Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 41

Отямившись від забуття, князь хотів повернутися назад до дружини, але через сильний біль навіть не зміг піднятися. Його загін прочісував ліс у марних пошуках господаря,

а Іван Михайлович не міг навіть крикнути, бо втратив голос...

Свої його не знайшли, зате побачили татари. І тепер йому соромно за виявлену слабість і дурість... Загалом, за все!

Остаточно усвідомивши причину хвороби батька, Дмитро підійшов до його ліжка й мовив якомога м’якіше:

— Батьку, прошу вас не думати про все, що сталося! Було це чи не було — яка різниця?! Головне, що ви повернулися, я такий радий цьому, мені так бракувало вас!.. Я щодня думав про те, як би розшукати вас, і все!

Іван Михайлович покивав сивою головою:

— Ну, невелика була би втрата, якби не знайшов.

Дмитро, чиє серце палало одночасно від горя й любові, повільно схилився до батька, торкнувся губами його волосся й чола, прошепотів йому на вухо:

— Пробачте заради Христа, я раніше не наважувався сказати вам цього. Хоча повинен був сказати, ще відвідавши вас у Перекопі. Дозвольте ж пояснити вам сьогодні, як сильно я вас люблю, чим ви були для мене завжди, в усі дні мого життя! Для вас це не має такого значення: ви звикли до любові, вас любили й шанували багато хто. Для мене ж усе інакше: моє життя бідне на любов, мені весь час бракувало уваги.

Іван Михайлович беззвучно посміхнувся, і підбадьорений його посмішкою княжич продовжив:

— Моя мати Анастасія завжди любила молодших дітей, але не мене. Ваша мати — моя бабка Тетяна — ненавиділа мене й інакше як байстрюком не називала. Дід мій Семен Олізар, відвідуючи нас, виявляв до всіх моїх сестер і братів любов і турботу, мене ж намагався не помічати, при зустрічах завжди відвертався або дивився на мене з якоюсь відразою. Я не розумію чому, за що?!

І тільки ви, батьку, виявляли до мене любов і увагу. Ще дитиною я лічив дні й години до зустрічі з вами. Може, я несправедливий до всіх цих людей, моїх родичів, хоча завжди дуже намагався бути до них терплячим. Однак якщо я все ж таки довідався, що таке любов, то лише завдяки вам, батьку! Ви не знаєте, що це означає для мене, але це немовби квітуче дерево в дикому полі. Вам одному я вдячний за те, що серце моє не всохло, що в ньому залишилося місце, здатне прийняти милість.

Коли ви потрапили в полон, я писав королеві Сигізмундові й кілька разів намагався домогтися в нього аудієнції, але Його величність навіть не вважали за потрібне прочитати мої прохання, не те щоб прийняти й вислухати мене. Я відправляв запити до татарського хана Гірея, але відповідей не одержав. Зрештою, написав самому турецькому султанові Сулейману, просив, благав, вимагав повідомити, де перебувають мої батьки. І цього разу одержав відповідь, потім ще одну. Отак я відшукав вас. Султан був настільки розчулений моєю наполегливістю, що дозволив побачення з вами, а потім навіть розпорядився, щоб вас відпустили з полону без жодного викупу.

Тепер Іван Михайлович посміхався дещо зніяковіло. Тихим спокійним голосом, який бував у нього в години просвітлінь, сказав:

— Коли ти врятував мене від страти, у той самий день я надзвичайно зрадів. Тепер бачу, що це сталося недарма: ти справді любиш мене, синку! А я завжди любив тебе...

— Ти думаєш про смерть? — зненацька запитав Дмитро.

— Так, ясна річ. Але ще більше думаю про те, що вийшло з мого життя... і про щастя. Адже я був щасливим, синку!.. А смерть? Що ж, це цікаво.

— Чому цікаво? — здивувався княжич.

— Мабуть, це виглядає нерозумно... але мені дійсно цікаво. Смерть цікава тому, що я все ще мрію опинитися на шляху до твоєї матері. Я вірю, що смерть — це велике щастя... Так–так, щастя! Таке ж величезне, як щастя першого кохання. Не можу позбутися думки, що там, за порогом життя, мене нарешті зустріне твоя мати...

Голос князя почав слабшати, погляд потух, він забелькотав щось зовсім невиразне. Дмитро зрозумів, що батько стомився, і полишив кімнату хворого. Кілька наступних днів вони не розмовляли, потім княжич знову побачив батька бадьорим і усміхненим. Побачивши сина, Іван Михайлович пожвавішав і попросив вислухати його.

