Зів'ялі квіти викидають - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 15

Розділ дев}ятнадцятий Про що дізналася Стефка (продовження)

“Відома актриса Леда Ніжина повертається з Ташкента до рідного міста. Її зустрічає вдячна публіка. Фільм “Донька партизана” вперше демонструватиметься в єдиному вцілілому після численних бомбардувань кінотеатрі звільненої республіканської столиці”. Це підпис під фото. Леда прискіпливо розглядає газету: вона в натовпі молоді й військових, всі з квітами. У Леди розгублений вираз обличчя, вона дивиться поверх голів на зруйновані колони вокзалу... Перший крок по рідному місту, зафіксований репортерами. У Леди засмагле, трохи обвітрене від південного клімату обличчя. Але це її зовсім не псує. Навпаки – дуже пасує до білявого волосся. Леда помітно схудла, хоча там, у Ташкенті, її забезпечували непогано, навіть квартиру надали не комунальну, а велику, райвиконкомівську. І поважні люди заходили на вогник – із південними солодощами, шампанським, і їй, аби відмовитися від їхньої уваги, доводилося весь час викручуватися, пручатися, хитрувати. І від цього вона насправді втомилася! Леда не може впасти в перші-ліпші обійми, якщо навіть за це їй пропонують побудувати новий театр! Вона принципова й чиста. Вона справжня радянська 138

актриса, якій пишуть листи з найвіддаленіших кінців фронту, вона має бути гідною цієї загальної любові! Але як тяжко бути самій у чужому далекому краю, де жінки в стареньких різнобарвних халатах дивляться на неї з осудом...

