Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 11
— Чого б не пам’ятати, — процідив крізь зуби Вишневецький.
Олізар же продовжував у колишньому піднесеному тоні:
— Ох, яким же хвацьким вояком був твій батько! А ти весь у нього вдався і вродою, і статтю...
Очі Олізара заблищали демонічним вогником. Чим довше слухав Іван його слова, тим глибше поринав у спогади. Потихеньку очі його почали злипатися: позначилася втома після довгої дороги й загальна тяжка гнітюча атмосфера рідної домівки.
Мати завжди уявлялася Іванові не жінкою із плоті та крові, а такою собі величною кам’яною статуєю. Він щиро дивувався батькові: як цей життєрадісний, жвавий лицар уживався з кам’яною скульптурою, у якої ну зовсім не було ні почуттів, ані емоцій — сам лише суцільний тверезий розрахунок?! Не дивно, що після смерті старого князя Михайла син просто втік з рідного дому, щоб тільки не стати таким, як його мати — безжальним і безсердечним. Молоде трепетне серце Івана прагнуло насиченого життя, скороминущих розчарувань, палкого кохання — загалом, усього що завгодно, аби не життя за раз і назавжди встановленим церемоніалом!!!
— Отож, дорогий ти мій Іване Михайловичу, у мене до тебе пропозиція, якщо ти ще не забув про це...
Слова Олізара повернули Вишневецького до реальності.
— Що?..
Судячи з реакції, він і досі не отямився остаточно, тому Семен продовжив жваво:
— Сподіваюся, ти все ще не забув мою красуню Настусеньку?..
— Як же її забудеш, — неохоче мовив Вишневецький.
Незважаючи на досить безсторонню розмову, що тільки–но відбувалася у материній світлиці, тепер, за відсутності старої княгині, йому не хотілося сваритися з Олізаром. Зрештою, це ж славетний воїн, товариш його покійного батька... хоча, зрозуміло, він не вирізнявся ні високою моральністю, ані шляхетністю...
— Отож я й веду весь час про те, що дочка моя тепер знову вільна, — тон Олізара зробився урочистим.
— А я, здається, повідомив у присутності моєї шановної матінки, що не хочу харчуватися недоїдками із Сангушчиного столу... Та й не можу....
— Але послухай–но, хоробрий мій лицарю Іване Михайловичу!..
І Вишневецький не стерпів. Вирішивши завершити настільки неприємну бесіду одним махом, він мовив холодно:
— Мене ця пропозиція анітрохи не цікавить, бо я вже одружений.
Потім розвернувся й пішов геть — хотілося будь–що виспатися з дороги.
Такої відповіді Олізар ніяк не очікував!!! Сказати, що він був ошелешений, — це не сказати нічого!.. Дещо заспокоївшись, він злодійкувато озирнувся на всі боки, щоб з’ясувати, чи не чув хто останніх слів молодого князя. Здається, довгий замковий коридор був порожнім... Семен постояв якийсь час, збираючись із думками, потім поспішив до старої княгині. Знайшов її там же, де й залишив, — у світлиці за столом.
— А до речі, можна поцікавитися, звідки це приїхав ваш синок? — немовби ненароком запитав він, ледь переступивши поріг кімнати.
— Приїхав... ну, і приїхав собі! А користі, як бачите, ніякої, — відгукнулася Тетяна, замислено граючись улюбленою срібною ложечкою.
«Або баба ця просто надзвичайна лицемірка, краща від мене самого, або їй невідомо те, що вже відомо мені, або з глузду з’їхала й геть нічого не пам’ятає», — вирішив Олізар і продовжив обережно:
— Бачу, що ніякої... Але от якби довідатися точно, звідки він з’явився!.. Може, я б зміг зрозуміти, чого це молодий князь не в дусі?!
— З Рогатина, з ненависного Рогатина, — мовила стара княгиня.
— А що у нього там, у тому Рогатині? І чому це вільне місто ненависне вашій князівській милості, дозвольте поцікавитися?..
— Не знаю я, у тім–то й річ, що не знаю! — Вона відірвала нарешті погляд від яскравих відблисків, віддзеркалених сріблом ложечки.
— Як це не знаєте?..