— Хочу розповісти, синку, про твою матінку, для мене це надто важливо!

Дмитро хотів перервати хворого, не розуміючи, що нового той може повідомити про свою покійну дружину — княгиню Анастасію. Однак батько лише махнув рукою, закликаючи не переривати, і продовжив:

— Вона, синку, була найкрасивішою жінкою, яку я будь–коли знав і кохав. Я читав їй вірші, я готовий був сидіти все життя біля її ніг. Я хотів знову побачити цю надзвичайну жінку, хотів ще раз бути щасливим з нею... Але, на жаль, це неможливо: я втратив її, втратив у цьому світі, тому дуже сподіваюся з’єднатися з нею за його порогом! Усе, що залишилося від твоєї матері, — це невеликий кинджал. Колись перед розлукою я подарував їй цю штучку, потім кинджал повернувся до мене. Запитай у Прохора, синку — він передасть тобі цю пам’ятку...

Отож, із втратою коханої я зазнав першого сердечного болю. Я розумів: щоб возз’єднатися з нею, потрібно лише померти, але в мене був ти, і я не міг дозволити собі подібної розкоші. У полоні я осягнув усю глибину мудрості людської, тому близька смерть не лякала, а втішала мене. Я все життя відчував сильний сердечний біль, що гнав мене у нові й нові військові походи. Бив татар, не щадячи ні себе самого, ані своїх дружинників, але той щемливий біль не вщухав. Він наздоганяв мене й під час боїв з бусурманами, і навіть уві сні! Мене переслідували жахіття. Немовби я лежу, а в грудях щось нестерпно палає, я пручаюся, кричу, але раптом лунає чийсь сміх і голос, якого я не чув давним–давно. Це був голос твоєї матері, синку, високий, чарівний, сріблясто–чистий голос!..

Дмитро зрозумів, що батько марить наяву, оскільки голос його покійної дружини — княгині Анастасії — був низьким, грудним. Та й особливої прихильності до дружини Іван Михайлович ніколи не виявляв. Однак батько й цього разу не дозволив перервати себе:

— І тоді я побачив, що кохана тримає в руках моє серце! При цьому сміється й вимовляє ніжні слова... Жахіття завершувалось, але кохана однаково не зникала. Іноді вона була поруч зі мною, або раптом нагорі, поміж хмар на небі з’являлося її обличчя — велике, біле й сумне. Пробач же мені, синку, що своє життя я присвятив не тобі, а помсті татарам за її загибель...

Після цих слів погляд князя раптово згас, він відвернувся до стіни й одразу ж мирно заснув. Княжич зітхнув і навшпиньках вийшов зі спальні.

Останні слова про помсту за смерть княгині Анастасії, що полишила цей світ зовсім природно й без найменшої провини ординців, беззастережно свідчили про тихе божевілля батька. Дмитро не знав, яким ще маренням обдарує його помираючий. Він боявся нових «визнань» Івана Михайловича... але все–таки не міг нічого вдіяти з собою!

І коли наступного дня Прохор знову покликав його, кинувся до батька щодуху. Князь зустрів його все тією ж променистою безтурботною посмішкою, сповненою доброти й вищої мудрості:

— От що іще хотів сказати тобі, синку... Якось я почав забувати твою матір, але тоді вона сама нагадала про себе. Мені було дуже боляче, немовби звірі люті гризли мене зсередини. А тепер...

Іван Михайлович охнув і продовжив:

— Мій дорогий, обожнюваний синочок, я не можу чекати до завтра! Я повинен попрощатися з тобою, а на прощання розповісти все. Послухай мене хоча б ще трохи, адже я хотів повідати тобі дещо про матір...

Але тут мова князя зробилася невиразною. Приголомшений Дмитро схилився до самого обличчя батька, щоб розібрати його слова. Деякі чув досить добре, деякі доволі невиразно... Погано те, що це були однаково лише окремі слова, зв’язані нерозбірливим бурмотанням. А от змісту сказаного княжич так і не зрозумів.

Зненацька хворий завмер, потім цілком осмислено глянув синові прямо в очі, звів брови до перенісся й із суворістю, настільки властивою колись грізному князеві Вишневецькому, запитав:

— Як же будеш помирати ти, Дмитре, якщо у тебе немає кохання?! Без кохання померти не можна. Це зле...