Купальниця - Вдовиченко Галина. Страница 26

ку квартиру (вказівний палець у стелю) Гольдмани продали, то

Фіра викупила цю кімнату у старшого племінника пані Стасі, 109

однак протрималась тут два роки, а далі раптово змінила свої

плани та переконання — і, недорого продавши свою кімнату

комусь з Києва, вилетіла до Тель-Авіва.

— Так, — сказав на все почуте Олег. — То що ж! Ми цю піч…

цей п’єц, доведемо до пуття.

Пані Стася показала, де ванна, кілька разів наполегливо по-

клацала вимикачем, аж поки під стелею не спалахнуло світло.

Кімната була доволі простора, хоч і заставлена двома пральни-

ми машинками, старою та новою, стосами відер та пластмасо-

вих тазів. Сіра шмата звисала додолу з грубої табуретки із про-

різом на сидінні. Дотягнутись до шкарпеток, розвішаних на

мотузці, можна було лиш вставши на цю табуретку.

У туалеті нових мешканців розчулила картинка під сте-

лею — вони навіть перезирнулись, показуючи одне одному

очима: на надійних гігантських цвяхах у зоні недосяжності

трималися старі дитячі санчата та пара бігових лиж зі шкіря-

ним кріпленням у вигляді петель.

— Чиї лижі? — поцікавився Олег.

— Мої, — знітилась пані Стася. — Шкода викинути… Я те-

пер з хати ані руш.

— Чому? — із ввічливості запитала Кароліна. Пані Стася на

хвору не скидалася.

— Я сходів боюся, — довірливо повідомила сусідка. — Для

мене спуститися-піднятися сходами — правдивий стрес. А не

було ж колись такого! Холодним потом обливаюся, ті сходи ме-

рехтять перед очима, руками вчеплюсь у поруччя, ногою нама-

цую кожну сходинку… А в голові: зараз впаду, зараз впаду…

Кароліна співчутливо дивилась на нову знайому, вона впер-

ше чула, аби здорова рухлива людина боялася сходів.

— Це фобія, — пояснила пані Стася. Так виглядало, що їй

було приємно говорити про свою проблему. — Я навіть на гру-

пу ходила з подолання фобій, мене Гєнек проводжав та зустрі-

чав. Але воно не допомогло. І тому я завжди вдома. Можу вас за-

певнити: у чотирьох стінах можна щодня мати нові враження!

110

Вікно спільної кухні виходило на внутрішнє подвір’я, на ви-

сокий каштан, туди, де на бічних балконах коливалась білиз-

на. На стільці, накритому пласкою подушкою, спав рудий кіт; він навіть не ворухнувся, лиш зблиснув щілинками очей.

— Це Мураня, — сказала пані Стася, почухала котові за вуш-

ком. — А там, — показала за вікно, і в голосі з’явилась осудлива

інтонація, — сусіди свої машини залишають. Зробили з подвір’я

стоянку!

— А я на вулиці припаркувався…

— То ставте й ви! Буде й від нашого помешкання машина.

Ставте! — й похапливо пояснила: — В’їзд з вулиці Київської, через браму крамниці.

Великий стіл тулився до вікна, при боковій стіні був ще один, маленький, робочий. На ньому віялом розкинулась розчахну-

та навпіл капустина, господиня відволіклася від неї, заледве

почавши шаткувати, бо у двері подзвонили. На плиті кипів

борщ, наповнював кухню пахощами, що збурювали апетит.

— Можете цим столом користуватись, — пані Стася пока-

зала на менший, — це Фірин, вона нам залишила, що не про-

далося. А хочете — ось великий, він спільний, чи маєте свій?

Вони нічого свого не мали; їхня перша спільна домівка відлу-

нювала порожнечею, кроки й голоси гулко відбивались, ніби по

стелі ще хтось ходив і розмовляв. Занесли свої речі, розклали, обживаючи територію. Тоді пані Стася пригостила їх борщем, і сама не відмовилась від столичної гостини — сирокопченої ков-

баси та («Як ви це називали?» — перепитала двічі) — чіабати.

Скуштувала й зробила висновок: смачні булки… І яблука їй за-

смакували; сказала впевнено — це джонаголд, давно їх не їла, вони трошки пізніше ще смачнішими будуть, таким яблукам

треба дати трохи вистоятись, дозріти, їх зарано зірвали.

