Афера на віллі - Чагровська Лариса. Страница 7

— Так, та де ж його взяти? Зооринок аж в обласному центрі, та й продають там лише породистих псів… Хіба по сусідах попитати?

— Поки що зачекайте. Можливо, я щось придумаю, — Ігор взяв Янину руку, підніс до вуст і поцілував.

— Дякую, — дуже тихо, майже пошепки, сказав він, і це «дякую» було сповнене ніжністю і теплом.

— Прошу. І ще одне… ваша кава просто надзвичайна.

Ігор усміхнувся, — це звичайна кава для надзвичайної жінки.

Наступного дня, десь біля другої години, до «Гори» підкотилися три іномарки. З темно-сірого Євгенового джипа вивантажилися він сам та двоє Вітиних друзів. З «Вольво» кольору гнилої вишні манірно висідали кузина Ліда та її подружка Аня — та сама, на яку накинув оком Геник. І, нарешті, з супермодного «Фольксваґена-жука» яскравого червоного кольору вийшла Вікторія зі своїм кавалером.

Стегна Віки обтягували срібно-сірі, художньо подерті у найнесподіваніших місцях, джинси, у пупці виблискував синій камінець, а на крихітній жовтій маєчці, що закінчувалася відразу за грудьми, красувався напис «Kiss my ass» [1]. Вочевидь, до цього дійства запрошувалися всі охочі.

Яна замислилася про те, що було б, якби цей заклик з’явився там, де йому місце. Але виглядало на те, що нічого.

Проходячи у дім, Євген був єдиним, хто зупинився, аби привітатися з сестрою. Решта гостей пропливли повз Яну, що стояла на порозі, так, ніби вона була прозорою.

Сестричка Віка, щоправда, кинула у Янин бік «одоробало» — небачений вияв царської уваги.

Хлопець Вікторії, вкрай схожий на змученого дітьми коника — натягнутий, мов струна, з величезними сумними очима на видовженому обличчі — болісно смикнувся, почувши беззаперечне свідоцтво доброго виховання коханої, але промовчав.

Друзі Віти, схоже, вирішили, що Яна — то обслуга, і не стали утруднювати себе привітаннями.

Що ж, воно й на краще, подумала дівчина. Менше клопоту.

Уся компанія виглядала чи то сонною, чи з похмілля — уся, крім Геника. Ліда навіть не спромоглася нафарбуватися, що було для неї заледве не кримінальним злочином. Зате вона щедро надушилася, і від її парфумів у Яни залоскотало у носі. Дівчина голосно чхнула — так, що Аня, яка йшла останньою, здригнулася від несподіванки і закричала:

— Ну ти, убога, хоч би вбік відійшла!

— Анно, стули писок, — негайно зреагував Євген. — Якби ви з Лідою не купалися в тих своїх ароматах, то й люди б не чхали!

— Не розумію, чому ти її захищаєш, цю свою… економку? — губенята в Ані ображено затремтіли. У блакитних, уміло підфарбованих очах закипіли сльози. Та на Геника це не подіяло — як справжній юрист, він залишився відстороненим і спокійним.

— Яна — не економка. Вона моя сестра. Усі невтаємничені — знайомтеся!

Німій сцені, що запала після зізнання Євгена, позаздрив би будь-який постановник «Ревізора». Тиша висіла у повітрі з добру хвилину. Усі без винятку, включно з кузинами, витріщалися на Яну так, ніби вона була, щонайменше, гуманоїдом. Першим отямився друг Віти, патлате пихате непорозуміння у шортах кольору хакі, з яких стирчали тоненькі, мов у чаплі, волохаті ноженята, та чорній футболці з білим вишкіром «Веселого Роджера» на куріпчиних грудях.

— Ні фіга собі! Оце нещастя — твоя кузина?!

— Антоне, мені дуже кортить набити комусь морду, — відгукнувся Геник, помалу втрачаючи свою незворушність. — І якщо бити Анну я не можу, бо вона — жінка, то ти, незважаючи на твоє сумнівне шмаття, точно не баба. І навіть не гей. Можеш дістати за неповагу до мене і до Яни.

— А що я такого зробила? — обурилася Аня, махаючи віями, які — нахились вона трохи нижче — цілком могли б правити за доброго віника.

— Вибачте, — пробурмотів Антон, зрозумівши, що не на жарт розізлив Євгена. — Я не хотів нічого поганого.

