Купальниця - Вдовиченко Галина. Страница 29

написано — на одну родину, для середнього класу, нічого ж

не вигадую. На куті — шестигранна вежка, фасади оформле-

ні нетинькованою цеглою, прикрашені полив’яними кахлями

та різьбленими деталями. Підійдіть до вікна, я вам усе на очно

покажу.

— А може, вийдемо на вулицю? — підказує Кароліна.

— Завтра вийдете, — Сашуня демонструє незвичну рішу-

чість, йому головне — не випустити глядачів за межі кухні, щойно розклав усі принади своєї унікальної збірки, де вони

ще таке побачать!

— А хто там мешкав? — знімає напруження Олег. — Рек-

тор Політехніки?

— Спочатку так, — заспокоюється Сашуня, — професор

Дзівінський, а потім, — він підзирає у свої записи, щоб не по-

122

милитись, — а потім вілла не раз переходила з рук у руки.

Мешкала там родина Кузьмовичів, редактора газети «Мета», видання Українського Католицького Союзу. І донька Кузьмо-

вичів зберегла ключ від будинку, уявляєте?.. А перед війною

там жив відомий піаніст Леопольд Мюнцер. Загинув у Янів-

ському таборі. Чули про табірний оркестр? Там усі загину-

ли… Тепер у віллі — НТШ, наукове товариство імені Шевчен-

ка. Ви ж бачили табличку на будинку?

Дивак Сашуня збирав на місто докладне досьє, оформлю-

вав його не за правилами архівістів, а так, як вважав за по-

трібне. Про те, що їхній будинок № 38 на вулиці Генерала

Чупринки, понад сто років тому збудували за проектом відо-

мого архітектора Юліана Цибульського, вони теж дізнались

від Сашуні.

— Та ви що! — фонтанчик волосся на маківці Сашуні під-

стрибував від його енергійних рухів. — Ви що! Цибульський

жив у нашому будинку! Він був його власником. Тут було йо-

го архітектурне бюро, його майстерня та помешкання. Ци-

бульський, запам’ятайте це прізвище!

— Може, й тут жив… — Кароліна зробила коло рукою, —

де ми живемо?

— Може, й тут, — погодився Сашуня. Таких подробиць він

не знав. Цього навіть пані Стася не знала.

Сашуня з Олегом вже двічі посиділи на кухні за чарочкою, але, з’ясувавши, що їм і без чарочки добре, попустилися, й охоче розмовляли при чаї або при пиві. У них знаходились

теми для розмов, хоча вони були зовсім різні: педантичний, зазвичай мовчазний Олег та балакучий, неохайний у зовніш-

ності, але вкрай акуратний щодо своєї колекції Сашуня. Його

капці просилися на смітник, рукави його светрів поролися, нитки стирчали навсібіч, він обривав їх, коли вони лоскота-

ли його зап’ястя. Але такі дрібниці його не бентежили, голо-

вне — у його фотосправах панував ідеальний порядок, а вір-

ний «Нікон» не підводив.

123

* * *

Про Зою більше не згадували, про Павла Панча — тим біль-

ше. Одного разу, щоправда, Олег назвав Кароліну Зоєю —

і сам налякався. Вона завмерла, він рвучко підійшов, обійняв, притиснув до себе. Стільки років це ім’я було в нього на язи-

ці, вона зрозуміла, чому воно вирвалось, хоча настрій на де-

який час було зіпсовано.

* * *

Години, коли пан-майстер працював із їхнім «п’єцом»-зеленим

горошком, стали одними з найщасливіших за всю осінь.

— Тут ділов до вечора, — визначився з обсягом роботи пан

Іван, оглянувши пічні нутрощі. — Доведеться замінити де які

деталі.

— А перекладати?

— Не потребує перекладання. П’єц добре зберігся.

Цього майстра порекомендувала і викликала пані Стася, во-

на знайшла його телефон у своєму записнику, де були записані

телефони найкращих знавців своєї справи: пічника, сантехніка, ремонтника холодильників та пральних машин, електрика, га-

зового майстра та весільної господині про всяк випадок.

Пана-майстра залишили при роботі, а самі пішли гуляти.