* * *

— Ти ніколи не пошкодуєш про це, — сказав Олег у темряві.

— Про що?

111

Знала, про що.

Він обійняв її, сховав обличчя у її пишному волоссі, по-

вторив:

— Ніколи не пошкодуєш.

Перша ніч у Львові минала на позиченій у пані Стасі по-

стільній білизні; застелили нею вузький, твердий, як камінь, ватяний матрац, що його витягли з комірчини в коридорі.

Хтось вночі рипів дверима до ванної, чути було шум води, але

всі ці прозаїчні вияви загального побуту тільки підкреслюва-

ли реальність того, що відбувається. Вони разом, у них є спільний

дім, одна підлога, одна стеля на двох і перше, позичене, подруж-

нє ложе, як благенький плотик у відкритому морі. Втриматись

можна, лиш підтримуючи одне одного, не даючи впасти в роз-

бурхані хвилі.

Серед ночі перетягли матрац під вікно, лежачи горілиць, спостерігали, як темні хмари зачепились за верхівку високого

клена і не можуть рушити далі. Слухали звуки міста та ледь

чутну музику за стіною.

— Клен живе п’ятсот років. Він бачив, як будували цю ву-

лицю, — сказав Олег.

— А тепер він бачить нас, зазирає з вулиці в наше вікно, —

Кароліна перевернулась на живіт і спробувала роздивитись ви-

раз обличчя Олега. — Ти знаєш, що я маю бути щасливою? Так

моїй мамі ворожка сказала. Отже, будеш зі мною щасливий

і ти. Автоматично.

Він мовчав.

Вона намацала на підлозі холодне пластмасове відерце з мо-

розивом, зняла кришку, підсунула до себе тарілку з нарізани-

ми яблуками:

— Нічний десерт! — оголосила собі за спину, напівобернув-

шись. Плястерко яблука, яким підчепила грудку крем-брюле, підстрибнуло від несподіванки, бо зуби Олега вчепилися їй

у сідницю.

— А-а-ай! — вигукнула, не стримавшись.

112

— Вибач, — озвався він, поцілував вкушене місце, зняв гу-

бами з її руки загублену купку морозива. — Неправильно зро-

зумів пропозицію, вибач.

Морозиво ніжно світилось у темряві — Кароліна відправ-

ляла смакоту собі до рота, а Олег спостерігав за нею, підвів-

шись на лікті, слухав, як вона хрумтить яблуком. Він не любив

морозива.

Якщо він хоч раз, бодай жартома, бовкне якусь дурницю

з арсеналу Павлових відвертостей, подумала Кароліна, вона

відповість йому справжньою жіночою істерикою зі сльозами.

Або встане та й піде. Вона ніколи більше не мовчатиме, не тер-

пітиме дурнуватих натяків та підколок. Однак Олегові й на

думку не спадало її провокувати. Він тішився кожному вияву

ніжності так, немов і далі не йняв віри, що це призначається

саме йому. У його безмежній вдячності було щось від хлопча-

чого трепету перед недосяжним і водночас — від чоловічого

стриманого спокою господаря, впевненого у своєму виборі. Він

обійняв Кароліну перед сном, вкладаючись за її спиною і в точ-

ності повторюючи її позу.

* * *

Вранці двічі телефонував Павло, і Кароліна, збивши його дзвін-

ки, відключила звук. Олег скоса глянув уважно, але не запитав, хто дзвонив.

Чоловік середніх років курив на кухні біля вікна, видмуху-

вав дим у прочинену кватирку. Щось у його зовнішності ви-

кликало усмішку, він був схожий на горобця, особливо неслух-

няним фонтанчиком волосся на маківці. Кароліна усміхнулась, він зауважив цю усмішку і, так виглядало, зрозумів її причину.

Руда Мураня біля його ніг вмивалась, не звертаючи ні на ко-

го уваги, доводила до ідеального стану своє біле черевце.

Пахло кавою та тютюновим димом.

Біля плити пані Стася у вчорашньому халаті, з ложкою на

довгому держачку в одній руці та рушником в іншій, не зводи-

113

ла очей з мідної джезви на газу. Кава ризикувала ось-ось ви-

хлюпнутись на конфорку. Судячи з пом’ятого вигляду півлі-

трової джезви, було їй вже років із тридцять.

— Це Сашуня, — сказала пані Стася про сусіда, відволік-

шись на секунду.