Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 27
Чи все–таки не було?!
І чоловік!..
Примарні тіні минулого, що розтанули колись давним–давно, ще на самому початку полону, тепер оживали й наполегливо стукали у збуджений мозок.
— Наші табіб–ханум не помиляються: діти в тебе були. Принаймні, одну дитину ти точно народила.
— Не може бути! — слабко захищалася Роксолана.
— Красунечко, я розумію, що ти хочеш приховати це... але мені можеш сміливо сказати все, — зашепотіла тіточка Емель.
— Ні. Ні–ні... — вона вперто мотнула головою, хоча цей рух заподіяв їй нестерпного болю.
— Ну добре, облишимо поки цю тему, — зітхнула тіточка Емель і перейшла до іншого: — Я чула, нібито валіде одержала тебе в подарунок від самого Ібрагіма–ефенді. Кажуть, він заплатив за тебе немислиму суму. Це правда, що ти багато чого вмієш?
— Так, тіточко! Я вмію читати й писати, знаю різні мови, вишиваю, співаю, танцюю, можу за хворими доглядати. От вас саму, наприклад, переслідують сильні головні болі, які ви намагаєтеся лікувати маковим відваром, але це мало допомагає. А от я вас вилікую, тіточко Емель! Заварю прості травички, які тут на поличках розкладені, — я ж бачила. І тоді біль мине.
Управителька була вражена: ніхто й уяви не мав про її недугу, а ця рабиня з ходу вгадала те, чого не могли виявити найіменитіші табіб–ханум!
— Як ти здогадалася? — пошепки запитала вона русинку.
— Дуже просто: по різних зіницях.
Оце так!..
Загалом, чим далі, тим більше управительці подобалася русинка. Вона нагадувала тіточці Емель її саму — тільки років десять тому...
— Гаразд, я допоможу тобі, — вирішила нарешті управителька. — Я не завжди була Емель, раніше мене звали Катериною, а батько мій був підданим Польської корони. І чоловік у мене був, і дитинча. Але татари спалили мій будинок і повбивали всіх, хто був мені любий і дорогий, а мене, молоду гарну бранку, продали сюди.
Тепер Роксолана щосили придивлялася до цієї жінки. Здається, це й її власна історія також... якщо тільки натяки на спогади не обманюють!
— Наші долі досить схожі, красунечко, тільки ти не пам’ятаєш нічого. Може, так воно і є: табіб–ханум сказала, що тебе колись сильно вдарили по голові. Напевно, хотіли вбити, а ти всього лише пам’ять втратила... Зате я все пам’ятаю й живу із цим. Кожний день пам’ятаю, — мовила засмучена тіточка Емель. — Що ж, я збережу твою таємницю, тому що сама була у твоїй шкурі... й мені колись теж допомогли, як я тепер допоможу тобі! Будеш прислужувати самій валіде, не підведи ж мене.
— Не підведу, — пообіцяла Роксолана. А сама замислилася: чи не грає пам’ять злий жарт із нею?! Потрібно зібрати в кулак усю волю й спробувати згадати минуле, як би важко це не було!
Отже, удома в неї була дитина? А може, це було в полоні?! Втім, не схоже, полон вона пам’ятала досить добре. Отже, все–таки вдома, у тому самому загадковому Рогатині...
Ні, думати про це зараз небезпечно: біль у потилиці зростав і ширився! Але на дозвіллі все–таки варто згадати.
Неодмінно згадати!..
Тим часом управителька відвела дівчину на кухню й пояснила по тому, як доручила вимити посуд:
— Новачки, що потрапили в гарем, виконують найбруднішу і найважчу роботу, звикай.
— Не дуже–то й брудне це заняття, — бадьоро відповіла Роксолана. І щоб відволіктися від натяків на хворобливі спогади, що роїлися в голові, з ентузіазмом узялася за роботу.
«Сподіваюсь, я не помилилася з новенькою», — подумала тіточка Емель, а вголос мовила:
— Завтра тебе почнуть навчати читання Корану, танців, співу і гри на одному з музичних інструментів. А також шиття й іншого рукоділля. Але поки у твої обов’язки входить допомога на кухні.
— Я впораюся, тіточко Емель, — пообіцяла Роксолана.
* * *
Сулейман нудьгував. Учора він відвідав Гюльбехар і малолітнього сина. Маля шах–заде щось белькотав, бігав, стрибав і, нарешті знесилившись, заснув, тим самим викликавши у султана сльози розчулення. Махідевран, хоч і розжиріла, але досі ще жадана й кохана, обдарувала його справжнім морем солодкого задоволення. На знак подяки султан вирішив почитати їй вірші, ікбал зручно вмостилася на подушках і приготувалася уважно слухати.
