Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович. Страница 63

Гук привітався. Той поцікавився:

— Позачерговий сеанс? Що трапилося? НЛО? Пришельці?

— Інформація надзвичайно цікава, генералові буде приємно узнати, що його гіпотеза отримує солідне підтвердження. Бортовий комплекс уже передає результати геліодосліджень, ви там розберетеся самі. А я висловлю деякі свої міркування. Ось програв трохи на своєму комп’ютері, і дещо проясняється.

— Що там таке? — захвилювався учений. — Не тягни…

— Класична модель Сонця, як плазмової кулі з термоядерними процесами синтезу в надрах, не підтверджується новими даними! По-перше, точно визначено, що Світило не має жодної сплюснутості біля полюсів. Це спостерігали й раніше, проте спекулятивно намагалися пояснити недостатньою точністю досліджень. Тепер цей факт треба осмислити якнайсерйозніше: чому Сонце (а напевне й інші зірки) не підкоряється законам небесної механіки?

— Далі, далі!

— По-друге, багатопланові дослідження з допомогою геліокомплексу свідчать, що динаміка сонячних пульсацій, спалахів, протуберанців дуже точно корелюється щільністю міжзоряного середовища, крізь яке проходить Сонячна Система. Ви розумієте, що це може означати?

— Славно, славно, «Сокіл», — долинуло з Космоцентру. — Тут тебе слухають мої колеги, вони певні, що це може означати лише одне: світимість Сонця залежить від щільності міжзоряного пилу і вакуумної динаміки — отже, термояд у світилі відсутній, це щось інше. Ось чому променистість Ярила така стабільна, адже космічне поле досить однорідне.

— Я теж так думаю, — згодився Юрій. — Але постає питання: що ж таке Сонце й зірки? Моя думка схиляється до гіпотези Леоніда Горяєва — в надрах зірок наявний специфічний отвір у гіперпростір надвимірності. Можливо, так званий гравітаційний радіус і в такою «лійкою» універсуму, що потужно засмоктує міжзоряний пил, утворюючи полум’яний плазмовий вихор. Міріади таких зоряних вихорів різної потужності — сингулярні ядра космічного епітелію, своєрідної шкіри вселенського організму…

— Ого! — іронічно озвався учений. — Ти прагнеш віталізувати безмірність. Може, не треба так масштабно, так фантастично інтерпретувати факти.

— Астробіологія повинна йти попереду фактів, — заперечив Гук. — Бо інакше ми потонемо в океані нової інформації. Згадуєте космогонічний образ змія Шеші з індійського міфа? На тілі всеосяжного монстра пращури малювали зоряні свастики-спіралі. Чи не мали вони якесь реліктове знання про будову універсуму? Чому б не припустити, що Мегасвіт живий? Живий у всій позавимірній стихійності! І тоді отвори в надрах зірок будуть своєрідними порами у вакуумній шкірі суперорганізму, в який ми входимо складовою часткою. Отвори — то виходи в гіперпростір, в якому живе й діє «змій Шеша», тобто весь наш космічний організм. Хіба це якась надмірна фантастика? Лише простий логічний перехід до наступного щабля світорозуміння. Тоді ми збагнемо й проблему Чорних Дір. То — провалля у гіперпростір, своєрідні рани універсуму, куди цебенить кров і лімфа нашого космосу. То — хвороба суперорганізму, яку треба лікувати. Чи не ми — люди — призначені для цього? Якщо нам пощастить розшукати Чорну Діру в рідній системі, точне знання космодинаміки буде Вкрай потрібне. Може, прадавня катастрофа в регіоні трапилася саме від такого провалу другої зірки в гіперпростір. А тепер туди ж затягує нас по стрімкій спіралі космокруту. Ви можете виключити таку можливість?

— Не можу, — серйозно сказав учений. — Ось програємо всю інформацію на машині, поговоримо детальніше. Твої думки, «Сокіл», божевільні, але хіба наша епоха нормальна?

З Космоцентру почувся гомін, сміх. Засміялися й космонавти. Юрій переглянувся з друзями, підморгнув їм і знову звернувся до теоретика:

— Не забудьте ще одне — найголовніше. Оскільки ідея термоядерного синтезу може збанкрутувати, треба подумати глибше над основами космоенергетики. Що таке взагалі динаміка руху? Де її джерело? Чи не витікає воно з тих же сингулярних отворів? Можливо, такі отвори є в кожній суверенній частинці буття, незалежно від масштабів: у атомі, планеті, зорі, галактиці, метагалактиці? Чи не є всякий спін, будь-яка динаміка обертового руху частки, корпускули, тіла результатом вихору, що збуджується отворами у гіперпростір? І тоді енергетична константа матерії, речовини — неосяжна. Класичну формулу Ейнштейна Е = мс2 доведеться замінити більш вражаючою і, як би це нергії. Кожна елементарна частка єднається з вселенським океаном буттєвої динаміки. Ми перестанемо користуватися варварськими засобами енергопаразитизму: спалюванням органічних запасів планети, руйнуванням планетарних глибин, винищуванням лісів, розгромом концентрованої ядерної сили актинідів. Ми ввійдемо в контакт з першодинамікою еволюції. А найосновніше — у нас в руках будуть важелі астромеханіки. Бо треба визнати відверто: фантазування у нас достатньо, а механізми здійснення тих проектів та прожектів допотопні, наївні, примітивні. Вибачайте за такий довгий відступ. Повірте, ми всі тут дуже схвильовані. Ось незабаром мають бути проаналізовані результати пошуку Чорної Діри, тоді доведеться зводити воєдино всю інформацію, синтезувати її. Зберемо летючий симпозіум «Космос — Земля». І ще одне прохання…

— Слухаємо, «Соколе»…

— Зв’яжіться з братом Борисом. Передайте йому нову інформацію, він дуже просив. Це необхідно для проекту «Резонанс Еволюції». Якщо він зможе, хай підскочить до Космоцентру на один із сеансів зв’язку.

— Буде зроблено…

На мітинг у райцентрі зійшлося так багато людей, що стара Ярина подумала: «Ой леле! Вся земля сюди зійшлася, чи що?».

Вони з Василем стояли на трибуні, а внизу вирувало людське море, малиново пломеніли прапори і піонерські галстуки, транспаранти прославляли космічну звитягу Юрія Гука та його товаришів. Щось говорили районні керівники, учителі, учні, вчені — гості з Києва. Все було поза словами, поза свідомим сприйняттям: урочистість, мерехтіння кольорів, піднесений тон промовців. І коли Василеві Гуку запропонували сказати слово, він, підступивши до перил трибуни, вибачливо промовив:

— Люди добрі, друзі мої, діти наші рідні!.. Не приховаю — мені приємно бачити, як шанують і величають нашого сина Юрія. Мабуть, він і його супутники вповні заслужили шану й любов. Проте варто нам не забувати й того, що космічні подвиги героїв — то лише завершення вікових зусиль безлічі людей, котрі прагнули до неба. Хто скаже, де чия рука прикладена до мурування спільної хати? Чи не краще відчути, що кожен з нас піднімав на своїх руках синів, братів, товаришів до зірок, щоб ширше, глибше вивчити зоряне поле, в якому живе людина?

Оваціями гримів майдан, схвально щось гомоніли вчені за спиною старого Гука, а він щиро й доброзичливо завершував свій короткий виступ:

— За вшанування мене й моєї дружини Ярини — наша найглибша подяка. Тільки я хочу, аби кожен з вас обернув тую шану на своїх матерів і батьків, бо легше, набагато легше виявляти шану офіційно, з трибуни, і незміряно тяжче нести її в серце щоднини, люблячи тих, котрі дали кожному життя. Ми, люди добрі, ростили не героїв, не космонавтів, а просто — людей. Так, як це робить кожен з нас, всі батьки, котрі тут присутні. А отже, й шана, адресована нам, хай буде всенародною шаною всім батькам, які самовіддано готують творчу естафету своїм нащадкам…

«Гарно сказав Василечко, — думалося Ярині, — гарно…».

Її теж попросили щось промовити, але вона рішуче відмовилася, сказавши:

— Приїжджайте у гості — я вгощу вас пухкими пиріжечками, наливочкою, а балакати з трибуни — нізащо в світі! Ніколи мені не доводилося привселюдно говорити, а якби хтось заставляв, то язик задерев’яніє, заціпить мені, і все! Не силуйте, бо й двох слів не зв’яжу.

Ті Яринині слова мікрофони рознесли по всьому майдану, і люди весело й доброзичливо сміялися: може, саме та фраза старої матері дала всім присутнім відчути свою спорідненість з найдивовижнішими космічними звитягами, бо всі ті звершення, зрештою, діялися, творилися звичайнісінькими сучасниками, а не якимись міфічними істотами.