Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 12

— Куди вже гірше, — обережно підтакнув Копил.

— Так ти б краще порадив, як із цією справою бути, а не гугнявив отут мені!.. — миттю напустився Семен на слугу.

— Отже, коли у князя дружина молода в Рогатині...

— Та ще й синок у них, не забувай!...

— Тобто, ви б хотіли, щоб вони зникли звідти?

— Зникли?!

Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:

— Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби...

— Якби та якби! — розлютився Олізар. — Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..

— Часу надто мало, — поскаржився Копил. — Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше...

— От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!

— Воно б і нічого... можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки...

— Що?..

— Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати...

Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:

— А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..

— Ну, напали б, і?..

— І з–поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню — а?!

— Та–а–ак!..

Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів:

— Непогано... Непогано було б, якби не в полон погнали, а відразу ж на місці повбивали... Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогін кинеться! Отже, нехай краще на місці приб’ють обох.

— Можна й на місці, — погодився Прохор. — Ну, підстрелили... Буває ж, хіба ні?

— Буває, ще й як буває, — погодився зі слугою хазяїн. — Тоді моїй Настусі шлях під вінець із князем Вишневецьким миттю відкрився б.

— Завжди радий прислужитися своєму панові! — хитро посміхнувся Копил.

— Облиш радіти! Ти насамперед скажи, як нам з бусурманами знестися й домовитися?! За якихось два дні...

— Не переймайтеся такими дрібницями, ваша милосте! Ви стільки разів громили загони кримчаків, що відбитої у них зброї...

— От–от: громив!

На обличчі Олізара був написаний непідробний розпач, коли він продовжив розвивати свою думку:

— Чого доброго, як довідається татарва клята, хто послуги від них просить, то й не захоче жодної справи мати з моїми посланцями! А у нас часу обмаль...

— Ніхто нічого не довідається й не запідозрить, не турбуйтеся!

— Як це не довідається?! Як, тобто, не запідозрить?! — сторопів Семен.

— Та отак! — смиренно мовив Прохор, відразу припав вустами до хазяйського вуха й щось швидко зашепотів. По мірі розуміння почутого вираз обличчя Олізара змінився спочатку на спокійний, а потім і на досить задоволений. Старий відсторонився від слуги, розправив плечі, ляснув його по спині й вигукнув радісно:

— Ну, Копил, ну, хитрун!.. Ну й надумав же ти, чесне слово!..

— Завжди радий прислужитися вашій милості!

— Так–так... А як же ми довідаємося, де саме в Рогатині живе новоявлена князівська дружина?!

— Та простіше простого: простежимо, куди гонець Вишневецького поїхав.

— А ти, часом, не додумався наказати комусь із...

— Наказав, зрозуміло, — підтвердив Прохор. — Ще не знаючи навіщо, але наказав простежити за гінцем, не привертаючи до себе зайвої уваги. Тому до моменту нападу на Рогатин буде відомо, на який саме будинок напасти. Про всяк випадок можна буде й сусідів пошерстити, щоб уже напевно...

— Та–а–ак!

Олізар знову ляснув слугу по спині, підкрутив сиві вуса, крекнув від задоволення й мовив рішуче:

— Ну що ж, хитрун, дій! Бог тобі на допомогу...

Рогатин,

кінець 1517 року

Татари напали перед самим світанком. Почалося з того, що спалахнули дахи двох сараїв у садибах, розташованих на самій міській околиці. Вогненні відблиски затанцювали на стінах кімнати, де спала Марта, однак знахарка прокинулася, лише коли у двері дрібно затарабанили чиїсь слабенькі кулачки.

— Біда яка, тіточко Марто!.. — скрикнула, влітаючи в будинок разом із клубами морозної пари й диму, сусідська дівчина Любаша. — Кримчаки налетіли, залишені вашим князем охоронці вбиті лежать, от матінка й послала мене до вас сказати, щоб...

— Сама бачу! — обірвала її слововилив знахарка. І без того все зрозуміло: зовні долинав стукіт копит, кінське іржання, свист і хвацьке гикання.

