Помаранчева дівчинка - Ґордер Юстейн. Страница 6

Наступного разу я побачив Помаранчеву дівчинку на Святвечір, так, на самісінький Святвечір. І цього разу порозмовляв з нею уже до пуття. Хоча ми, радше, обмінялися кількома словами…

На той час я мешкав удвох з Ґюннаром — однокурсником — у маленькій квартирі на Адамстюен. Однак Святвечір збирався святкувати на Джмелиній вулиці у вузькому родинному колі — з мамою, татом та братом, тобто дядьком Ейнаром. Ейнар на чотири роки молодший за мене, тієї зими він ходив до останнього класу середньої школи. Це було задовго до того, як дідусь з бабусею, мої батьки, переселилися до Тьонсберґа.

Я вже майже втратив надію знову побачити Помаранчеву дівчинку, до того ж, мене страшенно збивала з пантелику присутність у білій тойоті незнайомого чоловіка. Та перш ніж їхати додому на Джмелину вулицю, мені раптом забаглося про всяк випадок піти на різдвяну Службу Божу. Мої помисли були ще настільки заполонені образом загадкової жінки, що я мимоволі сподівався, ану ж і вона прийде до церкви, перед тим, як сідати до святвечірнього столу зі своїми близькими. (Хто вони? Так, хто вони такі?) Я вирішив, що найімовірніше застати її в Катедральному соборі, чи радше, що це не так уже й неймовірно…

Про всяк випадок мушу зазначити, що історія про Помаранчеву дівчинку не вигадка, а справжня. Примари з того світу не брешуть, Ґеорґу, бо в цьому немає сенсу. Та з іншого боку, я розповідаю не геть усе. Яка користь з надмірної балаканини?

Немає потреби розповідати про мої невдалі спроби розшукати Помаранчеву дівчинку. Я витратив дні і тижні на прочісування Фройнера, але про це не пишу, бо інакше мій лист перетвориться на надто довгу і надто переобтяжену подробицями оповідь. Щонайменше чотири дні на тиждень я вибирався на довгі променади Фройнерпарком, не раз здавалося, наче її постать промайнула на великому мосту, перед кав’ярнею чи під Монолітом, але потім виявлялося, що то не вона. Я навіть почав ходити в кіно, плекаючи надію десь там випадково з нею зіткнутися. Та ніколи не додивлявся фільму до кінця. Як тільки закінчувалася реклама перед показом стрічки, а Помаранчевої дівчинки серед глядачів не було, я виходив із зали; інколи, бувало, купував квиток на інший фільм. Я приноровився вибирати фільми, які, на мою думку, могли її зацікавити. Один з них називався «Поворотний момент», а інший, швейцарський, — «Мереживниця». Утім до докладних описів, як я вже казав, не вдаватимуся.

У цій розповіді, Ґеорґу, головне — мої реальні зустрічі з Помаранчевою дівчинкою. Немає жодного сенсу розлого описувати ті випадки, коли я її не зустрів. Це однаково, що писати про лотерейні білети, за якими ніхто не виграв. Хіба тобі доводилося чути про таке? Коли востаннє читав у газеті чи журналі про людину, якій не пощастило виграти в лото мільйон? Отак і з моєю оповіддю. Історія Помаранчевої дівчинки — це розповідь про гігантську лотерею, у якій на очі публіки потрапляють лише виграші. Візьми до прикладу тисячі й тисячі купонів лото, що їх заповнюють упродовж одного тижня. Щоб зібрати їх докупи, знадобилась би велика кімната або й гімнастична зала. І ось, ніби за помахом елегантної чарівної палички штукаря, усі купони з виграшем меншим, ніж мільйон, зникають, а на підлозі спортзали зостаються лише кілька папірців. Саме про них ми й прочитаємо в газетах, Ґеорґу!

Отож йдемо по сліду Помаранчевої дівчинки, вона — наша мета, і тільки про неї мовиться у цій оповіді. Про все інше можна забути. Винести за межу долі інших людей у цьому місті. Велетенськими дужками виокремити решту всіх жінок. Отак просто…

Я не одразу помічаю її в соборі, вона потрапляє мені на очі несподівано, саме тієї миті, як органіст починає грати прелюдію Баха. Мене сковує крижаний холод, потім враз заливає гаряча хвиля.

