Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 25

— Втихомир мерзотницю, але лише словами. Не чіпай — сліди залишаться...

— Ну то й що з того?! — євнуха здивувало таке м’якосердя хазяїна.

— Не твоя справа, Сіде! Вона повинна добре виглядати, ото й усього.

— Слухаюся, пане!

Євнух пішов. Через якийсь час пролунав уривчастий дикий регіт, зате спів припинився. Ібрагім полегшено зітхнув, приліг на ліжко і приготувався заснути, влаштувавшись якнайзручніше на подушках. Але тут знову пролунала пісня — тільки вже відчайдушно–весела. Грек знову викликав євнуха й запитав, що сталося тепер.

— Рабині–русинці нудно, — знизав плечима євнух.

— Ну, то нехай чимось займеться! Утихомир її, вона зводить мене з розуму.

— Та як же зупинити те, чого не можна зупинити?! — вереснув переляканий євнух. Очевидно, його також дратувала незвичайна поведінка рудоволосої бісиці.

— Добре, Сіде, приведи її до мене.

— Чи приготувати її до таїнства, о мій пане? — обличчя охоронця гарему розквітло хтивою посмішечкою.

— Ні, просто приведи, та скоріше.

— Добре, хазяїне, все буде виконано, як забажаєте!

Невільницю привели закутану з голови до ніг. Вона незграбно ступала по дорогих пухнастих перських килимах. Ібрагім кинув рабині подушку й кивнув. Вона присіла і втупилася просто в обличчя свого господаря величезними зеленими очищами.

— У нас не заведено, щоб жінка дивилася чоловікові в очі, — роздратовано процідив Ібрагім.

— Вибачте, пане, я не знала, — і невільниця потупилася.

«А вона не така вже й свавільна», — подумав Ібрагім, уголос же мовив:

— Як тебе звуть?

— Не пам’ятаю, пане.

— Як це не пам’ятаєш?!

— Не пам’ятаю, правда... У мене багато імен: Настуся, Марія, Русана... Або от іще — Олександра!

— Дивне ім’я для жінки. Олександром звали найславетнішого з воїнів... Ну що ж, назвемо тебе Роксоланою^[27].

— Як буде завгодно панові.

Ібрагім задоволено мугикнув і мовив:

— Я хотів повідомити, що завтра ранком ти відправишся служницею до гарему самого султана Сулеймана.

Рабиня явно не розуміла, радіти їй чи засмучуватись.

— Добре, іди до себе й збирай речі.

— Нема чого збирати, пане! Немає у мене речей, — спокійно сказала новоспечена Роксолана.

— Ну, гаразд! Немає — то й немає. Тоді просто забирайся з очей моїх. І наказую тобі: більше не співай, помовч!

Роксолана кивнула й позадкувала до дверей. Ледве ненависна бестія зникла з очей, Ібрагім глибоко зітхнув. Але за дверима раптом пролунав вибух демонічного реготу клятої бісиці. Нещасний Ібрагім схопився за голову й заволав:

— Сіде!!! Сіде!!!

Євнух з’явився миттєво.

— Де тебе носить?!

— Я був тут, хазяїне...

— Добре, не виправдовуйся. Просто збери цю мерзотницю й відправ до гарему султана терміново... уже зараз!!! — заверещав Ібрагім.

— Але, пане...

— Негайно ж, я сказав!!! Миттю!!! Вона зводить мене з розуму!..

Сіде зітхнув і вийшов геть із хазяйських покоїв, широко посміхаючись: звички норовливої рабині для євнуха теж були нестерпними — тільки от зірвати свій гнів він не мав на кому...

* * *

Роксолана прибула в Бабус–сааде пізно ввечері в закритому візку. Чорні як ніч євнухи заштовхали її в довгу непривітну кімнату, де вже спало близько сотні (якщо не більше!) мешканок гарему, розпатланих і злих. Жінки лежали на великих смугастих матрацах, як заманеться розкиданих на підлозі. Однак Роксолані не дали навіть такої жалюгідної підстилки, тому вона знайшла вільний куток, присіла просто на голу підлогу, поклала під голову мізерний вузлик і, по–котячому згорнувшись клубочком, міцно заснула.

Ранком її впустили у загальні покої, де ліниво тинялися молоді, недбало вдягнені одаліски й брудні недоглянуті служниці. Обмивання відбувалися в маленькій кімнатці, у підлозі якої було пробито отвір для зливу брудної води.

Роксолана не розуміла, куди вона потрапила. У гаремі Ібрагіма було чисто, тепло й затишно, тут же панував цілковитий безлад, всюди валялися брудні ганчірки й вузлики з убогими пожитками. То це і є нижній гарем султанського палацу, чи що?!

