Диво - Стіл Даніела. Страница 16

Розділ 7

На запрошення Квінна Меггі прийшла до них із Джеком повечеряти у п’ятницю наступного тижня, і вони всі втрьох були в доброму гуморі, бо непогано провели тиждень. Вони знову говорили про вітрильники й грали в кості. Меггі принесла шоколадний торт, який сама спекла для них. А згодом їхні посиденьки вечорами щоп’ятниці стали доброю традицією і чудовим початком вихідних.

Щодо уроків грамоти, то вони також просувалися добре, бо Джек працював наполегливо. Меггі принесла на допомогу Квіннові кілька книжок, де описувались нові навчальні технології, які б допомогли Джекові. А Квінн продемонстрував їм обом останні креслення з Голландії. Будівництво вітрильника підходило до блискавичного завершення. Надворі буяв квітень, і роботу, яку виконував Джек, було майже закінчено. Квінн запросив ріелтора, який прийшов оцінити будинок. Той запропонував ще кілька речей, які Квіннові варто було б зробити, щоб будинок був привабливішим для покупців, і Квінн вирішив виставити його на продаж у травні або червні. Він не хотів продавати його так швидко, адже йому треба десь жити до того, як корабель добудують у вересні. Ріелтор запевнив його, що будинок буде продано доволі швидко, і дуже хотів цим зайнятись.

Квінн сказав про це Джекові й Меггі у п’ятницю, він уже дав Джекові список тих удосконалень, які запропонував ріелтор. І зараз хлопець уже міг його прочитати. Двоє чоловіків обмінялися посмішками. І справді, тепер уже Джек міг легко читати.

Того тижня надворі значно потеплішало, і вони втрьох обідали в саду Меггі. Вона винесла літній столик і застелила його блакитною скатертиною. Їли смажене курча, гамбургери й картопляний салат, який приготував Квінн. Усе це виглядало як весняний пікнік. Того теплого вечора Меггі була в білій лляній сукні і вперше її довге волосся хвилями лежало на її плечах. Головною новиною того вечора було те, що Джек повідомив їх про молоду й дуже милу жінку, яку він зустрів у церкві, а інші учасники вечері почали по-доброму жартувати щодо цього. Меггі сказала, що рада за нього, а Квінн заперечив: мовляв, вона невиправно романтична. Джекові щойно виповнилося тридцять шість, і вже давно настав час у когось закохатись. Тепер він уже вміє читати, йому нема чого боятись і нема чого соромитись. За десертом Меггі висловила сподівання, що він незабаром одружиться й матиме дітей.

— А як щодо вас? — він підсунув до неї стіл, на якому лежав кавун і вишні на десерт.

— Я вже це робила, — довірливо відповіла вона на те запитання. Їй уже виповнилося сорок два, і, як вона вважала, романтичні сторінки її життя вже перегорнуто. До розлучення вона прожила у шлюбі вісімнадцять років і казала, що не цікавиться новим чоловіком. Смерть сина й розлучення вилікували її від романтики, принаймні так вона говорила. Меггі збиралася завжди лишатись самотньою.

— Ви тільки на шість років старша за мене, — відзначив Джек, а Квінн розсміявся.

— Вам можна було б зійтися, — під’юдив він. Джек уже й сам думав про це, але не хотів псувати їхньої дружби, а доля в образі дівчини, яку він зустрів у церкві, покликала його в іншому напрямку.

— Я так не думаю, — зі сміхом відповіла Меггі на слова Квінна. Це було любляче й доброзичливе, але надзвичайно дивне тріо. І всіх трьох засмучувала думка про те, що за кілька місяців їхні вечері щоп’ятниці мають закінчитись. Квінн відпливе на своєму кораблі, Джек також невдовзі зустріне жінку свого життя — якщо нею стане не ця, то, напевне, наступна. А Меггі мала єдиний план: повернутись із вересня до вчителювання. Більше нічого вона не хотіла, нікуди не хотіла їхати, ні з ким не хотіла бути. Самота стала для неї тим безпечним, зручним коконом, у якому вона ховалася від усього, так само, зрештою, як і Квінн. Але Меггі відчула, що їй варто повернутись до роботи.

Наступної п’ятниці Квінн здивував їх. Погода стояла тепла, не така, як тиждень тому. Але дні були довгі й сонячні — відчувалося, що літо вже близько.

— Що ви робите завтра? — запитав він ніби знічев’я, хоча насправді все спланував. Хоча ця ідея спала йому на думку під впливом хвилинного настрою, коли він пішов подивитися змагання вітрильників у середу ввечері у яхт-клубі.

