраще, що було в моєму житті», — ніби, зачувши таке звіряння, Пан Бог мав би збагнути всю міру завданої йому персональної кривди й почервоніти, — і знов мене вдряпнуло уразою: а як же її життя, як же тепер дібрати глузду її життю, хіба не це зараз найголовніше? Можна було, звісно, списати на те, що в шоковому стані люди й не таке верзуть, а надто мужчини, — що вдієш, ну не вміють вони ні родить, ні хоронить, ці найтяжчі й найбрудніші життєві роботи призначено жінкам, і не вимагати ж від оголомшеного горем хлопа досконалої стилістики, — я, видать, тоді ще продовжувала, за інерцією, подумки складувати враження, щоб коли-небудь переказати їх Владі (не один іще місяць ловила себе на тому), бо під ту хвилю мені пригадалася, наче включилася в мій внутрішній діалог повноправною стороною, Владина розповідь — давня, бозна-колишня — про те, як маленькою батько возив її в село на похорон своєї матері, Владиної ніколи-доти-не-баченої бабуні: Влада запам'ятала, як прокидалася вночі й бачила крізь одчинені двері палахтіння свічок у сусідній кімнаті, — там «чували» над небіжчицею, і свічки, здалося маленькій Владусьці, проростали з темряви самі собою, як вогняні квіти, вона подумала, що це і є папороть, про яку мовилося в казках, і навіть загадала бажання, тільки не пам'ятала, яке, — і ось тої ночі вона почула голосіння, «справжнє голосіння, Дарино, тепер такого вже й по селах не почуєш/» — казала, це було як спів: одним-одна музична фраза весь час повторювалася, розганялась угору, мов по крутосхилу, й безсило з'їжджала вділ, наче той «газик», яким вони з батьком добиралися в село по осінній багнюці, буксуючи при кожнім пагорку, і в цій монотонності була якась усепроймаюча моторошна ясність, ніби саме вона, ця монотонність, і була найточнішим виявом краси, і муки, і марности людських зусиль під цим небом, — маленька Влада заціпеніла під важенним ліжником, боячись дихнути, до кісточок пронизана вселенським жалем, на який не існувало розради: голос був жіночий, він співав-плакав на тій одній фразі, переливаючись словами, виповідаючи діла і вчинки небіжчиці вже комусь безадресному, кого не було в тій кімнаті, ніби перебирав їх і, омиваючи собою, перетворював на шляхетні клейноди самоцвітного блиску, так що Влада не відразу й зрозуміла, що співалося все те про її рідну бабуню, якої вона не знала і яка тепер лежала там, під вогняними кетягами свічок, і вже не встане, хоч як її прошено, з тою страшною силою усвідомленої безнадійности прохання, що й зветься в людей розпукою: «ой устань, устань, моя друженько…», — інших слів Влада не запам'ятала, та вони й не призначалися до запам'ятовування, то була імпровізація, що звучить лиш раз, не повторюється і не відтворюється, — зате запам'ятала, як схвально мурмотнув зблизька, від дверей, чоловічий хрипкуватий басок: «Гарно голосить!» — і так взнала міська дитина, що то було голосіння і що в голосіння, крім неї, були й інші свідки — була публіка, котра прийшла його оцінити. Тої миті, казала вона, чари розвіялись — голосільниця обернулася в її очах чимось на кшталт акторки, і невдовзі по тому, як замовкла, Влада вирізнила з-поміж бабського стишеного бубоніння її геть-то буденний, мов відразу перевдягся в сухе, голос: як відповідав чи то віддавав комусь ділові вказівки, за якісь рушники, і скільки їх куди треба, — «я тоді заснула з таким гірким відчуттям, — згадувала Влада, — ніби мене ошукали…». Тепер, коли вона сама лежала, втопаючи в навалених на неї квітах, і тільки її ім'я щоразу заново вражало в часі панахиди, мов прокидаючи зі сну: прийми, Господи, душу раби Твоєї Владислави, і прости їй гріхи її вольнії й невольнїї, — Владислави? як, це про неї?.. Господи, Влада! Владуська, невже!.. — і сльози зараз же вдаряли мені в ніс і в очі, як із відкрученого крана, і ще без сліз не могла я дивитись, коли піднімали нести труну, оту, що «за тисячу доларів»: труна виглядала маленькою, як у дитини, якось за життя не впадало в око, яка з Влади була дівчинка-дюймовочка: поки вона говорила, рухалася, сміялась, її було неймовірно багато, і може, ще й тому в труні вона здавалася внерухомленою силоміць, не мертвою, а таки вбитою, і навмисне виставленою для споглядання, щоб нарешті відкрилась, на докір усім, її не видна раніше беззахисність, — коли вона отак лежала, а ми, стоячи над нею, пробували щось лепетати (і я також!), і всі слова були такими тісними й нікчемними — ну кому яке діло, чим вона була для тебе, чоловіче?! — неспівмірними, навіть якщо скласти їх усі докупи, до її обірваного життя: це були ті самі слова, якими люди потім говоритимуть, прийшовши з похорону додому і п'ючи чай у себе в кухні, — отут щойно я могла би сказати Владі, як дорого б я дала, аби над нею, як колись над її бабцею, хтось «гарно поголосив». Я могла б їй розказати, чого ми раніше з нею не знали, — як розпирає тобі горло твоя здоровенна, мов зоб, німота, коли не вмієш цього забутого древнього ритуалу, — одинокого, як стало ясно, під ці хвилини придатного: призначеного обмити ціле людське життя нараз так само, як обмивають тіло, звичайним словам цього не вдати, обмити — і вознести над головами натовпу для споглядання понад труною так, щоб від того стало «гарно», — то не було ошуканство, говорила я в порожнечу відімкненої слухавки, то було мистецтво, Владусь, тільки що ніхто його вже не вмів, і я не вміла, і з мене, якби спробувала підважити свій стан, взявши його на голос, вирвалось би хіба що здушене мукання раненої корови…