Зненацька з бічних дверей у загальні покої увійшла пишнотіла красуня, від якої одаліски й служниці кинулися врозтіч, мерщій звільняючи дорогу. Красуня ступала твердо й упевнено, її випещене тіло проглядало крізь тонку прозору шовкову тканину розкішної довгої сорочки. Невеликий почет розштовхував і збивав з ніг тих, хто забарився, прокладаючи дорогу своїй пані.

Порівнявшись із Роксоланою, красуня грубо штурхонула її зі словами:

— Ну от, ще м’ясо прибуло!

Не втримавшись на ногах, струнка русинка розтягнулася на брудній підлозі під презирливий регіт одалісок і служниць.

Роксолані було до сліз кривдно. Вона стиснула маленькі кулачки й крикнула в спину кривдниці:

— Навіщо ж так грубо?! Я ж не зробила нічого поганого.

— Що за нахабність?.. Хіба можна промовляти отак до самої ікбал^[28]?.. — поповз по кімнаті стривожений шепіток.

— Мені щось почулося? — гордовито спитала в оточуючих красуня. Всі одразу замовкли, вичікуючи, чим закінчиться сутичка між могутньою пані й новенькою рабинею. Ікбал повільно повернулася й пішла назад до русинки. Її очі метали блискавки...

Але в цю мить, різко прочинивши інші двері, до зали увійшла мініатюрна літня жіночка. Її почет був набагато численніший і більш пишний, ніж оточення ікбал, тому Роксолана вирішила, що літня жіночка має тут набагато більший вплив.

— Валіде–султан, валіде–султан... — почулося звідусіль.

Роксолана зрозуміла: це мати самого тутешнього правителя!

— Що відбувається? — вимогливо запитала велика пані, з презирством і злістю поглядаючи на усміхнену ікбал. Пишна красуня мовчала. Зненацька з почту валіде вийшла наперед блакитноока темноволоса дівчина, допомогла Роксолані підвестися (в ній вона, як не дивно, упізнала свою давню рятівницю Марисю) й сміливо звернулася до володарки:

— Пані, я не знаю, що тут відбулося. Зате я знаю цю дівчину: вона з Рогатина, як і я сама.

«З Рогатина?!» — ледве не скрикнула Роксолана, але вчасно стрималася. І все–таки серце солодко занило: нарешті вона згадала, як називається рідне місто!!!

Рогатин, Рогатин... Так, саме так!

Не забути б тепер...

— А що можеш сказати нам ти, Гюльбехар? — тим часом звернулася валіде до смаглявої красуні. Та явно не очікувала подібного повороту подій, тому стояла, мовчки озираючись навколо.

Улюблена ікбал султана, мати шах–заде Мустафи, хоч і була досить могутня, але в гаремі все–таки командувала валіде. Мати султана воліла перебувати у своїх покоях і без особливої потреби не виходити в загальний зал нижнього гарему — у цю подобу брудного свинарника. Гюльбехар користувалася з цього і коїла що хотіла не тільки у своїх покоях, але й за їхніми межами. їй нічого не вартувало штовхнути, вдарити, останніми словами обізвати, образити будь–яку одаліску або служницю... Від цього ікбал навіть діставала особливе задоволення! Та відповідати за подібне свавілля Гюльбехар не звикла, тому й розгубилася.

— Все зрозуміло, — презирливо процідила валіде й звернулася до євнухів, вказуючи на Роксолану: — А тепер відповідайте ви, хто ця рабиня?

Євнухи щось улесливо зашепотіли валіде на вухо, один з них простягнув поважного вигляду папера.

— Добре, і з цим розібралися, — кивнула мати султана, а потім голосно звернулася до юрби жінок, вказуючи на Роксолану: — Слухайте й запам’ятовуйте: це моя нова служниця! Усі це запам’ятали?

— О так, валіде–султан!.. — хором відповіли мешканки нижнього гарему.

Тоді валіде обернулася до євнухів і гнівно гримнула:

— Але чому мені не доповіли, коли прибула моя нова служниця — між іншим, подарована мені на знак особливої уваги не ким–небудь, а самим Ібрагімом–ефенді?! Й чому мою нову служницю відправили до нижнього гарему, а не в мої особисті покої?!

— О велика пані, не карай нас! Було вже надто пізно, ми не хотіли тебе турбувати, тому відправили твою служницю сюди, у нижній гарем, усього лише на одну–єдину ніч... — заскиглили євнухи