— Отак не знаю! Він — невдячний, зовсім не бажає розмовляти зі своєю матінкою, що народила його на світ Божий, — у голосі княгині прорвалися досі стримувані нотки обурення й образи. — Одне тільки знаю: як доповідали мені слуги мого непутящого сина, Іван Михайлович спочатку просидів у Рогатині весь кінець минулого року, зиму й весну цього, потім виїхав звідти, згодом повернувся знову. Затіває щось, по всьому судячи...
— А більше його слуги ні про що таке підозріле не згадували? — обережно поцікавився Семен.
— Кліщами не витягнеш! — від роздратування вона гепнула кулаком по столу.
— А послали б вірних людей довідатися, що там, у Рогатині, відбувається...
— Ще чого, стану я за власним сином шпигувати!..
— А якщо я дізнатися спробую? — обережно запропонував Олізар.
— А чом би й ні?! Спробуйте...
Втім, у голосі старої княгині відчувалася безнадійність. На цьому Семен попрощався, вийшов у відведені йому покої, а потрапивши туди, насамперед велів покликати до себе повірника у найтемніших справах — Прохора, за надійність і готовність у будь–який час стелитися хазяїнові під ноги прозваного Копилом[2]. З ним мав півгодинну таємну нараду, після чого відпустив слугу, сам же повалився на широку лаву, розтерзаний найпохмурішими передчуттями.
Копил повернувся вже глибоко вночі.
— Ну, що тобі вдалося дізнатися?
За час відсутності слуги Олізар не заплющив очей. Було видно, як сильно він стомився від очікування найменшої звістки.
— Дізнався, хазяїне, вивідав усе, що тільки можна було вивідати!
— Ну що?..
— Кепські справи.
— Тобто?!
— Дружину там, у Рогатині, молодий князь Іван Михайлович має.
— Що–о–о?!
— А що чуєте: справжню законну дружину! У неї, до того ж, ще й немовля від князя народилося. Хлопчик...
— Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж він устиг?..
Розгніваний Олізар схопив слугу за комір сорочки й притягнув до себе, але Прохор напівпридушеним голосом просипів:
— Говорю, як на сповіді!.. Та й навіщо мені брехати?! Що я, зовсім з глузду з’їхав, щоб на самого князя Вишневецького наклеп зводити?..
Насилу опанувавши себе, Семен відпустив вірного слугу, впав на лаву й простогнав:
— І звідки, скажи мені, ці баби проклятущі беруться?! Вічно підлізуть під найзавидніших наречених, усі плани поплутають...
Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяїн заговорить знову. І той спитав:
— А чого ж його власна мати про таке ні сном, ні духом?..
— Минулої осені татарва клята князя підстрелила, його довезли куди найближче — просто в Рогатин тобто. Там його місцева знахарка лікувала... А слуги побоялися матері–княгині розповісти про таку справу: відомо, що стара норов крутий має!
— Ну, а згодом?
— А потім уже сам князь заборонив їм патякати про все це: адже доки він у Рогатині відлежувався та від важкої рани одужував, то закохався, а потім уже й оженився.
— А ти як же довідався про всю цю справу?
— Та як, як!..
Копил на секунду потупився, після чого заявив з несподіваною рішучістю:
— Та дуже просто: підгледів і підслухав — чого вже там!..
— А тебе самого ніхто не помітив, доки ти підглядав та підслуховував?
— Мене?! А хто на слуг увагу звертає, нас же навіть за людей не вважають...
Прохор подивився на хазяїна з докором: мовляв, не кривдьте вірну, всім серцем віддану людину настільки нікчемними підозрами...
— Ну, добре, добре! То що ж ти підгледів?
— А те, як молодий князь Вишневецький, відіспавшись із дороги, спершу листа якогось написав, потім гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, віддай це моїй обожнюваній Олександруньці. На словах же передаси: нехай замість мене синочка нашого, дитятко моє любе, поцілує. І нехай незабаром чекає на моє повернення. Я у матері день або два побуду, не більше — сил бракує довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякі справи вдома залагодити. Тим паче, що по весні хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це — і пішов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашої милості...
— Та–а–ак, погані справи, зовсім погані... — Олізар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсім непередбачену перешкоду.