Помаранчева дівчинка - Ґордер Юстейн. Страница 5
Тепер уже оповідь по-справжньому захопила мене. Двічі поспіль з’явилася моєму татові Помаранчева дівчинка з величезним пакунком помаранч у руках. Містика та й годі… Потім, не кажучи ні слова, вона взяла його за руку, зазирнула йому глибоко в очі, та раптом підвелася й з плачем вибігла з кав’ярні. Дивна поведінка. Промовиста… Якщо тільки моєму татові не почало ввижатися!
Можливо, Помаранчева дівчинка була тим, що називають «витвором уяви»… Є багато людей, які, скажімо, стверджують, ніби бачили чудовисько озера Лох Несс чи таке ж чудовисько озера Сельюрсваннет, і вони зовсім необов’язково брешуть, однак побачене, цілком може бути витвором їхньої уяви. Якби мій тато раптом почав оповідати, що Помаранчева дівчинка промчала вулицею Карла Югана в собачій упряжці, я б ні хвилі не сумнівався, що розповідь про Помаранчеву дівчинку насправді свідчить про те, що тато в якийсь короткий період свого життя звихнувся з розуму. Може, то й було би на ліпше, бо психічні відхилення виліковують.
Була Помаранчева дівчинка витвором фантазії, а чи людиною з крові та плоті, зрозуміло одне — мій тато шаленів за нею. Та коли він нарешті одержав шанс заговорити з нею, фраза «Ти — вивірка!» — як на мене — була цілком жалюгідною спробою розмови. Зрештою, він і сам не приховував здивування зі своєї безпорадності. Ну навіщо він ляпнув саме це? Ні, татку, твою загадку мені розгадати не під силу.
Не хочу видатися мудрагеликом. Я перший готовий визнати, що, справді, не завжди легко віднайти влучні слова для знайомства з дівчиною, яка, як то кажуть, впала в око.
Я вже згадував, що вчуся грати на фортепіано. Звичайно, до віртуоза мені далеко, однак можу без помилок зіграти першу частину «Місячної сонати» Бетговена. Іноді, граючи першу частину Сонати, мені здається, ніби я сиджу на Місяці за величезним роялем, а Місяць, рояль та я кружляємо навколо Земної кулі. Я уявляю собі, що звуки, які линуть з-під моїх пальців, чутно по всій Сонячній системі, і якщо навіть не сягають Плутона, то Сатурна напевно.
Я вже почав розучувати другу частину «Місячної сонати» (Allegretto). Вона дається трохи важче, але як приємно слухати її у виконанні моєї вчительки музики. Мелодія змушує мене малювати в уяві маленькі механічні ляльки, які то вгору, то вниз стрибають сходами супермаркету!
Від розучування третьої частини я вирішив відмовитися, і не лише тому, що вона важка для виконання — її навіть слухати моторошно. Перша частина (Adagio sostenuto) гарна, хіба трішки сумовита, остання (Presto agitato) — неприховано погрозлива. Якби подорожуючи космічним кораблем, я приземлився на планеті, де якийсь нещасний інопланетянин гатив би по клавішах третю частину «Місячної сонати», то одразу б, не вагаючись, повернув назад. А ось якби інопланетна істота зустріла мене грою першої частини Сонати, я б, напевно, затримався на кілька днів; принаймні, наважився б підійти до музиканта і вивідати в нього про умови життя на тій музичній планеті.
Одного разу я сказав учительці, що в музиці Бетговена поєдналися рай та пекло. Вона аж рота роззявила від несподіванки. І сказала, що я влучив у самісіньку ціль! А потім розповіла цікаву історію. «Місячною» назвав сонату не Бетговен. У нього вона називалася Соната ciss moll, opus 21, № 2, з підзаголовком «Sonata quasi una Fantasia», що означає «соната-фантазія». Учителька музики вважала, що ця соната надто зловісна, аби називати її «місячною». А ще вона сказала, що угорський композитор Ференц Ліст охрестив другу частину твору «квіткою поміж двома безоднями». Сам би я, напевно, назвав сонату «потішною ляльковою виставою поміж двома трагедіями».