Помаранчева дівчинка сидить по інший бік центрального проходу. Я не міг помилитися, то таки вона. Лише раз за всю відправу вона озирнулася на хори, де хористи співали різдвяні псалми. Нині на ній не було поношеного оранжевого анорака, і помаранчі в подолі вона не тримала. Бо ж Різдво… Вона сиділа в чорному пальті, волосся туго зібрала на потилиці шпилькою, начебто срібною, так-так, з чистісінького срібла, може, її навіть викував один із семи гномів, які не раз рятували життя Білосніжці.

З ким же вона прийшла до церкви? Праворуч від неї сидить якийсь чоловік, однак за всю службу Божу вони жодного разу не схилилися одне до одного. Навпаки, перед самим закінченням відправи я бачу, як чоловік, який сидить праворуч від Помаранчевої дівчинки, нахиляться до жінки, що сидить по його праву руку, і щось шепоче їй на вухо. Пригадую, мені тоді це видалося дуже гарним порухом. Бо ж людина може собі нахилятися, куди заманеться — чи вліво, чи вправо, і цей чоловік теж не виняток, але він схилився праворуч. Ти, можливо, сказав би, що він схилився у правильному напрямку. Мені навіть примарилось, ніби це я визначаю, в який бік йому повертатись.

Поруч з Помаранчевою дівчинкою з лівого боку сидить повна дама літнього віку, однак ніщо не свідчить про їхнє знайомство. Звичайно, вони могли зустрічатись на Юнґторґет, бо стара жінка дуже нагадує мені одну продавчиню з базару — хтозна, можливо, у них склалася гарна традиція ходити на Різдвяні відправи удвох… А чом би й ні, Ґеорґу? Справді, чом би їм не ходити удвох на відправи! Припустімо, Помаранчева дівчинка — найліпший покупець у тієї торговки, у кожному разі, найліпший покупець помаранч. Звісно, їй дають знижку як постійній клієнтці. Марокканські помаранчі коштують сім крон за кілограм — не така вже й позахмарна ціна, — а Помаранчевій дівчинці віддають їх за 6,50. Попри те, що їй дозволено по півгодини витрачати на перебирання плодів!

Я не чую, що каже священик, та вочевидь він читає проповідь про Діву Марію, Йосипа й маленького Ісусика, бо про кого ж іще. Він промовляє до дітей, і це мені подобається — це їхній день. Я нетерпляче чекаю на закінчення відправи. Нарешті лунають прикінцеві акорди меси, парохіяни підводяться зі своїх місць, а я намагаюся не пропустити, як дівчина виходитиме з церкви. Помаранчева дівчинка проходить повз мою лаву. Ледь змахує головою, і я не певен, помітила вона мене чи ні. Вона сама. Ще гарніша, ніж малювалася в моїх споминах. Немов усе різдвяне сяєво сконцентрувалося в одній жінці!

Ха! Лише мені одному було відомо, що оця юна дама — справжня Помаранчева дівчинка, сповнена звабливої таємничості. Я знав, що вона прийшла з іншої казки, в якій дійство відбувається за іншими правилами, ніж у нашій дійсності. Я знав, що вона шпигує в нашому світі. Але вона одна із нас, стояла н соборі й раділа народженню нашого Спасителя. У цьому не було нічого поганого, навпаки, я вважаю її поведінку виявом великодушності.

Я рушив за нею. Перед церквою люди спинялися й бажали одне одному гарного Різдва, а я прикипів поглядом до магічної срібної шпильки у волоссі Помаранчевої дівчинки. У цілому світі існує лише одна-єдина Помаранчева дівчинка, і саме вона зуміла проникнути в нашу дійсність з іншого виміру. Вона простувала в напрямку Ґренсена, а я плівся за кілька метрів позаду. Засніжило, холодні сніжинки витанцьовували в повітрі. Я помітив сніговицю тільки тому, що вогкі білі клапті лягали на темне волосся Помаранчевої дівчинки. Тепер у неї намокне волосся, подумав я. Шкода, я не мав парасолі або хоч газети, щоб прикрити їй голову.

Це шаленство, я свідомий цього, бо ще не втратив притомності духу. Але то був Святвечір. Навіть якщо часи дива минули, ми таки мали один день, коли все могло трапитися. Усе на світі. Коли ангели спускаються на землю, а вулицями, немовби так і має бути, пурхають зграйками помаранчеві дівчатка.

Я наздогнав її аж перед Верхньою Замковою вулицею, пройшов повз неї, обернувся і весело привітався: «Гарного Різдва!»

