Купальниця - Вдовиченко Галина. Страница 15

Павлові фільм сподобався. Попкорн у відрі-максі вони так

і не подужали.

Коли їхали в метро, зателефонував Роберт, коротко поці-

кавився, чи все гаразд. Варто буде їх познайомити, він поба-

чить Павла і більше не переживатиме за неї.

— Моя мама колись любила цю пісню, — сказав Павло. —

Оцю, що на твоїй мобілці. Це ж «Матіа Базар»?..

Лише секунда знадобилась Кароліні, щоб згадати ім’я, що

його почула від брата.

— Антонелла Руджеро, «Римські канікули», — підтверди-

ла вона.

Дивна в неї пам’ять — зайве забуває одразу, а за потреби зга-

дає усе і за необхідності запам’ятає усе. Одного разу в класі по-

сперечалась, хто запам’ятає абзац тексту з підручника один до

одного — лише вона одна з усіх і відтворила той уривок.

* * *

— Мені подобається, — говорив тим часом Роберт дружині, —

власне, це мені й подобається, що вона сама вирішує: так або ні.

Можна було б погодитись на те, що саме йде до рук, принаймні

зараз, на цьому етапі. А вона вибирає. Щойно приїхала, а вже очі

горять, вже справи пішли. Період безнадії пропущено, як зайва

ланка, а його, зауваж, майже нікому не вдавалося обминути.

— А може, цей період ще попереду… Глянь-но, як тобі

такий варіант?

Марина готувала собі одяг до дня народження подруги. Ше-

хови запросили їх на завтра, і Марина сподівалась залишити

дітей на Кароліну, хоча в неділю у дівчини можуть бути свої

плани. Особливо після походу в кіно з новим знайомим.

— Нормально, — кивнув Роберт.

— Хоча… — повернулась до своєї думки Марина, — забе-

ри в неї зараз цей пакувальний столик, і вона вигадає щось

інше. Ви справді подібні. Яку сорочку завтра одягатимеш?

— У новій футболці піду. Спека. Яке аранжування, послу-

хай… — і зробив музику голосніше.

Коли він був удома, майже завжди вмикав музичний центр.

* * *

Автомобілів ніхто не брав, було бажання розслабитись за ве-

черею у плавучому ресторанчику на Дніпрі і не сідати за кер-

мо. Шехови заїхали по друзів на таксі, побачили біля під’їзду

всіх Керів, вийшли з салону привітатись.

— Це моя сестра Кароліна, — сказав Роберт, — а це наші

друзі, знайомтесь: Зоя та Олег Шехови. У Зої сьогодні день на-

родження.

— Вітаю, — озвалась Кароліна, розглядаючи Зою.

— А ви чого мовчите? — до доньок.

— Добрий день! — піднесла голову Крісталіна.

— Добрий день, — озвалась Амалія.

— Вітаємо з днем народження! — підказав Роберт.

— Вітаємо! — повторили дівчата.

У жінки — видовжене обличчя, бездоганна стрижка, малень-

ке гостре підборіддя та уважний погляд. Сукня з тонкого синьо-

го трикотажу ефектно облягає худорляву фігуру. Єдина прикра-

са — браслет, прозорі камені різних кольорів у срібній оправі.

Ані кульчиків, ні перснів. Вона пошукала щось у сумочці — і ви-

дала дітям по шоколадці, шоколадок було дві. Жінка усміхну-

лась до Кароліни: буду винна. Вони з чоловіком пасували одне

одному — доглянуті, свіжі, пахкі, у хмарках дорогих парфумів.

Пізно ввечері брат з дружиною повернулись додому, і Ма-

рина, перевдягнувшись у домашній костюмчик, цього разу

світло-сірий, змінила Кароліну за прасувальною дошкою, роз-

кинутою на кухні. Витягала речі зі стосу білизни, іронічно

спостерігала, як Роберт заглядає у баняки.

— Ото звичка в людини — приходити з гостей голодним! —

дорікнула. — Я навмисно не лягаю, щоб калорії повитрачати, а тут ще й активно дозаправляються. Треба було їсти в рес-

торані! — а тоді до Кароліни: — Зоя може отакий шматок

листкового торта о десятій вечора з’їсти, і їй нічого не буде, уявляєш? Така фігура…

— Я тебе прошу… — Роберт вже тримав величезну канап-

ку в руці, витискав на неї кетчуп.

