Афера на віллі - Чагровська Лариса. Страница 5

— Хоч комусь від них користь, від цих висівок… А цей, другий, чого не їсть?

— Демон? — хазяїн оглянувся на чорного, як антрацит, пса. — Треба, щоб він з голоду помирав, може, тоді принизиться до брудного їдла… Гоноровий!

— Як ви?..

— Чому ви так вирішили?

— Не знаю. Просто спало на гадку. Собаки у вас породисті?

— Ну аякже! — чіткий обрис вуст чоловіка пом’якшав від посмішки. — Найкраща у світі порода: українська дворова. Дема я у гицлів викупив, уже дорослим, а Цезаря підібрав цуценям на смітнику. Немає кращих собак, ніж дворняги, скажу я вам. Найрозумніші, найвідданіші, і то не сліпа відданість, зауважте! Якось я Дема покарав за курку, вкрадену в сусідів, а то була не його вина. І я ж пальцем його не діткнув, відчитав добряче й усе. Тиждень від їжі відмовлявся! На колінах довелося прощення просити!

— Жартуєте. Невже аж на колінах?

— Присягаюся! Та й Дем не дасть збрехати. Він дуже тим випадком пишається. Показав характер!

Яні здалося, що в синювато-чорних очах Демона дійсно промайнув самовдоволений, пихатий вогник. А ось у великих карих очах його господаря жодної пихи не споглядалося. Правду кажучи, вони були дуже гарними, ті очі. Дуже теплими. Кольору кави.

Яна завагалася. Може, не варто їй аж так різко відхиляти допомогу цього чоловіка? Зрештою, дощ знову почав накрапати, нога болить, продукти у багнюці, а її саму похитує від переляку…

— Погоджуйтеся, — наполягав власник собак, наче відчувши Янині коливання. — Я завинив, хочу спокутувати провину. Дем може навіть донести отой кошик з ківі. Він обожнює тягати щось у зубах, байдуже що.

— А Цезар?

— Ну… Цезар також має свої чесноти… нібито.

Пес підняв забрьохану морду від печива і ображено гавкнув.

— Я жартую, — миттю зреагував хазяїн і, звертаючись уже до Яни, запитав:

— Вам далеко йти?

— Зовсім поруч. Туди, де ці… новобудови, знаєте?

— А-а-а, — чоловік нахилився над калюжею і почав діставати звідти покупки. Демон заметушився і заходився допомагати.

Не без трепету в серці Яна дивилася на те, як гострі ікла стискаються на запакованій в поліетилен ковбасі, але — минулося. Дем і на мить не затримав у пащі ковбасу. Він підійшов до вцілілого пакета, який виставив на землю його хазяїни, і акуратно опустив туди свою здобич. Яна була обеззброєна.

— Беру назад усі слова, що я наговорила про цих псів. І дякуватиму, якщо ви проведете мене додому.

— Це честь для мене. Дякую, — чоловік випростався і якось ніжно глянув на Яну. — Мене звуть Ігор.

— А по-батькові? — брякнула дівчина і страшенно знітилася. Та що з нею сьогодні таке?! Невже приїзд кузин так вивів її з рівноваги? То їй вовки ввижаються, то хороші манери відлітають у вирій! Зараз цей добродій відкаже: «я ще замолодий, аби зватися по-батькові» — бо так воно і є, йому на вигляд років тридцять п’ять-сорок, не більше — і що їй тоді робити?

— Ігор Васильович, — спокійно відповів той. — Але після того, що ми пережили разом, після всіх цих випробувань, ви…

— Яна.

— Яночко, можете звертатися до мене запанібрата. Ну, якось так: «Ігорю, друзяко, грім тебе побий!». Обіцяю, що не ображуся.

Красиві очі чоловіка сміялися. Не посміхнутися у відповідь було просто неможливо.

До «Гори» вони дісталися за півгодини — досить непогано, враховуючи, що більшу частину шляху Яна подолала, спираючись на Ігореву руку.

Демон акуратно ступав слід у слід за своїм господарем, несучи у зубах кошик з ківі. Цезар біг трохи осторонь і вигляд мав збентежений, немов відчував свою провину.

— Так, він відчуває, — підтвердив Ігор, коли Яна вголос висловила це припущення. — Це ж його, шибайголови, робота, отой забіг, що вас сполохав… Цезар завжди заводіяка у таких речах, а Дем, хоч і старший від друга, та й на вигляд лютіший — а насправді теля телям…

— Ви їх дуже любите?

— Хлопців своїх? Дуже. Вони мені як діти. Доки своїх немає…

Яна трохи соромилася, та все ж не втрималася і крадькома кинула погляд на правицю Ігоря. Шлюбної обручки не було.