Вона була помітно приголомшена або вдала свою розгубленість, хто його знає. Ледь усміхнулася. Нітрохи не схожа на шпигунку з іншого виміру.

Скоріш на дівчинку, за знайомство з якою я віддав би все на світі.

— Гарного Різдва! — відповіла вона.

І знову усміхнулася, уже невимушено. Ми йдемо разом. Вона ніби не має нічого проти мого товариства. Я, звичайно, не певен, але так мені принаймні здалося. Під чорним пальтом вимальовувалися обриси двох помаранч, однаково великих й округлих. Вони мене хвилювали. Змушували паленіти від сорому. Я став надто чутливим до округлих форм.

Я відчував, якщо зараз не заговорю, доведеться покинути свою супутницю, покликавшись на те, що нібито кваплюся. Але ж я нікуди не кваплюся. Опинившись біля першоджерела часу, я став безпорадним, немов потерпілий після катастрофи. Пригадався рядок вірша данського поета Піета Гейна: «Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» Я жив миттю, то була найвища пора жити, бо до того ніколи й не жив. У мені все шаленіло від радості. Я й отямитися не встиг як бовкнув:

— То ти не їдеш до Ґренландії?

Але ж дурницю впоров. Вона примружено глипнула на мене.

— Я не живу в Ґренландії.

Раптом мені зблиснув у голові здогад, що схоже називається міський квартал Осло. Я зніяковів, але твердо вирішив триматися свого.

— Я мав на увазі льодовики Ґренландії, експедицію на санях, запряжених вісьмома собаками, та десять кілограмів помаранч.

Усміхнулася вона чи тільки так здалося?

Щойно тепер до мене дійшло, що вона, ймовірно, не пам’ятає мене з тієї поїздки трамваєм фройнерської лінії. Мене охопило гірке розчарування — я ніби втратив земну твердь під ногами — та водночас прийшла полегкість. Бо ж минуло зо два місяці відтоді, як я вибив у неї з рук торбину з помаранчами; раніше ми ніколи не зустрічалися, та й вся пригода тривала заледве кілька секунд.

Але вона мала запам’ятати мене в кав’ярні на Карла Югана. Чи, може, вона має таку звичку — ходити по кав’ярнях й тримати чужих чоловіків за руку? Думка неприємно шкрябнула. Викликала підозру… Навіть справжня помаранчева дівчинка з іншого виміру не повинна розтринькувати свого шарму та прихильності на кожного стрічного.

— Помаранч? — перепитала вона, усміхнувшись майже з тропічною теплотою, немов вітер сірокко дмухнув із Сахари.

— Саме так, — підтвердив я. — Десяти кілограмів помаранч мало би вистарчити на двох для лижного переходу Ґренландією.

Дівчина спинилася. Не знаю, хотіла підтримати розмову чи подумала, що я хочу запросити її в сповнену небезпек лижну експедицію до Ґренландії. Але вона знову звела на мене погляд, і він зиґзаґом-блискавицею протяв мої очі.

— Це ти, правда ж? — запитала вона.

Я кивнув, але не зовсім був певний, про що вона запитує, бо навряд, чи я єдиний перестрівав її з торбою, вщерть наповненою помаранчами.

Ніби пригадавши щось, дівчина додала:

— Це ж ти штурхнув мене у фройнерському трамваї?

Я знову кивнув.

— Ото розтелепа!

— А тепер отой розтелепа залюбки попідбирав би всі помаранчі, що ти розгубила, — сказав я.

Вона щиро розсміялася, ніби хотіла сказати, що про таке й не думала. Схилила голову набік і сказала:

— Дурниці. Забудь. То було так зворушливо…

Вибач, що уриваю сам себе, Ґеорґу, але мушу запитати тебе, чи допоможеш мені розгадати одну загадку? Бо ж сам бачиш, тут щось не грає… Помаранчева дівчинка дивилася на мене надто виклично, майже вимогливо, ще під час тої злощасної поїздки трамваєм. Наче виокремила мене з-поміж усіх пасажирів переповненого трамвая, ба, навіть з-поміж усіх людей на Землі. Минуло кілька тижнів, і вона дозволила мені сісти за її столик у кав’ярні. Цілу хвилину сиділа мовчки, вдивляючись мені у вічі, перш ніж покласти свою долоню в мою. Її долонька в моїй руці заварила справжнісіньку відьомську кашу розкішних почувань. І ось ми зустрілися знову за кілька хвилин до того, як мали задзвонити різдвяні дзвони. Хіба могла вона мене не впізнати?

