Зів'ялі квіти викидають - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 16

Розділ двадцятий Стефка. Збори з нагоди святкування Нового року

Перший сніг випав і розтанув, ніби його й не було! Натомість прийшла сльота, чавкання багнюки під ногами і неприємна вологість, що якимось чином заповзає в рукави й за коміри навіть найщільніше застібнутих курток. Та попри все це, вакханалія свята, що вже стояло на порозі, витала в повітрі. Люди прискорювали ходу, стартуючи за новорічними подарунками, на прилавках з’явилися ялинкові іграшки, гірлянди, піротехніка на будь-який смак, синтетичні ялинки та вінки зі штучної хвої, скатертини з новорічними візерунками, маски, клоунські капелюшки, свічки... У супермаркетах – одна в одну, як сестри-близнюки – лежали білі туші гусей та індичок. Спостерігаючи за всім цим, Стефка завясди згадувала слова якогось малюка з прочитаної в дитинстві книжки: “Що це за ненажерливе свято, заради якого вбивається стільки птахів, корів та свиней?!” Стефку відлякує загальний психоз. Вона не любить святкувати прихід нового року. Розуміє, що це – неправильно, але не любить і край! Особливо його наближення лякає її саме тепер. Вона точно знає, що ляже спати і навмисне проспить і гімн, і промову президента, і вульгарним черговий мюзикл за участю “чах- ликів невмирущих” – Кіркорова, Пугачової, Борі Мойсеева та Вєрки Сердючки. Якщо з першими – все зрозуміло, то остання (точніше – останній) завжди викликає у неї сум: “піпл хаває”, бабки крапають, а очі в хлопчика печальні. Хоч під його: “Ха-ра-шо!!!” скаче й гигоче щонайменше по півкраїни ближнього й далекого зарубіжжя. І от під це “Ха-ра-шо!”, що лунатиме звідусіль, Стефка вперто засне, вимкнувши світло, телефон, загорнувшись у теплу ковдру. Минулого року вона готувала олів’є, варила холодець і, плачучи, різала цибулю. А гості на чолі з господарем прийшли

0 другій годині ночі, після посиденьок у театральному ресторані – чужі, п’яні люди, котрих треба було повкладати на чисті простирадла, адже в цьому домі мало бути все за вищим розрядом! Вони з’їли все, що Стефка приготувала для романтичної вечері на двох.

1 до ранку вона мила посуд, адже всі спальні місця, включно із кріслами та зсунутими стільцями, були зайняті...

Тепер вона хоче лише спокою. Але перед цим ще належить провести новорічну вечірку в Будинку. А його мешканці дуже полюбляють це діло! І Новий рік, і Восьме березня, і День космонавтики, і Перше Травня. Адже тоді приїжджають милосердні спонсори й дарують усім пакунки з цукерками. А на Новий рік число таких відвідувачів потроюється – всі хочуть увійти в наступний рік, начепивши маску благочинності. Особливо представники різних партій. Тож святкові жнива настають не тільки для стареньких самотніх акторів, багато чого перепадає й персоналу – і все на законних підставах. Отже, свято треба добре підготувати: а рантом на нього залишаться сторонні? Тому сьогоднішні збори тривали втричі довше: Директор вимагав свіжих ідей, Бухгалтерка влучними пострілами зрізала політ фантазії Завідувача культмасового сектору, апелюючи цифрами злиденного бюджету, Старша медсестра наполягала на замовленні спонсорам нових тонометрів замість нікому не потрібних й некорисних для зубів цукерок – тим більше, що зубів у багатьох підопічних просто немає. Нянечки вперто мовчали, адже після вечірки в них завжди додавалося роботи. – Отже, що ми маємо?! – намагався підбити невтішні підсумки Директор. – Маємо те, що маємо... – невизначено цитував пророчі слова найпершого президента Завідувач культмасовим сектором. – Візит шефів із театру нам забезпечено, – продовжував Директор, – принаймні четверо акторів зголосилися виступити на урочистих зборах. Вірші почитають, щось поспівають під гітару – людям буде цікаво. А ще мені телефонували з одного видавництва, обіцяли приїхати, подарувати всім жіночі журнали й косметичні набори... Стефка, а за нею всі інші тихенько засміялися. – Нічого смішного! – обурився Директор. – Погляньте, як вони прикипають до “Зцілення коханням” чи “Бідної Насті” – це ж той самий гламур! – А що в такому разі чоловікам? – запитала Старша медсестра. – Презервативи з полуничним смаком! – зареготав Завідувач культмасовим сектором. – Припиніть, панове! – постукав по столу олівцем Директор. – Це все зовсім не смішно. Краще поміркуємо про концерт чи капусник! – Ага. І я знову гратиму на баяні пісні радянських композиторів?! – обурився Зав- культмас. – І зіграєте, – сказав Директор. – Зрештою, це входить у ваші обов’язки! – Я скоро звільняюся, – не вгавав той. – Мене запрошували пожежником у театр... Там хоч ставка вдвічі більша. – Ваше право. Хто ще хоче висловитись? – Можна почитати уривки з якоїсь п’єси, – запропонувала Бібліотекарка. – Я пошукаю таку, щоб була з часів їхньої молодості. Підберемо відповідну музику, запалимо 150 свічки... Або можна інсценувати якесь оповідання... Щоб усе було душевно, по-домаш- ньому. – А хто читатиме? – Так у нас же є актриса! – вигукнула Старша медсестра, поглянувши на принишклу Стефку. – Стефаніє, ти ж, здається, влітку збираєшся вступати до театрального? От і буде тобі тренування перед іспитами. Дістанемо костюм... Прочитаєш монолог Офелії чи Джульєтти... Несподівано ця думка обпекла Стефку, немов вона зненацька ковтнула зі склянки окропу. – Я не збираюся вступати до театрального! – несподівано для себе впевнено парирувала вона. – Звідки ви це взяли?! – Як це – звідки? – розгубилася Старша. – А хто влітку ридав у ординаторській після третього туру? Кого я відпоювала валокордином?! Що, передумала? Швидко ж... – Ну й молодець! – підтримав Стефку Директор. – Що нині за театр? Сором один, жебрацтво на тлі, вибачаюсь, пиятики... І квитки по сто баксів на бездарну закордонну антрепризу. Театр абсурду. А в нас – життя! Правда ж, Стефаніє?! І Стефка цілком серйозно відповіла: “Правда!”. А потім мовчала, поки на думку не спала чудова ідея, яку вона висловила і яку, на диво, підтримали всі присутні. Навіть Завкультмас. Навіть нянечки. Замість пісень і танців Стефка запропонувала, щоб кожен мешканець Будинку розповів найяскравішу історію зі свого довгого життя. І нехай горять свічі, лунає тиха музика, а посеред залу стоїть велика ялинка. І нехай все це зафіксує на кіноплівку її знайомий оператор, котрий поки що працює фотографом...