Однак не минуло й чверті години, як Гюльбехар уже неприховано позіхала. Вона нічогісінько не розуміла, про що хотів повідати їй Сулейман цими захопленими рядками. При чому тут місяць і зірки, якщо йшлося про алмази?! Товстусі було нудно, але зупинити володаря вона не могла, побоюючись образити його.
Втім, султан незабаром припинив читання й простягнув Махідевран сувій, щоб вона сама насолодилася перлами поезії. Однак прекрасна черкеска з роду царевича Бекбулата (чий рід іде від самого Темура!) дотепер не навчилася ні читати, ані писати: замість неї це прекрасно робила уста–ханум. Тому товстуха покрутила сувій так і сяк, посміхнулася дещо висушено й нарешті повернула вірші володареві. Сулейман подивився на ікбал, згадав зустрічі з Ібрагімом і замислився над тим, а чи вірно він вчинив, відмовившись від спілкування з другом дитинства?.. На душі зробилося тужливо, серце защеміло. Султан залишив Гюльбехар, на ходу наказавши слугам, щоб покликали великого сокольника розділити з ним трапезу.
Як же зрадів грек, одержавши запрошення від султана! Він одягнув якнайрозкішніше вбрання, прихопив лютню й радісно пішов до свого володаря. Перед очима султана постав у всій пишноті. Здавалося, усе було, як і колись: вони вечеряли смаженим м’ясом козулі з розмарином і спеціями, потім ласували виноградом, персиками, запивали все це шербетом. Курили кальян, із захватом читали й обговорювали вірші, Ібрагім повільно перебирав струни лютні...
Але щось ненормальне все–таки відчувалося в їхніх відносинах! Ібрагім здавався якимсь неприродним, занадто вже покірним і покладливим. І райдужний настрій Сулеймана зненацька змінився сумною замисленістю. Чорні думки знову здолали повелителя правовірних. Він згадав про необхідність зміни правил і принципів. Про довіру, про владу й самотність, про родину, про спадкоємця й Гюльбехар. Вона така гарна, добра, затишна... але ж зовсім чужа!
Раптом султан відволікся від сумних думок і з незрозумілими веселими нотками в голосі запитав:
— Ібрагіме, а що зараз відбувається в Європі?
Великий сокольник був здивований. Так, він регулярно одержував відомості звідти, але не думав, що це зацікавить Сулеймана.
— Яка саме країна вас цікавить, мій пане? — обережно запитав Ібрагім.
— Ну, приміром, Франція?..
Ібрагім перевів погляд на розкішну кришталеву люстру й, повільно підбираючи слова, почав:
— У Парижі увійшов у моду східний стиль: шаровари, тюрбани, халати. Шляхта при королівському дворі одягнена, немов наша знать. Кальяни, усілякі східні аромати... та інше в тому ж роді. Схід просочив усі сфери життя: театр, живопис, літературу... Принаймні, так говорять... — про всякий випадок уточнив сокольник.
Султан подумав, що грек розумний і голими руками його не візьмеш! Але все–таки... Все–таки тирада була вимовлена якось без душі, занадто бундючно, у нудотному тоні. Загалом, неприродно.
— Ти, Ібрагіме, як завжди добрий товариш, мені було весело з тобою. Теж як завжди... — мовив Сулейман. — Однак притомився я щось! Напевно, останнім часом занадто багато подій відбулося.
Ібрагім із глибоким поклоном вийшов, збентежений раптовою зміною настрою султана, а Сулейман подумав: «Усе помінялося занадто швидко. Я тепер правитель, усі навколо посміхаються, а от що вони думають насправді?! Як довідатися?..»
Невизначеність виводила султана з рівноваги.
Де точка опори, як віднайти сердечний лад?
В обіймах Махідевран?.. Але ж вона зовсім чужа — от хоча б у поезії і то не розуміється анітрохи.
У компанії колишнього друга?.. Ні, у їхніх відносинах щось зруйнувалося.
А може, в обіймах інших мешканок гарему?!
Сулейман відчув, що йому не вистачає свіжих вражень. Чому головний євнух дотепер не представив нових невільниць?! Султанові жахливо закортіло мати жінку — але зараз тільки б не Гюльбехар! Його охопила нестримна тваринна пристрасть, груба хіть, що шукала виходу. І раптом Сулейман зрозумів, що ледь вгамує руйнівну чоловічу спрагу, як розум його очиститься. Все вірно: варто відчути себе володарем у малому, а вже потім думати про велике...