— Завтра я працюю у вас, — звично відповів Джек. На вечір же в нього було заплановане побачення. Він попередив ту жінку, що зайнятий вечорами в п’ятницю. Він назвав це грою в покер, бо не хотів розповідати про Квінна, Меггі та свої уроки грамоти. Та жінка нічого не знала, він досі іще соромився говорити про це. Кілька тижнів тому Меггі порадила йому нічого не говорити. То була його особиста справа, одначе вона зауважила, що його уроки грамоти є його великим досягненням, яким він має пишатись.

— А я збиралася завтра прибрати в саду, — відповіла Меггі.

Усі вечеряли в кухні Квінна, як це бувало вже багато разів. Із них трьох він куховарив найкраще й мав хороше приладдя. Меггі рідко щось готувала, жила переважно на фруктах і салатах. Та й сама зізналася їм, що відтоді, як помер її син, вона майже нічого не готувала і не хоче цього. Думки про те, щоб готувати їжу для когось, викликають у неї спогади про те, що вона втратила і яким було її життя. Тож усі віддавали перевагу кухні Квінна, а він казав, що й сам готує залюбки.

— У мене є краща ідея, — почав Квінн загадково. — Ви обоє маєте прибути сюди на дев’яту ранку й бути в спортивному взутті, — сказав він, а Меггі розсміялась і підвела брови. У неї була дуже приємна зовнішність, хоча Квінн цього, здається, не помічав. Вона стала для нього ніби молодшою сестрою і старшою — для Джека. Усі троє стали одне одному немов родиною. Це було те, чого вони потребували понад усе.

— Якби я не знала вас краще, містере Томпсон, я б подумала, що ви запрошуєте нас вийти в море під вітрилами. — Вона намагалася відгадати, що вони робитимуть, а він сміявся з неї.

— Мій корабель у Голландії. Йому довго плисти сюди, щоб покатати вас. Просто одягайте кросівки й не ставте зайвих питань.

— А як же я закінчу поручні для ваших сходів? — стурбовано запитав Джек.

— Це зачекає, — запевнив його Квінн. Він виглядав дуже задоволеним собою, а Меггі трохи стурбованою.

— Сподіваюсь, ми не їдемо на природу? Я занадто ледача та ще й не у формі, крім того викинула свої похідні черевики минулої зими, бо присяглася більше не ходити в походи.

— Довіртесь мені, — м’яко наказав Квінн. Того вечора вона виграла в нього в кості і з трьома доларами в кишені переможно пішла додому працювати на телефоні довіри до третьої ночі.

Наступного ранку Меггі дзвонила в його двері рівно о дев’ятій, одягнена в джинси, старий светр і штормівку. Ранок був холодний і вітряний, проте дуже ясний. У бухті й близько не було туману, Квінн із Джеком уже пили каву. Тільки-но двері відчинились — вона побачила Квінна в джинсах, грубому светрі та… корабельних чоботах.

— Ви ж говорили кросівки, — сказала вона з докором. Сама ж узула яскраві полотняні кросівки, як він і просив, одягла червоний светр їм у тон, і її очі аж сяяли від якогось передчуття. — Я хочу знати, куди ми збираємось.

— На все свій час, моя люба. Не будьте нетерплячою, — наказав Квінн. Вони вже звикли спілкуватися між собою як брат і сестра.

— Боже, мене збираються кудись затягти! — жартувала вона, приєднуючись до двох чоловіків у кухні й беручи свою чашку кави.

Їхні зустрічі щоп’ятниці здружили їх, вони стали почуватись у товаристві одне одного вкрай комфортно. Коли Меггі йшла до них, вона ніколи не турбувалася, що одягти, як підфарбуватись. Її довге чорне волосся було чисто вимите й зв’язане стрічкою. Квінну подобалось, коли воно вільно лежало на плечах, але він ніколи не говорив їй про це. А тепер, коли він глянув на неї, то мимоволі подумав: а як виглядатиме вона, якщо підфарбує губи? Вона ніколи не переймалася цим і не намагалась приворожити когось із них. Зваба жодним чином не входила в її плани.

Невдовзі вони сіли в машину Квінна, і Меггі відзначила, що це вперше вони ідуть кудись усі разом. Протягом кількох місяців «географічні» кордони їхніх стосунків були обмежені кухнею Квінна. І вона подумала: як добре їхати кудись, тим більше в загадковому напрямку, який визначив їм Квінн. Він був у доброму гуморі, виглядав щасливим і грайливим, з’їжджаючи по Вальєхо й повертаючи ліворуч по Дівізадеро. Вони їхали в напрямку до води й повернули вздовж берега по Морському бульвару. Меггі подумала, чи не поїдуть вони по мосту Золоті Ворота кудись у напрямку Саусаліто. Але тут він повернув праворуч до території яхт-клубу Святого Франсіза. Вона подумала, чи не обідатимуть вони десь на одній із палуб клубу, спостерігаючи за регатою, яка повертається після плавання під вітрилами.