Розділ двадцять перший Стефка і Ед. Вихідний день у місті. Народження “Зів’ялих квітів”

– Є в нашому суспільстві дві категорії людей, яких я терпіти не можу! Перша – це ті (переважно чоловіки невизначеного віку), хто в будь-який час робочого дня, від обідньої перерви і до пізнього вечора, коли бідолашні жінки в мохерових беретах пруть додод у торби з продуктами, стовбичать у чергах за чарчиною горілки. Друга – ті, хто до ранку дригається в наворочених нічних клубах під шанобливим поглядом відеокамер. Потім ці вечірки нон- стоп демонструють по молодіжному каналу. Власне, у цих двох категорій є спільне – вираз облич. Зазвичай він – безсторонній. Тільки в першої категорії обличчя спиті, в очах – хлюпається горілка, під очима – важкі мішечки, як наслідок “нелюдської втоми”. У другої – безглуздя в очах виникає на тлі такої самої безглуздої музики і транквілізаторів. Перші – зашмульгані, адже мами не навчили їх самотужки прати шкарпетки, другі – виблискують спітнілими від танців тілами, як штучні діаманти. Перші виручають одне одного кредитом на чарчину, другі – позичають тисячі баксів “до ранку, коли предок відстібне”. І одні, й другі – мавпи, пропаща сила, звіринець, царство тіней, роботи-самозншцу- вачі. У проміжку між цими двома деградаці- ями – той славетний прошарок “нормальності”, котрий гордо називається середнім класом. Міркувати про те, чи може він взагалі існувати у викривленому суспільстві – марна справа, риторичне запитання. Є ще політики – це інопланетяни, зелені чоловічки. Але десь далеко від усього цього перебувають ті, кого, власне, ніхто не помічає (хіба що під час свят): старі й діти. Вони – як святі... – А хто тоді ми з тобою? – запитав Ед. – По-перше, не “ми з тобою”, а ти і я. – Яка різниця? – Велика. “Ми з тобою” – це абстракція, щось на кшталт кубічних малюнків пізнього Пікассо: трикутник, що в’їхав у коло чи квадрат! Ти – це ти. Я не можу влізти в твою голову й душу. Це буде не чесно. – Я розумію тебе, хоча ти надто радикальна. Ти завжди була такою? Стефка посміхнулася. Те саме вій прошепотів їй на вухо годину тому, коли вони кохалися в його авто. Але тоді це стосувалося зовсім іншого. І це інше – те, що вона, така жадана і дивовижна, могла якоїсь миті розчинитися в ньому, як грудка цукру в воді... Вона відповіла йому те саме, що й годину