Не забуваймо, однак, Помаранчева дівчинка прийшла до нас з іншої казки, де діють інші закони. Бо існує два паралельні світи, один — із сонцем та місяцем, а інший — незбагненний і зачарований, до якого Помаранчева дівчинка несподівано почала прочиняти мені двері. І все ж, Ґеорґу, є лише дві можливості. Звичайно, вона чудово запам’ятала мене після двох зустрічей, може, навіть на Юнсторґет помітила, а тепер лише вдає, що забула. Це — перший варіант. Другий викликає занепокоєння. Послухай лишень: бідолашна дівчина не зовсім здорова, як то кажуть, трохи не в собі. У кожному разі, у неї поважні розлади пам’яті. Можливо, вона неспроможна фіксувати події, що відбулися хоч би й кілька хвилин тому — проблема, до речі, вивірок. Вивірка просто існує у світі — стриб туди, стриб сюди. Бо ж «Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» У суєтній життєвій грі не залишається місця на роздуми та спогади; вивірок не цікавить ніхто, окрім них самих. Такими є правила в казці, звідки прийшла Помаранчева дівчинка. Я, до речі, збагнув, як називається казка: Прийди-у-світ-моїх-снів.

З іншого боку, Ґеорґу, я відчув спонуку замислитися: а як вона мене сприймає? Я ж теж тримав її за руку і заглядав глибоко у вічі. І що я роблю, зустрівши її знову після різдвяної меси в Катедральному соборі? Бажаю, за звичаєм, гарного Різдва, але не дякую за минулу зустріч та ще й питаю, чи не збирається вона до Ґренландії! На ґренландські льодовики, звісно. З восьмериком собак в упряжці та десятьма кілограмами помаранч. Що мала б подумати про мене Помаранчева дівчинка? Що в мене негаразди з головою…

У кожному разі ми розмовляли, не чуючи одне одного. Ми грали в якийсь дуже заплутаний пінґ-понґ. Подавали м’ячики, але жодний не досягав цілі.

І ось зненацька знизу, з вулиці Акерсґата завернуло вільне таксі. Помаранчева дівчинка змахнула рукою, машина зупинилася, і вона кинулась до неї…

Мені згадалася Попелюшка з казки, яка мала встигнути ще до опівночі — доки тривали чари — повернутися додому з королівського балу. І принц на балконі палацу — самотній, покинутий…

Я мав би здогадатися, що так і трапиться. Помаранчевій дівчинці слід було, ясна річ, поквапитися, аби встигнути на саме Різдво бути вдома. Бо такими були правила гри. Помаранчеві дівчатка не волочаться вулицями, коли дзвони вже сповістили про настання Різдва. Бо інакше, який сенс у дзвонах… Хіба дзвони дзвонять не для того, щоб перешкодити Помаранчевій дівчинці замакітрити голову юнакові? Годинник показував за чверть п’яту. Ще трохи, і я стовбичитиму самотою на забутих Богом задвірках Верхньої Замкової вулиці.

Думка гарячково працювала. Я мав тільки секунду на те, щоб зробити чи сказати щось влучне, щоб вона вже ніколи мене не забула.

Можна було б запитати, де вона мешкає. Поцікавитися, чи нам по дорозі. Я міг би похапцем відрахувати їй сто крон за ті втрачені десять кілограмів помаранч плюс тридцять крон за завдані моральні збитки — бо ж міг і не знати, що помаранчі вона купує за пільговими цінами. Або ж принаймні запитати заради вдоволення власної цікавості, навіщо їй щоразу купувати стільки помаранч. У скуповуванні продуктів нічого дивного, звичайно, немає. Але чому саме помаранчі? Чому не яблука чи банани?

За секунду я встиг знову прогнати в голові думки про лижну мандрівку льодовиками Ґренландії, про велику родину на Фройнері, про свято з нагоди закінчення семестру з величезними порціями помаранчевого фромажу, а ще про крихітку-немовля, маленьку Ранвейг, яка, можливо, саме цієї миті лежала в обіймах чоловіка мужньої постави, тобто свого таточка, якого — свіжоспеченого випускника Інституту бізнесу — місяць тому обрали головою юнацького клубу «Мужній та спритний». Галасливий дитячий садок не увійшов того разу до спонтанного потоку моїх думок-фантазій. Діти вселяли неспокій.