— Дякую тобі, дівонько, біжи геть звідси!

Вони кинулися урозтіч: Любаша — назад на вулицю, тіточка Марта — до племінниці. Ледь переступивши поріг кімнати Олександри, заволала що є сили:

— Вставай, племінничко, лихо сталося: бусурмани налетіли! Бери синочка — і бігом до панотця в церкву, ховайся там у підвалі!!!

Олександра миттю схопилася на ноги, вкутала немовля у ковдрочку, поклала до великого кошика. Передавши дорогоцінну ношу тіточці, закуталася в теплу хустку (незважаючи на грудневий мороз, одягатися тепліше не було часу), підхопила кинджальчик, що лежав в узголів’ї ліжка, не впустивши шансу коротко висловитися із цього приводу:

— Ну от, тіточко, тепер, мабуть, згодиться!

— Біжімо звідси!!! — розсерджено гримнула Марта, неприязно поглядаючи на марну на вигляд зброю в руках молодої матері.

Вони кинулися геть із будинку... але діставшись вхідних дверей, разом відсахнулися: просто на порозі застигла горілиць Любаша, із грудей якої стирчала довга стріла! Жаліслива Олександра зойкнула, схопила її за плечі, відтягла назад у будинок. Втім, занадто пізно: сусідська дівчина вже не дихала.

— Тіточко Марто!.. — зі слабкою надією в голосі звернулася Олександра до знахарки.

— Я тут безсила, — зітхнула та.

— Але ж ми з Любашею майже однолітки!..

— Їй уже нічим не допоможеш, а тобі от про кого думати потрібно! — нагадала Марта, потрясаючи в повітрі кошиком із немовлям. — А тому, племінничко, давай–но звідси назад...

— Куди це назад?! — здивувалася Олександра.

— Та не на двір же! Там татарва, тож мерщій назад у будинок і через віконце...

Зненацька вогненний відблиск зметнувся прямо перед розкритими дверима, потім нагорі щось затріщало, потягнуло димом.

— Дах підпалили, кляті нехристі! — простогнала знахарка. — Ну, Олександрунько, коли не хочеш тут заживо згоріти, а бажаєш дитинча своє врятувати та чоловіка коханого дочекатися — тоді геть звідси! Хутко!..

Не барячись більше ані секунди, жінки кинулися до тильної сторони будинку, розчахнули вікно, вискочили через нього на засніжений город, перетнули його й метнулися на темну вуличку, що вела до храму... От уже й церква Святого Духа зовсім поруч, як раптом перед ними виросли дві чоловічі фігури: широкоплечі присадкуваті силуети, лисячі шапки на очі насунуті...

— Тіточко, тримайтеся позаду! — прошипіла Олександра, затуляючи собою знахарку. Попівна розуміла одне: за спиною — найдорожчі для неї люди, перед нею — люті вороги...

Далі все відбулося в лічені секунди. Татарин, що стояв ближче, кинувся на нібито беззахисних жінок, але одразу лантухом звалився на сніг, судомно хапаючись за перерізану горлянку.

— А–а–а?! — скрикнув його товариш чи то від несподіванки, чи від переляку. Олександра кинулась до нього, зробила різкий випад, як навчав Іван... і от уже другий татарин, моторошно завиваючи, корчився біля її ніг з розпатраним черевом, намагаючись утримати кишки, що лізли назовні.

— Олександру–у–унько–о–о!.. — видихнула вкрай здивована Марта. Немовби відчувши небезпеку, немовля у кошику завовтузилося й запхинькало.

— Хутчіш, хутчіш! — попівна рішуче підштовхнула тіточку вперед, до темної громади церкви Святого Духа. Марта дісталася жаданої мети першою, потягнула за величезне мідне кільце... але двері й не подумали піддаватися! Як це ставалося дедалі частіше, Гаврило замкнувся у храмі, щоб в обіймах із сулією сивухи провести «цілонічну молитву за спокуту своїх і чужих гріхів» — амінь!.. Міцно обійнявши кошик з дитинчам лівою рукою, правою знахарка заходилася калатати у двері щосили, несамовито волаючи: