Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович. Страница 64

Надвечір їх привезли назад, до рідного села. Ярина полегшено зітхнула, ступивши в хату: «Слава богу, вдома. Більше нікуди не поїду, хай хоч і вб’ють мене, Василечку».

У поштовому ящику Василь знайшов кілька листів та телеграм. То були привітання старій матері від дітей. Борис з дружиною вибачалися, що не змогли знайти часинку для гостювання, бо в Кіберцентрі кипить такий вулкан, що кожна хвилина дорога. Гриць прислав телеграму десь з дороги, написав купу ніжних слів і запевнив, що він поруч з мамою щоднини, щогодини в думках і почуттях.

Ярина, прочитавши все теє, сплакнула, усміхнулася крізь сльози Василеві:

— Бач, які вони грамотні стали! Думкою вічно зі мною, а на хвилинку переступити материн поріг — нема часу! А я ж їм не в думці пиріжечків напекла, а таки наяву. Хай вже Борис, у нього машинерія така складнюща, може, оставити її нема на кого, а цей же шибеник, мізинчик наш, міг би заскочити…

— Нічого, старенька, — заспокоїв її Василь, — аби їм добре було, а ми й так порадіємо. Давай пиріжки на стіл, може, й зайде хто привітати тебе.

Уже в сутінках завітали з лісу Христина й Сава. Хлопець був стомлений, але щасливий, по вінця переповнений, напоєний пахощами лісу, щебетанням птахів, спілкуванням з довірливою звіриною заповідника. Старий єгер відзначив той урочистий настрій, задоволено кивнув:

— Бачу, до серця наш край. Чи так?

— Чари, — сказав Сава. — Ніби знову народився на світ.

Христина вдячно глянула на хлопця, підійшла до матері, ніжно привітала її з днем народження, поцілувавши руки й чоло. Потім, дивлячись їй в очі, тихенько заспівала: «Ой сідлайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії…».

— Правда, правда, доню, — схлипнула Ярина, погладивши Христину по плечу, — пора доганяти нам з татом свої літа… та тільки доженемо їх ми десь уже в іншому світі…

Сава розгорнув пакуночок, добувши з нього велику квітчасту хустку: багряні троянди на чорному тлі. Накинув на плечі іменинниці, поцілував руку.

— Вітаю вас, матінко, з тим днем, коли ви з’явилися в цьому світі. Сам я сирота, то радісно мені вшанувати жінку, котра є взірцем усіх матерів. Будьте щасливі!

Ярина милувалася крізь сльози яскравими квітами, а старий Гук тихо примовляв у сиві вуса:

— Добре, синку, добре.

— Догодив, синочку, таки догодив, — обнімаючи Саву, дякувала мати. — То прошу ж до столу, та вип’ємо наливочки, згадаємо про все хороше та любе.

Вона зняла рушника, що ним були прикриті рум’яні пиріжки, розкладені в кількох високих мисках, та старовинні штофи з розмаїтими наливками й настойками. Василь Гук налив усім по чарці, потім, подумавши, наповнив ще кілька зайвих.

— Всі наші діти й друзі тут, то не забудьмо й їх…

У двері постукали. Зайшов листоноша, інвалід війни Микита Чмир. Побачивши накритий стіл, весело потер долоні, підморгнув рудим вусом.

— От бісів ніс, таки чує, де доїться корівка з скаженим молоком. Ну, бабо Ярино, танцюйте ще! Засипали вас телеграмами. Ось отримуйте дві!

Іменинниця обережно взяла два телеграфні бланки, поклала на стіл, подала листоноші чарку. Він випив, узяв пиріжка, весело забалагурив:

— От якби кожного дня такі телеграми носити, міг би я свою зарплатню зекономити. Випив чарупину, пиріжком закусив, чого ще чоловікові треба?

Листоноша попрощався, подякувавши за пригощення, подався далі. Христина, розгорнувши телеграми, прочитала:

— «Будь радісна, єдина матінко моя. Буду радіти разом з тобою в цей день. Прикипів до роботи. Як звільнюся — прискочу. Всім присутнім — моя щирість. Цілую, Іван».

— Івасик, — розцвіла мати. — Мій першенький. Знаю, знаю, що в нього, справді, нема вільної хвилинки. Та нічого, добре, що не забувають матері за клопотами. А друга ж від кого? Мо’, від Марійки?

— Вгадала, мамусю, — сказала Христина. — Вона пише так: «Дякую долі за цей день, бо він дав мені все — життя, розум, радість пізнання. Мої вихованці — вінок шани тобі, матусю. Обнімаю тебе й татка. Ваша Марійка».

— Ну навчилися словами всякі викрутаси творити, — засміявся вдоволено батько. — Вельми грамотні. Просто не скажуть, а кучеряво так, кучеряво, аж у голові макітриться.

— Не бурчи, старий, — осміхнулася Ярина. — Добренько, що всі згадали, а кучеряво чи рівненько — хто як може!

— Не всі ще, — озвалася Христина. — Од Юрчика нічого нема… ба, може, пізніше буде, як повернеться?

— Ще раненько було, — щасливо заперечила мати. — Василечку, де та штуковина, що синочок передав?

— Яка штуковина? — не зрозуміла Христина.

