Афера на віллі - Чагровська Лариса. Страница 10

— Ваш сусід.

— Ігорю! — Яна зіскочила зі свого місця, щоб зробити крок йому назустріч. — Я така рада вас бачити! Я щойно про вас думала, чесно. Ви… — дівчина побачила, що, а точніше, кого Ігор тримає на руках, і щасливо засміялася. — Ви принесли мені охоронця!

— Я гадаю, це не буде зайвим, — Ігор передав Яні неймовірно милу, білу і кудлату живу грудочку з круглими, як ґудзики, оченятами і чорним блискучим носиком. — Як вам?

— Це красень! — наче зрозумівши, що комплімент призначався йому, цуценя негайно заходилося облизувати Яну, вдячно попискуючи. — Я вже люблю його! Чи це…

— Ні, пес. Ви правильно вгадали.

— А як його звуть?

Ігор удав здивування.

— Я сподівався, що ви нас познайомите.

Яна придивилася до цуценяти пильніше і помітила, що його ліве вушко немов покусане і помітно коротше від правого.

— Так. Ігорю, це Вінсент. На честь Ван Гога. Вінні — це Ігор.

— Іграшкове ім’я для іграшкового собаки, — несподівано зло сказав Дмитро. — Теж мені, благодійник!.. Подарували б їй для охорони плюшевого ведмедика.

— Зовнішність оманлива! — очі Ігоря вже не були подібні на теплу каву. Зараз вони були куди більше подібні до двох чорних проваль. Немов хтось наставив на тебе двостволку, подумалося Яні, і вона потай зраділа, що цей вбивчий погляд адресовано не їй. — Запевняю вас, пане, не маю честі знати, як вас звуть, що за півроку з цього клубочка білої шерсті виросте пес, відданий хазяйці безмежно, до скону, і з чудовою пам’яттю. Це вам не болонка. Це південноросійська вівчарка. У тридцятих роках минулого сторіччя, коли на півдні України проводилися масові розкуркулення, людей розстрілювали або вивозили до Сибіру, відібравши все майно… А собаки залишалися. Запам’ятовували запах нападників і через кілька років, зустрівши тих у степу, просто перегризали їм горлянки.

— Жах який! — пискнула Ліда.

— Може не треба про сумне, — попросила Яна.

— Щось я не бачу тут надміру засмучених облич, — зауважив Ігор.

Почувши це, Дмитро вишкірився, мов хижак.

— Тохо, ти поглянь на цього пастушка, — Дмитро звернувся до товариша. — Ледь від кізяків відмився, а вже має нахабство читати нам лекції з історії!

— А дівчині замість квітів чи цукерок цуцика дарує! — підтримав Антон. — Що ж ти хочеш, сільський Ромео! Його, певно, зіпсувало товариство кіз та овець.

Ігор стояв мовчки, ніяк не реагуючи на образи, навіть більше — він посміхався з таким виглядом, ніби почув найсолодший комплімент у своєму житті.

Яну ж від гніву аж вузлом скрутило. Вона й не зауважила, як сердито Євген дивиться на надміру балакучих Вітиних друзів, натомість повернулася до Дмитра і голосно заявила:

— Ви самі тут гості, чому дозволяєте собі таку неповагу?

— А й справді, чому? — підтримав кузину Геник. — Певно, швидке перетворення з амеби на людину без проміжних еволюційних ланок зіпсувало хлопців! Пане Ігорю, я Євген Горенко, власник цієї дачі.

— Приємно познайомитись. Яна мені про вас розповідала.

— Уявляю, що! — засміявся Геник.

— Тільки хороше, будьте певні. А я — Кравець, Ігор Кравець.

— От і добре. Поснідаєте з нами?

— Залюбки. Яночко, я присяду біля вас, якщо не заперечуєте.

— Буду рада.

— Це моє місце, — різко сказав Дмитро.

Ігор повів бровою.

— Справді? І ви збираєтесь сидіти обабіч дами?

— Оба… що?

— Обабіч, — автоматично пояснила Яна. — Тобто з двох боків одночасно. Ігор має рацію, Дімо. Ви нині трохи дивний. Може, втомилися вчора?

— Анітрохи. Я нічого не робив.

— Ви мені допомагали. З посудом, приготуванням їжі…

— А дівчата? — втрутився Ігор. — Вони вам допомагали, Яно?

— Ні.

— То вони мають приховані фізичні вади, що не дозволяють їм обслуговувати себе самотужки? — припустив Ігор.

— Що за нечема! — обурилася Вікторія.

Яна ледь втримувалася від сміху, дивлячись на розгублені обличчя сестер і Анни.

— Жодних вад.

— Навіть моральних?