Хоча яке їй до того діло? Він її не сватає.

Першим Геникову дачу побачив Цезар — він обігнав решту компанії на повороті і тепер заливисто гавкав, ніби не міг повірити, що бачить таке диво на власні собачі очі. Демон поводився стриманіше — він лише загарчав, немов хотів сказати: «Оце так буда!». Ігор же просто присвиснув.

— Ви тут працюєте, Яночко?

— Я тут живу.

— Тоді перефразую питання: ким ви працюєте, живучи у такому палаці?

— А ви вгадайте! — усміхнулась Яна.

— Спробую. Я сказав би, що ви домогосподарка, щаслива дружина багатого мужа, але не можу. З двох причин. По-перше, ви не носите обручки. А по-друге, ви просто не така.

— Яка ще «не така»? — Яна зупинилась, аби перевести дух. Вони вже дійшли до кованої металевої хвіртки, та Ігор усе ще підтримував дівчину.

— Не з тих, хто виходить заміж з розрахунку.

— А як ви знаєте?

— Я добре розбираюся в людях, хоча й не люблю їх.

— Людей? — перепитала Яна розгублено. — Але як… Зовсім?

Ігор замислився — видно було, що всерйоз.

— Ні, не зовсім, — нарешті відказав він. — Деякі приємні винятки не дозволяють мені повністю розчаруватися у роді людському. Але ми зараз не про це… Я намагаюся вгадати, хто ви, принцесо… Я розгублений. Тисячі думок тісняться у моїй голові. Допоможіть мені, Яночко. Згляньтеся на мої страждання!

— А ви збиточник!.. Гаразд, ось вам моя страшна таємниця. Я — завідувачка шкільної бібліотеки.

— Що ж, тепер я переконався, — після паузи пробурмотів Ігор, — що фінансування нашої освіти зросло до небачених висот. І хто збиткується, Яно?

— А я й не стверджувала, що це моя дача. Я лиш сказала, що живу тут, і це чистісінька правда. Ця вілла належить моєму двоюрідному братові.

— Он як? А хто у нас двоюрідний брат?

— Юрист. Фірма «Консул», може, чули?

— Ні. Я не так давно у цих місцях. Але не маю жодних сумнівів у незліченних чеснотах вашого брата. Як його звуть?

— Євген Горенко.

Ігор галантно схилив голову.

— Тішуся заочному знайомству.

— Його цілком можна зробити очним. Геник приїздить сьогодні з моїми кузинами та їхніми друзями. Те печиво, що ним ласував Цезар, призначалося для кузини Вікторії. І знаєте що? — Яна хіхікнула. — Я дуже рада, що воно дісталося такому симпатичному псові, а не їй.

Проте Ігор Яниних веселощів чомусь не поділяв.

— Тобто, якщо я правильно все зрозумів, ваш любий кузен вирішив зекономити на кухарці і запряг вас до роботи?

— Ну чому ж відразу запряг?.. — образилася дівчина. — Невже я схожа на кобилу?..

— Анітрохи не схожі, та я лише…

— А за гостину треба платити, ви так не вважаєте?

— Ні, не вважаю, — різко відмовив Ігор, миттю розгубивши всю свою незворушність.

Яна аж здригнулася від криги в його голосі, але гість здавалося цього не помітив і вів далі:

— Брати плату за гостинність в будь-якій формі — це все одно, що допомогти пораненому, а потім виставити йому рахунок за бинти. Це негідно, якщо вас цікавить моя думка! Гість у домі — Бог у домі, так на Сході кажуть. Ви ж не будете просити Бога мити посуд чи накривати на стіл?

— Ігорю, все не так трагічно, як ви собі уявляєте, — заспокійливо сказала Яна. — Просто Геник потребує моєї допомоги, бо інакше сестри своїм скигленням дістануть його аж до печінок. А він хороша людина, він на це не заслуговує. І на ваш осуд, до речі, теж. Євген дбає про всю сім’ю вже десять років, після смерті батька… А якщо ви погодитеся випити зі мною кави, на знак вдячності за те, що довели мене додому, я вам ще щось захопливе розповім про кузена.

— Я певен, що ваш брат — вельми цікава особистість. Однак запрошення приймаю з тим, щоби побільше дізнатися про вас.

Яна зрозуміла, що до неї заграють — вкрай обережно і вельми красиво… Це був флірт чистої води, той, що ні до чого не зобов’язує. І той, в мистецтві володіння яким вона виявилася повним профаном, попри усю свою начитаність.