Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 40

Княжич негайно попросив дозволити їм побачення. Тепер відповідь від хана Девлет–Гірея надійшла без затримок, послання правителя закінчувалося наступним чином: «Підстави для вашого прохання, священні й шановані усіма людьми у всіх країнах, без сумніву, будуть прийняті нами до уваги».

Озброївшись листами султана Сулеймана й хана Девлет–Гірея, Дмитро прибув до Перекопу саме в той день, коли у фортеці збиралися позбавити життя небезпечних злочинців, серед яких був і князь Вишневецький. Зрозуміло, страту Івана Михайловича відклали, побачення із сином дозволили. А через кілька днів знатного бранця й зовсім звільнили, оскільки із самого Стамбула щодо нього надійшло якесь таємне послання. Увечері того достопам’ятного дня княжичеві Дмитрові було велено відправлятися у Вишнівець і там чекати на повернення батька.

І ще про одну вражаючу, навіть більше того — неймовірну річ довідався при цьому княжич: виявляється, на рішення володаря правовірних — султана Сулеймана Кануні щодо долі князя Івана Вишневецького, який перебуває в татарському полоні, значно вплинула його дружина, названа Роксоланою. І це ім’я вимовлялося з незмінним трепетом.

Вишнівець,

осінь 1544 року

Незавидне становище хворого старого воїна в татарському полоні й пряма загроза страти нажахали княжича. Він уявляв батька пораненим, хворим, згасаючим у муках тілесних і сердечних. Дорікав собі за злочинне нехтування обов’язками сина.

Літо добігло кінця, дерева пожовкли, птахи зібралися у вирій. Отоді лише князь Іван Михайлович повернувся з полону. Прибув похмурої осінньої днини ближче до вечора в супроводі тихого дощику. Прийшов пішки, без коня.

Двірня злякалася, побачивши його, хоча й упізнала з першого погляду. Здавалося, додому повернулася зовсім інша людина: не могутній, сповнений сил і енергії воїн, а глибокий старець зі згаслим поглядом, вкритим сірою курявою обличчям, впалими щоками, збудженими страждаючими очима, у яких, однак, не було скорботи, а лише сама тиха радість — добродушна, стареча, терпляча, всевідаюча і всепрощаюча. Князь насилу пересував ноги, виглядав хворим і дуже втомленим. І надзвичайно тихим: він немовби прийшов із сусідньої кімнати — ніякого вітання, ніяких запитань, ніяких розповідей. Вимовив лише: «Як я втомився... Хочеться відпочити».

Від запропонованої челядниками допомоги відмовився. Сам пройшов у відбудований наполовину будинок (назвати який замком або палацом язик не повертався), сам відшукав одну зі спалень, скинув шапку й чоботи, попрямував до ліжка. Тільки тут, немовби спохопившись, підійшов до віконця, неголосно сказав збентеженому слузі, що тупцював надворі:

— Дивись мені, Прохоре, нікому не кажи, що я повернувся.

Потім упав на ліжко не роздягаючись. Попри смертельну втому, сон не приходив. Через якийсь час князь сів і повільно обмацав своє обличчя. Подумки уявив самого себе збоку: побитий життям сивобородий старець... Яке відношення має він, могутній князь Вишневецький, до цієї чужої здичавілої людини?!

І все–таки це він і є... Дуже втомлений, дещо байдужний до всього, непоказний чоловік, що тільки–но повернувся з полону. За великим рахунком, він не має нічого проти себе отакого — нового, досі невідомого. Навіть більше того, він собі чимсь подобається! Щось таке з’явилося в його вигляді, чого не було в колишнього Івана Михайловича: задоволеність?.. урівноваженість?..

А може статися, мудрість?!

У всякому разі, від колишньої його самовпевненості не залишилося й сліду. Тому хоча в нинішньому своєму вигляді князь Вишневецький був набагато жалюгіднішим і слабшим, ніж колись (і до того ж явно хворим), з ним тепер, звісно, легше було порозумітися. І це, мабуть, навіть добре!

Закінчивши досліджувати себе, Іван Михайлович сухо розсміявся, трусонув головою, потім знову ліг на ліжко і тепер уже міцно заснув.

Наступного ранку у Вишнівець примчав схвильований Дмитро:

— Батьку, мені передали, що ви повернулися, і я одразу ж...