Тепер усе повертається на круги своя. Її будинок у центрі міста, слава Богу, вцілів, квартира знову належить їй, на кіностудії працюють військовополонені, швидко розгрібаючи завали. Все буде добре, Ледо Ніжині Скоро запускається до роботи новий фільм... Чому ж тебе досі мордує спогад про ту єдину ніч у теплому Ташкенті?! Ти намагаєшся збагнути: що то було? Навіщо? Чому – так? А ще із пломеніючим соромом Леда майже весь час думає про... продовження або хоча б ще одну мить цього жаху й захвату. Що то було? Випадкова зустріч на південному галасливому базарі... – А-а, ніжна Леда? Ви ж тепер зірка. А пам’ятаєте той ресторан? Здається, ви тоді вперше пили шампанське? І щоки у вас були червоні, народжена з піни... Коли зіграєте в моїй п’єсі? Чи мені вже варто стати в чергу? Він багато й весело говорить. На ньому красива військова форма, котра йому зовсім не пасує. Не пасує до очей, адже його очі – з минулих сторіч, очі привабливого інквізитора. – Диню чи виноград? Обирайте! А де б тут можна було дістати вина? Нічого не знаю. Я щойно з потяга – намагався розшукати своїх, а театр уже виїхав! Уявляєте, яка халепа?! Просто не знаю, що тепер робити. Що робити, Ледо Ніжина? Він сміється. Але очі його залишаються серйозними і, як здається Леді, сумними. Йому байдуже, чи вона його слухає. Він підхоплює її під лікоть і тягне між базарними рядами. – О, це зовсім не той південний базар, котрий був раніше! – говорить він. – Бачили б ви цю розкіш. Можна було задихнутися від запаху прянощів, солодощів та шашличного аромату! Ви бували в цих краях раніше? Ні? Не мовчіть, ніжна панно, я вас не з’їм! – Я не мовчу, – каже Леда. – Я рада вас бачити. Тут усі чужі... Це втомлює. – Чудово вас розумію. Він купує диню. У якоїсь жінки куштує з маленької чарки домашнє вино й незадоволено морщиться. – У мене є гарне вино, – промовляє Леда. Вона це каже й не чує власного голосу. Вона веде його спекотними вузькими вулицями, де зовсім немає дерев – таких, які вкривають свіжою тінню проспекти її рідного міста. Перехожих майже немає. Назустріч іде лише одна стара жінка в чорному вбранні й тягне за собою брудну облізлу козу. Вим’я нещасної тварини розгойдується, немов сіра ганчірка на вітрі, і заважає їй швидше переставляти худі ноги в реп’яхах. Стара оглядається й довго дивиться услід красивій нетутешній парі – жінка в легкій рожевій сукні, що відкриває руки, і статний військовий у чистій новенькій формі. Леда спиною відчуває її погляд. Це зовсім не той погляд, до яких вона звикла – від нього крижаніє спина й потилиця. Незважаючи на сонце, мурашки вкривають її оголені руки, мурашки заповзають всередину – від них лоскотно, як від шампанського. Біля дверей вона тремтячою рукою дістає ключі й довго не може вставити їх у замкову шпарину. Він сміється, допомагає їй, їхні пальці зіштовхуються. Він зовсім спокійний. А в Леди від цього дотику паморочиться в голові, вона вже знає, що цей дотик – лише перший, потім будуть інші, й вона із захватом і соромом розуміє, що чекає на них. Темний довгий коридор, у кінці якого її кімната. Поки вона веде його цим коридором, думає про те, що можна ще зупинитися. Зупинися, Ледо Ніжина, умовляє вона себе. Якби ж то! ...Потім, після того, як вино випито й задушливий густий південний вечір перетікає в ніч, таким самим тоном, яким питав: “Диню чи виноград?” – він промовляє: – Роздягайся! І коли вона вже стоїть, як новонароджена в зливі місячного світла, знову наказує: – Стій так! І пазить у ліжку. У батьківському ліжку, яке вони дивом привезли з собою. Потім він підходить і ніжно дмухає їй у потилицю, немов Леда – дитина. Він зовсім голий, і це вражає, бентежить – у цьому вона відчуває повну довіру до себе. Його тіло в блакитному світлі південної ночі скидається на водорость на дні моря. Все нереально. І це невагоме дмухання, ця ніжність після різкого наказу. Господи, що це? Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику. – Ледо, йди до мене... – шепоче він. – Я так втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Поруч із тобою можна збожеволіти. Ти не розумієш... Леда не розуміє. Вона не розуміє, про що він говорить, чого хоче від неї. Вона відчуває лише легке подмухування. А ще вона знає, що це дмухання – солодке й отруйне. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато небезпечнішою, ніж просто смерть... Адже Леда знає все! Все, про що говорять у цьому колі сучих дітей – там нічого ні від кого не приховаєш. Коли про це говорять, Леда завжди нашорошує вуха – їй цікаве кожне випадково почуте слово, кожна стаття в газеті (вона навіть збирає вирізки!), кожна нова кінострічка. Леда знає, що його жінка – та сама, з іноземним іменем, котре завжди застрягає Леді в горлі, стає впоперек! їй завжди дістається щось за Достоєвським, Чеховим чи Мопассаном, а Леда – вічна донька партизана...

