Купальниця - Вдовиченко Галина. Страница 16

нути, у нерозкритому дарунку сенсу немає. Але він не даєть-

ся. Справжній подарунок відкривається не одразу, пригадує

Кароліна складене нею ж гасло і лише тоді заспокоюється уві

сні. Усьому свій час.

У голосі мами — погано прихована втома. Вона не може звик-

нути до того, що Кароліни немає поруч, про випускний нічо-

го не чула, незабаром буде перша картопля на городі, тижні за

два братимуться шпортати під кущами. А батько що? Батько —

добре! — підкреслено бадьорим голосом, — з батьком усе га-

разд! З чого Кароліна зробила висновок, що він поруч і все чує.

Віта-Їжачок мала невеселі новини: сказала, зателефонував-

ши, що малий погано спав, горло жахливе, прописали анти-

біотики в уколах, і як добре, що є Кароліна, що діла йдуть, гроші капають, буде тепер за що купити малому ліки, і свіжу

полуницю, і нову машинку, і хай живе його величність випа-

док, що їх з Кароліною звів докупи!

За відсутності Віти Кароліна розгорнула бурхливу актив-

ність. Будь-якою ціною, будь-якими зусиллями треба було ви-

штовхати подарункове діло вгору. Вона прикликала всю свою

фантазію та смак, переглядаючи відповідні сайти та надихаю-

чись дизайнерськими пропозиціями, далекими від подарунко-

вої сфери. Вона зменшила частку платні за роботу пакуваль-

ниці в загальній сумі за послугу, запропонувавши натомість

ширший вибір матеріалів для оформлення подарунків. Покуп-

ці, вивчивши таблицю цін, охоче замовляли складні пакуван-

ня, заощаджуючи на оплаті праці пакувальниці.

Спробувала прогнозувати напливи замовлень, але з цим на-

разі не складалося. Покупців біля пакувальної ятки було то гус-

то, то пусто.

Виведи алгоритм, — радив брат, знатимеш, чого й коли че-

кати. Вона добряче підзабула, що воно таке, алгоритм; брат по-

яснював «на хлопський розум»: коли відвідувачів більше? у які

дні та години? у зв’язку з чим?..

І Кароліна намагалась зрозуміти, з чим пов’язаний попит, чому в певні дні покупці йдуть, як рибки косяками, і вона лед-

ве встигає, і навіть від заготовок, зроблених у вільну хвилину, нічого не залишається. А певні дні стають провальними, бо

ніхто нікому не готує приємних сюрпризів. Жодної системи, жодної залежності від годин, дня тижня, свят та отримання

зарплатні так і не вивела вона завдяки своїм спостереженням

та записам.

Натомість вивчила певні особливості покупців, на які потро-

хи навчилась зважати. Найекономнішими замовниками були

жінки, вони намагались вибрати папір подешевше і відмовитись

від витребеньок, якщо ціна обгорткових цікавинок видавалась

їм завеликою. Найменше звертали увагу на ціни безтурботні

підлітки. Могли повигрібати з кишень усе. Головне — щоб бу-

ло прикольно, щоб дивувало та шокувало — якщо подарунок

призначався для ровесників, і щоб виглядало солідно, у межах

очікуваної традиційності, якщо — для мами або вчительки.

Об прилавок грюкнула яскрава бляшана коробка з печивом.

По трьох її гранях гуляли кумедні овечки, схожі на білі хмар-

ки, а по одній — печиво, подібне на тих овечок, схожих на хмар-

ки. Павло з бляшанкою. Привітно-нейтральний погляд, ніби

не впізнає.

— Це маленький сюрприз, — довірливо нахилився до неї. —

Маленький сюрприз для моєї дівчини. Як його можна запаку-

вати? Що б ви порадили?

Оце «ви» дало остаточно зрозуміти, що й до чого. Кароліна

підхопила запропоновану гру.

— Вона любить овечок, ваша дівчина?.. Чи ви посварились

і хочете в неї попросити пробачення? У сенсі — натякаєте, що

і вона в даному випадку повелася, як вівця?

В очах Павла промайнула тінь розгубленості. Вчора вони

справді посперечались через якусь дурницю.

— Вівця? Ви думаєте, це саме так може бути сприйнято?..