Вересень у Львові видався теплим, як літо. Але в кронах де-

рев уже помітно проглядалася жовтизна, траплялися острівці

червоного та улюбленого кольору хурми. Ці теплі барви світи-

лися на сонці, додавали настрою. Ішли, як вже призвичаїлись, підвівши голови і показуючи одне одному: дивись, яка колона!

А в ніші фігура, бачиш? Глянь, який флюгер! Не там, правіше!

Нікуди не поспішаючи — до органного залу, тоді вулицею До-

рошенка до центру. Навпроти готелю «Жорж» Кароліна затягла

Олега до крамнички «Pierre Cardin», змусила переміряти півбу-

тика, мовляв, тобі на роботу бодай нову сорочку купити треба.

А тоді передумали — скільки тих сорочок треба! — і вирішили

спустити виділену на сорочку суму в якомусь ресторанчику.

124

— Куди підемо? — спробував точніше зорієнтуватися Олег.

— Світ за очі! — допомогла визначитись Кароліна.

Пішли навмання. Попри Бернардинський костел, через во-

рота в старій міській стіні — на дерев’яний міст, а тоді через

підземний перехід — нагору, і там погляд Кароліни вихопив

у правому закутку площі Митної вивіску «Броварня», і вона

сказала: хочу туди, хочу пива!

— То що ж, ходімо, маленька пивоманко! — погодився

Олег, зрадівши можливості десь нарешті сісти.

Це, виявилося, був ресторан-броварня. Пиво варили й збе-

рігали тут-таки, у гігантських мідних чанах. На вході, у про-

міжку між першими та другими важкими дверима з грубого

дерева, обдало жарким повітрям, але всередині приміщення

було прохолодно. Вони пройшли у величезний зал, розміром

з міський квартал, зі столами під стінами та плазмовими теле-

візорами над кожним столиком. У центрі залу височів поміст, над ним — гігантська плазма, на всіх екранах показували фут-

больний матч. Спритний хлопак у білих гетрах із десятками

своїх двійників синхронно гнали м’яча до воріт суперника.

Кароліна скрутила мармизу: занадто гамірно. — Ну чого ж

ти хотіла? Де пиво — там і футбол, — Олегові тут сподобалось, і він повів її услід за офіціантом до вільного столика.

Було шумно від великої кількості людей, від голосу комен-

татора, від музики — музиканти ходили від столика до столи-

ка і виконували для кожного індивідуальну пісню, вибираючи

на свій смак. Кароліні з Олегом презентували романтичну

французьку, Кароліна чула її десь, але не пригадувала, де саме.

— Знаєш, що це було? — запитав Олег, коли музиканти

пішли далі. — «Жетем». Серж Гінзбург та Джейн Біркін.

Він усміхнувся, хитнув головою.

— Ти й справді чимось на Біркін подібна.

Зробили замовлення й пішли помити руки. Запах ванілі та

квітів стояв у жіночій кімнаті. Кароліна натиснула на ручку

перших дверей, крайніх ліворуч, і здивовано роззирнулась, 125

опинившись у дивній кімнатці з дзеркалами та симетричним

інтер’єром. Його ділила навпіл отаманка, вкрита бордовою

шкірою, на неї зі стелі звисали зібрані у два вузли прозорі фі-

ранки. Ліворуч від дверей, у які увійшла Кароліна, були інші

двері, такі самі. Хтось потягнув на себе другу ручку. У прорізі

завмерла чоловіча фігура, хлопець напідпитку отетерів на по-

розі. Знітився, побачивши Кароліну — і зник за дверима. У две-

рях зсередини були внутрішні замочки. Ця кімнатка з’єднувала

чоловічу та жіночу половини.

Олег чекав її у коридорі.

— Пане, — сказала вона без тіні усмішки, — одна дівчина

просила вам дещо передати. Слухайте уважно. Вам призначе-

но побачення. Повертайтесь туди, — показала на двері з чоло-

вічим силуетом, — і заходьте у крайню кімнатку праворуч. Вас

там чекають.

Вираз обличчя в Олега був саме такий, як треба. Заради ці-

єї розгубленості Кароліна і влаштувала сюрприз-провокацію.

Вона вже була в кімнатці з отаманкою, коли Олег обережно

увійшов через «чоловічі» двері. Кароліна сиділа в ефектній, як

їй здавалось, позі, подумки уявляючи себе звабливою Біркін

(треба подивитись в Інтернеті, хто така і як виглядає) і тіша-