— От же Прохор, от же базіка! Я ж сказав, щоб нікому... — незлобливо промурмотав князь, але син перервав його:

— Хвала Богові, батьку, я дочекався вашого повернення! Я такий щасливий...

— І я теж щасливий, синку.

Іван Михайлович розкрив обійми, Дмитро пригорнувся до нього, як у дитинстві. Хоча він уже бачив батька в татарському полоні в день відстрочки страти й хоча Прохор як міг підготував його до нинішньої зустрічі, але все–таки після побачених змін серце княжича защеміло.

Дмитро подивився батькові в очі. Він теж побачив не тільки жалюгідне зів’янення рідної людини, але й цю зненацька приємну врівноваженість, нескінченну смиренність і доброту. У зовнішності людини, що дуже змінилася, трохи навіть чужої, з’явилося щось відсторонене. Дмитрові здавалося, ніби перед ним було лише немічне тіло, душа ж пішла геть від дійсності й тепер подорожує заплутаними тропами мрій. А може, вона вже на порозі дверей, що ведуть в інший світ?!

— Ви хворі? — запитав княжич дбайливо.

— Так, хворий. Я був поранений, синку, і я...

— Що?

— Я переоцінив себе, не розрахував сили. Тому мені було соромно, неймовірно соромно увесь той час, доки... Ну, ти ж розумієш, ти розумна людина, синку! Я так пишаюся, що в мене такий син...

— А я пишаюся вами, батьку.

— Ні–ні, облиш, облиш... Ти про щось запитав?

— Та начебто ні... — Дмитро наморщив чоло, намагаючись зрозуміти, що батько має на увазі.

— Ну добре, синку, не звертай уваги. Я тепер увесь час забуваю, про що мова. Забуваю й заговорююся, просто чортівня якась. Але от із твоєю матір’ю погано вийшло, дуже погано. Було дуже боляче, але...

Невиразне бурмотіння князя згасло в посмішці, потім Іван Михайлович зненацька дико розреготався й з хитрим виглядом повідомив:

— Так–так, тепер я знаю, знаю! І мені знов добре.

— Ви багато страждали? — запитав княжич про очевидне, аби тільки щось запитати. За великим рахунком, він просто злякався, що в полоні батько схибив розумом. Тільки б не це, Господи, тільки б не божевілля!..

— Страждав?..

Князь вирячився на сина потьмянілими вицвілими очима, потім мовив:

— Так, мабуть, страждань було досхочу. Але бачиш, синку, страждання — це добре! Вони мене напоумили. Коли ти з’явився, щоб урятувати моє нікчемне життя, мені довелося зціпити зуби, настільки було соромно перед тобою. Однак тепер це зовсім минуло.

Дмитро поклав руку батькові на плече, той одразу замовк і, посміхнувшись, заплющив очі. Тоді княжич вийшов на двір і, покликавши Прохора, наказав коротко:

— Лікаря сюди, швидко.

Коли ж повернувся в будинок, Іван Михайлович мирно спав, сидячи на лаві й притулившись спиною до стіни. Дмитро гукнув челядників, вони перенесли князя на ліжко. Тут прибув лікар, але будити старого не наважився. Разом з ним Дмитро дочекався, доки князь відіспиться, тільки тоді лікар оглянув його й, відвівши княжича вбік, тихесенько шепнув одне лише слово: «Безнадійний...»

Наступні два тижні Іван Михайлович поступово згасав, немов свіча, що догоряє. Про історію його останнього походу ніхто ніколи не дізнався до кінця. Дещо він розповів уривками, про дещо можна було здогадатися без усяких слів. Часто князь лежав, зовсім байдужий до всього оточуючого. Іноді його била пропасниця, тоді він невиразно бурмотів, а коли приходив до тями — одразу ж кликали Дмитра. Деякі уривки розповідей і визнання передав княжичеві Прохор, що невідступно перебував біля хворого в той час, коли син змушений був відлучатися у найбільш термінових справах.

Загалом, занедужав Іван Михайлович ще до того, як потрапив у полон. Він переслідував татар, хоча був важко поранений і в запалі битви відірвався від своїх людей. їхав нічним лісом просто так, навмання, втративши в пітьмі сліди ординців. Знесилівши, звалився з коня в невеликий, але швидкий струмок і до ранку пролежав у холодній воді. Під час падіння зламав руку й вивихнув ногу, відтоді вони нестерпно нили.