— У питання моралі я не заглиблювалась. Що ж до дівчат… Вони тут відпочивають.

— А від чого, якщо не секрет?

Євген засміявся. Віта налилася фарбою, наче помідор, Ліда ж, навпаки, зблідла. Одна лиш Аня не міняла кольору, хоч і видно було, що ці зауваження їй також не подобаються.

— А ми, між іншим, вільні люди, — обурилась Віка, аби хоч щось сказати. — І прибиральницями сюди не наймалися.

— Так, звичайно, — слухняно кивнув Ігор і насмішкувато глянув на Яниних кузин. — Це все пояснює. Адже Яна працює тут за контрактом.

— Хто вам сказав цю дурню?.. — почав було Дмитро, але Геник жестом перервав його. Кузен зніяковів — вочевидь, йому стало соромно.

— Ваша правда. Я геть Яну завантажив. Вибач, мала. Хочеш, сьогодні Ліда та Віка тобі допоможуть.

Яна уявила той полігон, у який перетвориться кухня з допомогою сестер, і заперечливо похитала головою.

— Дякую, не треба. Сама впораюся.

Далі розмова потекла жвавіше.

Вікторія, радше за звичкою, ніж від щирого бажання, пускала бісики у бік гостя, та Ігор не реагував. Він поглядав то на Яну, то на Дмитра і замислено супив брови, водночас встигаючи відповідати на різноманітні каверзні питання. Утім, з гостем розмовляли здебільшого Геник та Джемал.

Ліда дулася.

Анна позіхала, делікатно прикриваючи рот долонькою.

А Дмитро та Антон, схиливши одне до одного голови, стиха обговорювали щось своє.

— Чим ви займаєтеся, Ігорю? — запитав Євген. Гість знизав плечима.

— Та нічим. Я тут на відпочинку. Живу неподалік, практично на лоні природи… Тут дуже гарно. І розводжу собак.

На підтвердження цього Вінсент дзвінко гавкнув і дзиґою закрутився на колінах Яни.

— Ви спустіть його на підлогу, Яночко, — порадив Ігор. — Він уже привчений ходити надвір. Щоби зайвого клопоту не було. Зазвичай пси до цього звикають десь у півроку, але ваш Вінні — вундеркінд, у всьому обдарований.

— І скільки ж йому?

— Чотири місяці.

— А давно ви тут живете? — озвався Джемал.

— Менше, ніж хотілося б. Близько року.

— А про печери тутешні чули? — знов долучився до розмови Геник.

— Чув, бачив, бував. І неодноразово. Краса неймовірна, справжній підземний палац, створений природою, фори дасть багатьом віллам. Якщо цікаво, можу організувати екскурсію. Екскурсія безкоштовна, неймовірно цікава, пізнавальна та екстремальна. Хто «за»?

Товариство спільними зусиллями підтвердило свою згоду. Від перспективи огляду печер пожвавилась навіть Аня, яка до цього виглядала, мов осіння муха.

Вихід у підземний світ призначили на завтрашній ранок, причому Ігор наголосив, що ранок і полудень — це дві великі різниці. Детально пояснив, як взуватися і навіщо брати з собою теплі речі.

Яна, слухаючи його впевнені, тверді вказівки, упіймала себе на дивних думках. Їй здалося, що серед усіх присутніх Ігор єдиний заслуговує на повагу. Тобто, ще є Геник, і, мабуть, Дмитро, але Ігор… щось є у ньому таке… цілісне…

Цілісність Яна завжди шанувала у людях. І завжди відчувала, чи має людина той стрижень, що не дозволяє їй пристосовуватися, гнутися і допомагає вистояти. Просто — вистояти. Для чоловіка це дуже важливо. І для жінки теж. І мова не йде про впертість чи консервативність — ні, це зовсім інше. Це щось справжнє, можливо, принципи, за якими ти живеш, можливо, ідеали, які ти сповідуєш, речі, у які ти віриш…

— Яна знов будує повітряні замки, — невдоволено прогуділа просто над вухом кузини Лідія. — Краще б ти архітектором стала, може, хоч якісь гроші б заробляла!..

— Дякую за турботу про мій добробут, сестро, — мляво огризнулася Яна. Сперечатися та щось доводити не хотілося. — Усіх грошей не заробиш!

— Але прагнути до цього варто! — упевнено чеканила Вікторія. Усі, крім Ігоря, захихотіли.

— Ви справді так думаєте?

— Будьте певні! — зухвало всміхнулася Віка.

— А навіщо? — серйозно запитав Ігор. — Так, людина мусить мати те, що їй потрібно. Влаштувати собі гідне життя. Однак кожен сам вирішує, що йому потрібно. Припустимо, те, що є найвищою цінністю…