Але я писав, що мені зовсім нескладно зрозуміти, як важко підступитися з розмовою до дівчини, яка впала в око. Щиро зізнаюся у певному власному досвіді, адже й у мене є своя «курочка в курнику», чи, радше, в музичній школі.
Щопонеділка, від шостої до сьомої вечора, я маю уроки музики. Водночас урок гри на скрипці має одна дівчинка, може, на рік чи два молодша за мене. Ось вона й упала мені в око. Нам часто трапляється по п’ять-десять хвилин сидіти удвох у фойє школи, чекаючи початку занять. Ми майже не розмовляємо, але кілька тижнів тому вона мене запитала, котра година, а наступного тижня — знову. Я зауважив, що надворі ллє як з відра, і футляр її скрипки намок. Мушу визнати, далі в розмові ми не просунулися. Дівчинка відмовчувалася, то й я не смів нав’язувати їй бесіди. Можливо, вона гордувала мною, дивлячись, мов на якусь блоху. Хоча, можна було й припустити, що я їй подобаюся, просто вона соромлива не менш, ніж я. Уявлення не маю, де вона мешкає, зате знаю, як її звуть — Ісабелле. Довідався зі списку учнів-скрипалів.
Ми взяли собі за звичку чим раз раніше приходити на заняття. Минулого понеділка просиділи у фойє майже чверть години. Просто сидимо удвох. Німі, мов устриці. А потім розходимося по класах на свій урок. Іноді я собі уявляю, як дівчинка нишком прокрадається до мого класу, де я сиджу за фортепіано й виконую «Місячну сонату», і, вражена моєю грою, сама починає акомпанувати мені на скрипці. Такого ніколи не трапиться, це вже мій витвір фантазії. А спричинилося до його появи, мабуть, те, що я ніколи в очі не бачив її скрипки. І ніколи не чув її гри.
Хтозна, може в неї у футлярі не скрипка, а флейта! (І звуть її зовсім не Ісабелле, а просто Карі).
Усе це пишу для того, щоб сказати: я не знаю, як би я повівся, якби дівчинка зненацька взяла мене за руку і зазирнула глибоко у вічі. Чи якби розплакалася. Мене враз діткнула думка, що я лише на чотири роки молодший за тата в той час, коли він зустрів Помаранчеву дівчинку. Зрозуміле його очманіння. «Ти — вивірка!», — сказав він.
Мені здається, я чудово тебе розумію, таточку. Розповідай, будь ласка, далі.
Після короткої зустрічі в кав’ярні розпочалася систематична і логічна фаза моїх пошуків Помаранчевої дівчинки. Знову минуло чимало довгих днів, а я ніде й натяку на неї не побачив.
Нема потреби посвячувати тебе в усі мої шукання й прорахунки, Ґеорґу. Їх перелік буде надто довгим. Але я скрупульозно зважував факти, аналізував їх і одного чудового дня прийшов до висновку: обидві зустрічі з Помаранчевою дівчинкою трапилися в понеділок. Як я раніше цього не помітив! Отож помаранчі — єдиний реальний слід у пошуку. Звідки вони взялися? Звичайно, у бакалійних крамницях на Фройнері їх не бракує, але чи такі вже вони соковиті, смачні та й дешеві зрештою. Якщо людина дуже перебірлива в їжі, а до того ж споживає по кілька кілограмів помаранч на день, то вона подасться на великий яриновий базар, скажімо, на Юнґсторґет — у мої часи це був найбільший базар городини у Осло. Неподалік базару, на вулиці Стурґата можна сісти в трамвай і добратися додому на Фройнер, якби грошей на таксівку забракло. Була в цій історії ще одна деталь: коричневий паперовий пакет! У звичайних крамницях товари, зазвичай, запаковують у пластикові торбинки. По-моєму, саме на Юнґсторґет покупки складають до отаких велетенських коричневих паперових пакетів, які мала Помаранчева дівчинка.