Мабуть, я зробив невдалий вибір… — Павло взявся за короб-

ку. — Я можу поміняти. Там ще є коробки зі свинками…

— Та ні, — зупинила його. — Я лиш подумала, що таку гар-

ну коробку не варто завивати в папір. Краще покласти в папе-

рову торбинку. Скажімо, у таку — із зеленою травою. Десять

гривень.

— Мені подобається, — погодився він. — Це саме те, що

треба.

— Ваша дівчина — ласунка? — Кароліна сховала гроші

в шухлядку.

Павло замислився.

— Не знаю. Я дуже мало про неї знаю насправді.

— Ви казали: для моєї дівчини, — вона зробила наголос на

слові «моєї».

— Вона ще не знає, що вона — моя дівчина.

— А ім’я вашої дівчини вам відомо? Як її звати?

* * *

До помешкання, що винаймає Павло з товаришем, дорога не-

близька — до станції Лісної, тоді — ще хвилин двадцять марш-

руткою. Далеченько забрався Павло Панч. Але в Києві він пе-

ребуває стільки ж часу, скільки й у роз’їздах, і його влаштовує

ця двокімнатна квартира на першому поверсі старої хрущов-

ки, із заґратованими вікнами та спартанською обстановкою.

І ціна підходить, і ненабридливий сусід, хлопець з Чернігова, звідки й він сам. Зрештою, Павло тут лише ночував і в особли-

вому комфорті не відчував потреби.

Під’їзд будинку нагадав Кароліні рідну Висіч. Такі самі две-

рі — старі й обідрані, сходові клітки просякнуті смородом сміт-

тя, який виносять невчасно. Присутність Павла була тут недо-

речною — із його завжди чистим взуттям, з улюбленими білими

сорочками, зі звичкою знімати з себе порошини та відпускати

їх, відставивши пальці вбік. Це помешкання слугувало йому тим-

часовим вимушеним прихистком і наразі влаштовувало його.

Гаряче молоко парувало на столі, вони вмочували в нього

печиво-овечок. Павло розказував-показував, як він звикав до

Києва, у які історії потрапляв. Найбільш щемливі моменти

в його оповідках виглядали як найкумедніші, а від кумедних

робилося сумно. Він почав було зображати, як їздив з Дорого-

жичів у переповненому автобусі і одного разу опинився у не-

відомому місці. І раптом замовк. Вона дивилась на нього захо-

пленим поглядом, зворушливо тримаючи горнятко з молоком

у долонях. Стало чути, як за стіною хтось дивиться мультик

«Жив-був пес». Зовсім не романтична була хвилина. Але саме

з неї почався новий відлік у житті Кароліни.

…Через дві години сиділи за тим самим столиком, за дру-

гою порцією звареної кави, бо перша збігла, і Кароліні дивно

було дивитись на Павла, бачити його новим поглядом.

Павлові двадцять три роки, він має визначені плани на май-

бутнє, одні — на наступний рік, інші — коли йому буде два-

дцять п’ять. Він цілеспрямований і практичний, бо інакше те-

пер не можна, він знає, чого хоче від життя. Слухала його

уважно, могла б повторити почуте, але ця інформація цієї хви-

лини видавалась їй другорядною, вона була зайвою у порівнян-

ні з тим відкриттям, яке стосувалось особисто її. Вона знала

безсумнівно, що не пошкодує ні за чим і завтра знову захоче

опинитись у цій квартирі, що давно потребує ремонту, за ци-

ми грубо пофарбованими білим ґратами на вікнах, у чистій по-

стелі Павла, під його нетерплячими любощами, під зливами

поспішних і небачених бур.

* * *

…Марина, мабуть, вміла читати по обличчю або зазирати в чу-

жі думки. Вона сама про все здогадалась або вирішила випере-

дити події.

— Кароліно, хочу тобі дещо пояснити, — сказала вона, по-

кликавши її на кухню.

На стіл лягли таблетки з полотняної косметички.

— Ти вже доросла дівчина, у тебе будь-якого дня можуть

скластися близькі стосунки з чоловіком, якому ти симпатизу-

ватимеш. Ти маєш знати деякі важливі речі. Щоб не потрапи-

ти в безвихідну ситуацію…

Напередодні, коли Марина впустила Кароліну до хати, вона