— Фантастична фігура! Як у хлопчика! Нічого зайвого.

— Дещо все ж таки могло б окреслюватись, — знову подав

голос Роберт.

— Відколи ти жінок обмовляєш?

— Це я вас застерігаю: стрункість — добре, надмірна худор-

ба — ні. Уникайте надмірностей, — і відкусив півканапки.

— А мені подобається… — підвела риску Марина, стріпу-

ючи підковдру. — Можливо, у неї тому така фігура, що вона

не народжувала.

— А скільки їй років?

— Тридцять шість, — невпевнено озвалась Марина, за-

вмерши над праскою. — Так, тридцять шість, вона від мене

на вісім років старша. Роберте, скільки Олегові?

— Десь під сорок… Дівчата, рис, здається, підгорів. Ніби

як відгонить горілим. Понюхай, Марино, ні?

— Не вередуй. Друга вечеря, смакові рецептори вже сплять.

— А як ви з Робертом познайомились? — переводить роз-

мову Кароліна. Їй теж спати не хочеться.

Марина припиняє совати праскою по квітчастій підковдрі.

Вона дуже мила зараз у своєму улюбленому легкому трико-

тажі; сьогодні черга мишачого кольору, хай навіть на якусь

годину-дві. Навіть перед сном не надягає халатів. Так і сказа-

ла Кароліні, даруючи їй свій халат у жовті квіточки: не пере-

ймайся, мені халати без потреби, я їх не ношу.

— Вона сказала подружці: цього хлопця не рухати, він

мій, — не відриваючись від журналу та канапки, зронив

Роберт.

— У мене в руках праска! — попередила Марина. І повер-

нувшись до Кароліни: — Твій брат довго домагався мене і на-

решті домігся.

— А як ви познайомились?

— На дні народження! — Марина висмикнула з купки ще

одну підковдру. — Однокурсниця — вона вже кілька років

в Америці живе — покликала нас до гуртожитку. На день на-

родження. Мав бути дівич-вечір, а хлопці почули запах сма-

женої картоплі — і припхалися…

— І тоді ти побачила Роберта і сказала: цього хлопця не ру-

хати?

— Ні, це я бовкнула значно пізніше. А тоді він мені не спо-

добався, бо дуркував цілий вечір і молов нісенітниці. Мабуть, я справила на нього надто сильне враження.

Роберт гмикнув, сховався за журналом.

— Принаймні згодом він мені так казав… Про надто силь-

не враження.

— Я побачив її, — Роберт відклав журнал убік, — і вирі-

шив, що вона з іншого гуртожитку… А вона виявилась до-

машньою. Була розпещена і не вміла прасувати.

У приймачі радіоняні почулося ворушіння, запхикала

Амалія.

— Приймай естафету, — Марина відставила праску, гай-

нула до дитячої кімнати.

Роберт встав до дошки, як бармен до шинкваса, сперся обо-

ма руками: я вас слухаю? Чого бажаєте? І артистично пома-

хуючи дитячими колготками та махровими рушниками, по-

розкладав усе, акуратно розправляючи, на кілька купок.

— Попрасував? — обережно притулила за собою двері Ма-

рина, виходячи з дитячої кімнати.

— Самі розпрасуються, — запевнив дружину Роберт. —

І на постіль перейдемо таку, що не потребує прасування.

Шкода часу на такі речі.

* * *

Дивний такий сон. Бере вона до рук напівпрозоре диво, як

ніби квітку-медузу, прохолодну та сяючу, з рухливими пе-

люстками, що ховають всередині яскравий пуп’янок. Не розди-

вишся, що там таке проглядається, сонячно-жовте. Вигадливі

руки запакували подарунок, сховавши в прозору упаковку

згорнутий шалик, а може, це малюнок на білій коробці, об-

рисів якої неможливо роздивитись, чи стулена квітка, або ж

мандарин. Що ж там таке? Кароліна намагається відгорнути

прозорі пелюстки і не може знайти край, і дивується цій щіль-

ній обгортці. З чого її зроблено і як? А поки ковзає пучками

пальців по гладкій поверхні, та починає напинатися жорстки-

ми голками, перетворюючись на скляний вересневий каштан

у кожушку — він тримає усередині свою таємницю, а пальці

далі шукають, як дістатися сховку. Гостинець треба розгор-