Це, ясна річ, була одна з багатьох теорій, однак я три понеділки поспіль купував потрохи фруктів та ярини на Юнґсторґет. Студентові корисно поліпшити якість свого харчування, бо останнім часом я спостеріг за собою тенденцію віддавати перевагу смаженим ковбаскам з креветковим салатом.
Немає сенсу, Ґеорґу, описувати тобі людську метушню на базарі. Просто зроби, як я. Спробуй видивися в юрбі загадкову дівчинку в оранжевому анораку, яка стоїть перед яткою і торгується за ціну десяти кілограмів помаранч або на виході з базару спробуй не загубити з очей тієї самої юнки з важким пакунком у руках. На все інше, тобто на всіх інших просто не звертай уваги.
Але чи бачиш ти її, Ґеорґу?
Перші й другі відвідини базару принесли мені лише розчарування, але третього понеділка я помітив ген далеко, на протилежному краю базару, оранжеву постать. Так-так, це була та сама дівчина в старому оранжевому анораку, вона стояла біля ятки, вибираючи помаранчі та складаючи їх до паперової торби.
Я, скрадаючись, прошмигнув торговою площею й опинився за кілька метрів від неї. То ось, де вона купувала свої помаранчі! Я ніби спіймав її на гарячому. Коліна мені підгиналися, я боявся, що сповзу на землю.
Помаранчева дівчинка ще не напакувала торби помаранчами, а все тому, що вибирала їх дуже своєрідно, не так, як інші покупці. Ось слухай: я довго стояв неподалік, приглядаючись, як вона бере помаранчі одну по одній, ретельно оцінює кожну зокрема, а тоді кладе або до торби, або ж відкладає назад до скрині на ятці. Тепер я збагнув, чому вона не вдовольнялася купівлею помаранч у будь-якій крамниці по сусідству на Фройнері. Такого вибору, як тут, не було ніде!
З подібними вимогами до вибору помаранч я ще ніколи не стикався! Побачене зміцнило моє переконання, що дівчина купує їх не для того, аби приготувати сік. Але навіщо, в такому разі? А ти що скажеш, Ґеорґу? Можеш збагнути, чому вона по півхвилини витрачала на роздуми, взяти помаранчу чи ні?
Я мав одне пояснення: Помаранчева дівчинка завідувала кухнею у великому дитсадку, де кожна дитина до сніданку отримувала помаранчу. Відомо, що діти мають дуже розвинене відчуття справедливості. Отож завданням Помаранчевої дівчинки було подбати про те, щоб помаранчі були однакові, тобто одного розміру, однаково круглі та лискучо-оранжеві. А ще вона мусила їх рахувати.
Таке вмотивування видалося переконливим, мене навіть ушпигнув ревнивий здогад, що в тому садку можуть працювати браві хлопці-цивілісти. Але, Ґеорґу, уже за два кроки від дівчати я зміг добачити, що йдеться зовсім про інше. Неважко було помітити, як Помаранчева дівчинка докладає чималих зусиль, аби вибрати анітрішки не схожі між собою плоди, ні за розміром, ані за формою чи барвою. Запам’ятай маленьку деталь: деякі помаранчі були з листочками!
З якою полегкістю я відкинув думку про набридливих парубків, які відбували цивільну службу в дитячому садку. Та тільки тої радості й було, бо Помаранчева дівчинка надалі зоставалася для мене загадкою.
Ось торбина наповнилася, Помаранчева дівчинка заплатила торговцеві й рушила убік вулиці Стурґата. Я йшов за нею віддалік — не хотів зраджувати своєї присутності, доки не опинимося в трамваї фройнерської лінії. Проте саме в цей вирішальний момент я припустився помилки у своїх передбаченнях. Того пообіддя дівчина не дійшла до зупинки трамвая на Стурґата, а сіла в біле авто — то була тойота, за кермом якої сидів чоловік.
Мені не випадало кинутися їй услід. Я не мав жодного бажання опинятися віч-на-віч із незнайомим чоловіком. Авто тим часом рушило, завернуло за ріг вулиці й зникло.