Та я ніяк не міг спромогтися на правильні слова, Ґеорґу. Їх вирувало в мені так багато, а вибір, то така важка штука. Тож останньої секунди, коли вона вже сідала до авта, я крикнув:

— Мені здається, я тебе покохав!

Я сказав правду, але не встигли слова зірватися з язика, як я вже пожалів про них.

Таксі від’їхало. Але без Помаранчевої дівчинки. Вона передумала. Поволі повернулася до мене, граціозно і впевнено ступаючи, взяла мене за руку — це був такий невимушений порух, немов останні п’ять років ми тільки те й робили, що трималися за руки — і кивнула головою, ніби запрошуючи супроводити її. А тоді звела на мене погляд і сказала:

— Наступного таксі я вже не зможу пропустити. Мене чекають…

Ага, подумав я, моя картина з кремезняком у ролі чоловіка та солодкою крихіткою не зовсім безпідставна. Проте цілком можливо, її чекають удома мама з татом — батько, до речі, священик, можливо, саме він і відправив нині Службу в соборі — четверо сестер і двоє братів. А ще в їхньому помешканні живе маленьке собача, його виканючив собі найменший братик, отой, якого звати Петтером. Ні, таки, мабуть, йдеться про жилавого підкорювача ґренландських льодовиків, якому бракує почуття гумору. Він уже поскладав під ялинкою гарно загорнені в подарунковий папір рукавиці, снігоступи, змазку до лиж і ескімосько-данський-дансько-ескімоський словник. Помаранчева дівчинка квапиться нині, звичайно, не на свято з нагоди закінчення семестру. І на сьогоднішній вечір вона вихідна в дитячому садочку.

— Ось-ось задзвонять дзвони, чи не так? — кажу я. — Тебе ж не буде в місті на Різдво?

Вона мовчить, лише міцно і ніжно водночас стискає мою долоню — мені здається, ніби ми, невагомі, витаємо в космосі, обпившись донесхочу міжгалактичного молока, і увесь Всесвіт належить нам.

Ми проминули Історичний музей і вийшли до Замкового парку. Я усвідомлюю, що ось-ось може знову вигулькнути таксі. Я знаю, що невдовзі зателенькають дзвони, сповіщаючи про початок свята.

Я зупинився, став наперед неї. Обережно погладив вогке волосся, затримавшись долонею на срібній шпильці. Шпилька холодна, мов крига, та все ж зігріває усе моє тіло. Уявляєш, я торкнувся її!

— Коли ми зможемо побачитися? — запитав я.

Вона потупила погляд, перш ніж глянути на мене.

Її зіниці полохливо витанцьовували, уста, здавалося, тремтіли. А тоді вона загадала мені загадку, над якою я потім довго ламав собі голову:

— Як довго ти зможеш чекати?

Що мені було відповісти на таке запитання, Ґеорґу? А якщо це пастка? Відповім: «два-три дні», і видамся їй надто нетерплячим, а скажу: «усе життя», вона подумає, що я не по-справжньому закоханий у неї або просто нещирий. Треба було вибрати щось посередині.

Я сказав:

— Чекатиму, доки серце спливе кров’ю від туги.

Вона невпевнено усміхнулася. Провела пальцем по моїх устах.

— Скільки це часу?

Я скрушно похитав головою і вирішив не кривити душею:

— Можливо, тільки п’ять хвилин…

Мої слова її, видно, втішили, однак вона прошепотіла:

— Якби ж то ти міг зачекати трохи довше…

Тепер уже настала моя черга запитувати:

— Скільки?

— Півроку, — відповіла Помаранчева дівчинка. — Якщо зумієш витримати півроку, ми побачимося знову.

Здається, я важко зітхнув:

— Чому аж так довго?

Личко Помаранчевої дівчинки спохмурніло, вона немов змушена була напустити на себе суворості.

— Бо саме стільки тобі доведеться чекати.

Повз її увагу не пройшло, яке важке моє розчарування. Тому додала:

— Якщо витримаєш випробування, наступних півроку ми зможемо проводити удвох щодня.

Задзвонили церковні дзвони, і лиш тоді я забрав свою руку від вологого волосся та срібної шпильки.

Тієї ж миті на вулицю Верґеланна завернуло вільне таксі. Фатум…

Помаранчева дівчинка глянула мені в очі, ніби благала про щось, просила розуміння, просила бути мудрим і терплячим. У її очах знову зблисли сльози.