Після цих доволі сумнівних вибачень уся гоп-компанія рушила у вітальну, де вже був накритий стіл, з ентузіазмом п’яних слонів, що ціле літо чекали водопою. Та й шуму від гостей було не менше. Вони галасували, перекрикували один одного, хапали пиво так, неначе точно знали, що саме ця пляшка стане останньою в їхньому житті, змітали з таць нарізані Яною бутерброди, навіть не помивши руки з дороги…

Дивлячись на все це, дівчина лише головою хитала.

— Тільки подумати, а я ще була палко?ю противницею теорії Дарвіна. Хоча, може, той екземпляр, що став нашим пращуром, добропорядні мавпи вигнали зі зграї за негідну поведінку.

— Невже все так погано? — пролунав за спиною в Яни чийсь голос. Вона озирнулася. Ага, це другий приятель Геника, приємний блондин. Як же його звуть?

— Дмитро, до ваших послуг, — хлопець, здається, прочитав її думки.

— Прекрасно. Якщо ви до моїх послуг, допоможіть впоратися з посудом. Бо доки мої сестри удають, що я — скляна, на їхню допомогу дарма й сподіватися.

— А ви їх любите? — Дмитро з вправністю еквілібриста підхопив стос брудних, складених одна на одну тарілок і поніс на кухню. Трохи менший стос несла Яна.

— Кого? — видихнула вона, звільнившись від тарілок. Увімкнула воду, щоб набралася повна мийка, бо посудомийну машину ще не підключили, хлюпнула туди якоїсь пінистої рідини для миття посуду і натягнула довгі, ледь не до ліктя, ґумові рукавички. Хоч тут могла порозкошувати, бережучи шкіру на руках. — Кузин своїх?

— Так.

— Ні, не люблю.

— Чому?! — щиро здивувався Дмитро. Яна глянула на нього з-під лоба. Таке питає, і не видно, щоб жартома… Золота молодь… Королі життя… Як йому пояснити, що таке гідність та самоповага?

— Ну, головно, тому, що вони чарівні, чуйні, виховані дівчата, альтруїстки з великим серцем, яке болить чужим болем, як своїм. Підходить така відповідь? Чи краще пояснити, мов для школяриків, що я не зношу, коли мене називають одоробалом?

— Ви так говорите, — захопився юнак, витираючи вже вимитий Яною посуд.

— Як?

— Як по-писаному.

— Ну то що ж ви хочете… noblesse oblige [2].

— Що, пробачте?

— Нічого. Забудьте. Я — бібліотекар.

— А, ну тоді це все пояснює, — промовив Дмитро таким тоном, ніби хотів сказати: «ще зовсім молода — а вже каліка». — Багато читаєте?

— Так. Здебільшого — книги з етикету.

Тонкого натяку юнак не зрозумів.

— Дивно це все-таки…

— Що саме?

— Що у такого брата, як Євген і такої сестри, як Віта, така сестра.

— Я вже люблю вас ледь не більше, аніж кузин, — сухо проголосила Яна. — Бажаєте ще якось мене принизити чи на цьому закінчимо обмін люб’язностями?..

— Я вас скривдив? — розгубився Дмитро.

— Ну що ви! Я від утіхи на сьомому небі! Так приємно, коли на тебе дивляться, мов на ярмаркового виродка! Це так надихає! Підтримує самооцінку, знаєте. У вас ще щось?

— Даруйте, — Дмитро покаянно схилив голову. Пшеничний чуб упав йому на лоба. — Я вічно ляпну щось не те. Ви не дивуйтеся, зі мною це весь час трапляється. Але я не хотів вас образити. І ніякий ви не виродок, не кажіть так про себе. Що мені зробити, щоб ви посміхнулися?

Яна домила останню тарілку, помилувалася на свою роботу і лише потім уважно глянула на Дмитра.

Що ж… непогано. Вельми симпатичний хлопець. Очі сірі, обличчя відкрите, одягнений зі смаком. Високий, але не занадто, підтягнутий, та не настільки, аби здаватися худим, як той-таки Антон. Словом, надто гарний, аби бути правдою.

— Спробуйте дати мені спокій.

Дмитро недбало пересмикнув плечем — під його футболкою без усяких провокаційних написів заходили добре накачані м’язи. Явно зі спортзалу не вилазить, — подумки фиркнула Яна і тут-таки сама себе зупинила, — якщо й так, законом це не заборонено. А тебе, красуне, це взагалі не обходить. Що ти там казала Геникові? Не будь, як сестри? Так отож.

— Ви певні, що хочете від мене саме цього? — Дмитро вже не просто промовляв до Яни чи шепотів — він туркотів, як закоханий голуб.

— Авжеж. І це єдине, на що ви нездатні?