• •

Але справа зовсім не в цьому! їй дісталося щось більше, чого в Леди ніколи не буде. Невже – ніколи?! Чи, можливо, є надія? І вона, надія, з’являється після тої ночі в Таш- кенті! Адже Леда ніжна, покірна, м’яка, немов віск, Леда весела, як цуценя, у Леди широке ліжко й велика квартира з теплою водою в душі Подейкують, що його умови нині зовсім не солодкі – не за його рангом і талантом! Усе через цю жінку, котра може дати ляпаса будь-кому й говорити небезпечні дурниці про сильних світу цього. Вона, подейкують, “не наша”, “не нашого кола”, “темна конячка”, і що скоро – “от побачите!” – від неї не залишиться й сліду. Розповідають про її брутальну поведінку за кордоном і про те, що вона більше не “голубонька миру”, як колись писали в пресі. Також Леда читала в газетах, що вона їздила на лінію фронту, виступала, стоячи на танку, і навіть у лютий мороз скидала солдатський кожух, під яким виблискувала розшита стеклярусом чорна сукня, що облягала її стан. І солдати разом із вищим командним складом готові були йти в бій і помирати з іменем цієї жінки на вустах! Леда бачила такий знімок у газеті. Потім хтось зі своїх приніс на хвості плітку, ніби ця курва відважила ляпаса котромусь із генералів просто на прийомі в його резиденції, відмовилася їсти червону ікру, а потім, усупереч забороні, дала неза- планований концерт у штрафбаті. Знаючи все це, Леді страшно плекати свою надію – та, інша, здається їй відьмою, котра здатна причарувати кого завгодно. Леда зовсім інша! Якби вона була віруючою, то сходила б до церкви, щоб звільнитися від ташкентського спогаду. Однак після приїзду додому все повертається на круги своя! Так само невимушено й випадково вони зустрічаються на знімальному майданчику. Він написав сценарій на виробничу тематику. Ходять чутки, що головна роль написана для дружини, щоб повернути її репутацію, але та (пошепки про це сказав знайомий режисер) занадто сексуальна й не може грати самовіддану радянську трудівницю. Її гратиме Леда Ніжина. Так вирішили нагорі. Розбивається шампанське, перший знімальний день закінчується вечерею в ресторані і... в Леди вдома. Все просто. І так тяяско, так неймовірно складно... Потім він навідує Леду. Дедалі частіше. Приносить вино й квіти, часом – лише вино або горілку, накидається з порогу, шалено цілує, не дивлячись в очі, незважаючи на те, що рве шовковий китайський халат із драконами... Але чому в цьому немає радості?! Через білі лілеї, що звідкись приносять до Лединої вбиральні після вистав чи прем’єр? Через те, що він приходить, коли заманеться, в будь-який час дня чи ночі, й вона мусить завжди бути готовою до цього? Готовою роздягнутися, стати посеред кімнати або до ранку слухати, як він читає нову п’єсу. Він – її і... зовсім чужий. Леда не витримує. Леда вимагає. Плаче, викрикує брутальні слова, ставить питання руба: “Вона – чи я?!” Леда розуміє, що насправді воно може звучати так: “вона” – чи білі шовкові простирадла, велика ванна, впливові батькові друзі, авто, хатня робітниця, що готує дивовижні страви, чисті великі вікна з панорамою на проспект, дубовий стіл у кабінеті, зелений абажур, піжама з атласним коміром, ялтинські пальми... Але Леда переможе все це своєю ніжністю, відданістю, заполонить коханням, і все стане на свої місця. Все налагодиться. Все буде добре. Він щезає на довгих два місяці. Леда викидає з себе маленьку дівчинку – це так страшно! Леда лежить у лікарні, й лікарі кажуть, що вона вже ніколи не зможе мати дітей... Він повертається одної глупої ночі. З порога падає в її обійми, й Леда розуміє, що він такий п’яний, яким вона його ще ніколи не бачила. – Я твій... – хрипить він. Потім він тремтить і плаче, уткнувшись обличчям в її груди. – Я – покидьок, падлюка... – каже він. – Мені потрібен револьвер! Я більше не можу так жити. Я заплутався... мене заплутали... Леді страшно, Леда просить пробачення. – При чому тут ти?! – скидається він. – Ти ніколи нічого не розуміла – жила, як у Бога за пазухою! При чому тут ти?!! Хто ти така?!! Не питай нічого – врятуй мене. Просто – врятуй. Або... дай револьвер... Я знаю, у твого батька є... Він плаче, плаче, плаче. Він не вимагає стояти проти вікна у місячному світлі, він – як дитина. Її дитина. Інших їй не потрібно! Потім настає ранок. Із кавою, зі свіжими булочками. Потім вони їдуть на море. А та, інша, зникає. І квітів більше не приносять! І це могло б називатися щастям...