І ще один важливий штрих на додаток: сідаючи до авта з важким пакунком у руках, Помаранчева дівчинка враз обернулася й глянула на мене. Устигла вона мене впізнати чи ні, я не впевнений. Певен тільки того, що вона сіла до білої тойоти разом з чоловіком і, сідаючи, глянула на мене.
Хто ж той щасливець? Я не мав змоги роздивитися, якого він віку. Може, її батько, а може… звідки мені було знати! Можливо, цивіліст? Навряд, біла тойота йому не по кишені! А якщо це був яблуковощокий паяц, батько чотиримісячної донечки на ймення Ранвейґ? Не конче, принаймні ніщо однозначно про таке не свідчило. З такою самою часткою ймовірності чоловік з тойоти міг бути її супутником у лижній експедиції Ґренландією. Враження про нього я собі склав уже давно. Перед моїм зором каскадом мерехтіли кадри: запаковані помаранчі, льодоруби, скальпель, запасні лижні палиці, спальні мішки, примус, сухий бульйон… Перед своїм внутрішнім зором я бачив намет — жовтий — в якому вони обоє ночуватимуть, та упряжку із восьми собак.
Звичайно, я чудово все собі уявляв! Хай не думають, що можуть заховатися від мене. У моїй голові немов прокручувався цілий фільм: загадкова пара пробивається крізь безмежжя ґренландських крижаних просторів. Вона така вродлива і незаймана, немов Снігова богиня. Чого не скажеш про нього —
кривий ніс, зло заломлені уста, а в погляді, немов у глибокій тріщині льодовика під ногами, у якій вона може пропасти щомиті, затаїлися лихі наміри. (Чи допоможе він їй вибратися з провалля? Чи поквапиться геть, наминаючи її помаранчі й добре усвідомлюючи, що більше ніколи її не побачить?) Він наділений незагнузданою чоловічою силою, примітивною і відразливою. Для нього застрелити білого ведмедя однаково, що прибити комара. Якщо вже про це зайшла мова, не варто випускати з уваги, що нічого не завадить йому зґвалтувати її посеред крижаних торосів удалині від так званої правоохоронної системи. Бо хто їх там бачитиме? Хто за ними, відірваними від світу, стежитиме пильним оком? Скажу тобі, Ґеорґу, хто! Тільки я. Я витворював у своїй уяві щораз виразніші картини перебігу всієї експедиції. Я достеменно знав їхнє спорядження. За дня дав імена кожній з восьми собак, а до вечора склав список усього, що може знадобитися в мандрівці. Загалом вантаж експедиції сягнув ста сорока кілограмів, разом з пляшкою шампанського та квартою горілки, які вони вип’ють, діставшись Сіорапалука або Кваанааґа…
Та вже наступного ранку моє нервове збудження уляглося. Ніхто не вибирається в лижну експедицію до Ґренландії у грудні. У грудні такі експедиції споряджаються до Антарктики, та й для них не вибирають помаранчів на базарі в Осло, необхідні харчові запаси закуповують в Чилі або Південній Африці. І зовсім невідомо, чи входить до списку продуктів хоч би одна помаранча. Лижникові в мандрівці до Південного полюса треба за день спожити стільки калорій, що про натуральні вітаміни вже ніхто й не думає. До того ж, помаранчі важкі. І ще чи не найважливіша заувага: як у рукавицях обчистити замерзлу помаранчу? Як засіб поповнення рідини в організмі вони можуть відіграти таку ж фатальну роль, як коні в експедиції Скотта. [4] Для видобування рідини достатньо мати з собою кілька крапель бензину та добрий примус, бо снігу і криги — тобто води — там аж ніяк не бракує, а помаранча на 80 відсотків складається з води.
Люба, маленька Помаранчева дівчинко, думав я. Хто ти? Звідки ти взялася? Де ти тепер?
4
Роберт Фалкон Скотт (1868–1912) — дослідник Антарктиди (Прим. перекл.).