— Побачиш…

Батько поставив на стіл портативний магнітофон, показав Ярині на квадратну клавішу.

— Ось тут натисни. Тобі шана — ти і вмикай. Голос із неба, як у священному писанні.

Мати тремтячим пальцем натиснула клавішу. Крізь тихий тріск почувся схвильований голос Юрія:

«Вітаю тебе, мамо. Ви всі за святковим столом — ти, тато, Христина, Марійка, Іван, Борис, Грицько, ваші й мої друзі. Ви гадаєте, що мене нема поруч з вами, але то лише здається. Чуєш, матінко? Ось я підходжу до тебе, обнімаю, і ніхто не почує, що я тобі скажу. А скажу я тобі ось що, рідна моя…».

Сльози текли по щоках матері, радістю сяяли блакитні очі, і відчували присутні, в яку дивну чаклунську епоху вони живуть, які обрії — небувалі, казкові — розкрилися перед людьми, і лише одне треба вирішити: що нести далі поза ті обрії, що там сіяти, вирощувати, будувати, кого поселити туди, за коло сьогодення, а кого не допускати, щоб не спопелити чорними вогнями байдужості або ненависті паростки нового світанку.

Співає цвіркун у запічку. Повзуть місячні плями по долівці. Чути важкий подих Василя, який заснув на печі. Христину повів Сава до сторожки і повернеться, мабуть, не скоро. Лише Ярина не спить.

Серце, мов рана: квилить, болить, сягає незримими струнами — нитками далеких і близьких дітей своїх. Як вони, що вони? Заспокійливі телеграми не замінять живого доторку, сяйва очей, тихої розмови. Ба навіть присутність дитини поруч, як, приміром, Христинки, не знімає того віковічного болю, що починається разом із зачаттям нового життя у материнському лоні.

Ярина тихесенько встає з ліжка, навшпиньки, щоб не розбудити Василя, виходить надвір. Зупиняється під зорями, довго дивиться на іскристу ріку, очікує. Інколи спалахне падуча зірка, прокреслить довгий тремтливий слід, згасне. Холодок стискує серце: десь там, у порожнечі, летить її синок Юрасик. Довкола пусто, тільки тонесенька плівочка відділяє людей від смерті. Як це страшно, навіть уявити — і то морозом котить поза спиною, а що ж там, у небі?! Правда, вчені, котрі були на мітингу, запевняли Ярину, що космічна техніка дуже надійна, певна, набагато надійніша від звичайного автомобіля. Хай все це так, тільки ж чому здається матері, що літає Юрась не в небі, а описує кола в її серці? Тривожно, боляче, страшно!

Юрій якось докоряв їй за те, що вона невпинно горить, породжуючи у власній душі всякі страхи: а раптом щось трапиться, а не дай боже чогось несподіваного! «Якщо все гаразд — ти дарма непокоїшся, — казав син, — а якщо погано — вже нічим не зарадиш!». О ні, Юрасику, ні, любий! Не можу я спокійно чекати, що там з тобою діється, бо мені здається, що й дотепер ще не розірвана пуповина, по котрій плинула кров моя до твого тіла. Вона лише довшою стала, незміряною, невидимою, і по ній вже не кров моя тече, а душа, надія, віра в те, що нічого злого не станеться з дитям моїм на землі і в небі. Ні, не можу я бути спокійною, діти мої, бо ваші видимі й невидимі стежки пролягають крізь серце моє!

Зашелестіло щось у кущах сержини, зупинилося біля материної ноги. Вкололо. Ах ти, пустунчик! Їжак. Нишпорить ночами, вишукує харч для дітей своїх. Теж непокоїться за маленьких їжаченят. Ну, біжи, біжи! А я ще раз заглиблюся в муку свою і радість.

Івасю, де ти нині, про що мислиш, на якому вогні палає серце твоє? Чи здолав ти свою думку, свою втрату й зневіру в жіноче серце? Як давно пролягає самотиною стежка твоя, а хіба ж годиться чоловікові проходити тінню в цьому світі, не залишивши живого сім’я на землі? Якби могла — небо прихилила б до тебе, щоб не палив ти своєї душі вічним вогнем. А може, й не треба тобі забуття? Адже нічого не пам’ятає й пень, камінь, болото, скеля. Вони байдужі до страждань і пошуків, до втрат і зневіри. А людина — то пекуча пам’ять. Людина — це біль! Може, породжує природа дітей своїх для іспиту: витерпиш вічний біль пам’яті — станеш вічною людиною. Не витерпиш — будь хмариною, каменем, птахом, деревом. Теж гарно, але сонно, тужливо, безвихідно. Вихід лише через біль. Куди? Мабуть, ще до ярішої й пекучішої муки, ще до нестерпнішого болю. Аж доки біль не охопить безкінечність. І тоді він щезне, бо вже йому нікуди буде рости, адже все існує лише можливістю зростання — і підлість, і радість, і муки, й любов. Зупинена любов — уже не любов. Зупинена мука — вже не мука. Чи не тому й світ є суперечливий, тривожний, болісний, що не може досягти завершення, вспокоєності, безболісності? Його доля — вічно народжуватися і вічно прагнути того, чого ніде й ніколи нема.