— Гарного Різдва… Яне Улаве! — пробурмотіла вона.

Вистрибнула на дорогу, спиняючи таксі, сіла в авто й підбадьорливо помахала мені рукою на прощання. А в повітрі витав дух невідворотності, долі. Авто рушило, набрало швидкості й невдовзі зникло з очей. Дівчина більше не озирнулася. Напевно, плакала.

Я був ошелешений, Ґеорґу. Приголомшений. Я виграв мільйон у лото, але щастя тривало заледве кілька хвилин, бо з’ясувалося, що в мій лотерейний білет закралася помилка, і виграш мені не можуть виплатити, а якщо й виплатять, то ще не скоро.

Хто ця нетутешня в нашому світі Помаранчева дівчинка? Це запитання я задавав собі не раз і раніше. Тепер виринуло ще одне: Звідки вона знала моє ім’я?

По місту — у соборі та інших церквах центру — дзвонили дзвони, сповіщаючи про початок свята. На вулицях ані живої душі, напевно, тому я й вигукував раз по раз на повний голос у студене грудневе повітря, немов виспівував: Звідки вона знає моє ім’я? Третє запитання також не давало спокою: Чому до нашого побачення треба чекати аж півроку?

Було над чим поламати голову! Спливали дні, а відповіді на жодне із запитань я не знаходив, я просто не знав, яка з них може бути правильною. Я мав у своєму розпорядження лише окремі ниточки, але я не був мастаком тлумачити ознаки чи то ставити діагноз. Ось тільки, мабуть, понад міру захопився і вибудував надто багато паралельних теорій.

Ймовірно Помаранчева дівчинка страждає серйозним захворюванням, і їй приписали сувору помаранчеву дієту. Можливо, їй доведеться наступних півроку лікуватися в Америці чи Швейцарії, бо вдома, в Норвегії, лікарі вже безсилі. У кожному разі вона постійно ледь не плаче, полишаючи мене. Та водночас вона натякнула, що наступних півроку, тобто від липня до грудня, ми зможемо зустрічатися день у день. Спершу треба зачекати на Помаранчеву дівчинку, а потім з’явиться шанс бачитися з нею щодня… Думка про це переповнювала мене радістю. Не така вже й погана угода. Якщо дивитися з такого кута зору, то нема підстав скаржитися. Інакше кажучи, у новому році ми будемо бачитися, по суті, через день. Було би гірше зустрічатися щодня на початку року, а потім ніколи більше.

Я саме почав вивчати медицину, а відомо, що у студентів-медиків часто розвивається своєрідна іпохондрія, яка виявляється у надмірній, майже детективній запопадливості у вишукуванні симптомів, намаганні поставити діагноз собі та іншим. Тому нічого дивного, що студенти-теологи починають сумніватися у своїй вірі до Бога, а, скажімо, студенти-юристи виявляють критичне ставлення до законодавства своєї країни. Тож я спробував взяти себе в руки і відкинути всілякі здогади про серйозну хворобу Помаранчевої дівчинки, яку їй довелось би долати, піддаючи себе фізичним мукам у чужій країні. До того ж, у мене не бракувало й інших версій.

Навіть якби Помаранчева дівчинка була справді хвора чи трохи не в собі, це ніяк не пояснює, звідки їй відоме моє ім’я. Турбувало ще й інше: чому щоразу після нашої зустрічі в неї з’являлися сльози на очах? Що в мені завдавало їй такого невимовного смутку?

Тепер я міг би нестримно оповідати тобі про все, що наснував в уяві за довгі різдвяні дні. Наприклад, докладно викласти свої фантазії про велику родину, що мешкає на Фройнері. Або написати цілий список відповідей на запитання, чому не зможу бачитися з Помаранчевою дівчинкою найближчі півроку. Одна з них, мабуть, типова для цього випадку: Помаранчева дівчинка занадто добра для цього світу. Тому й подалася потайки до Африки з харчами та медикаментами для найбіднішого населення великого континенту, насамперед у тих районах, де лютує малярія та інші жахливі хвороби. Щоправда така відповідь не дає розв’язку до загадки про помаранчі. Зрештою, чому ні? Може, вона має намір повезти їх до Африки? Як це я про таке не подумав? Цілком можливо, вона вклала всі свої заощадження у якийсь чартерний рейс…

Але ж, Ґеорґу, ми вже пообіцяли один одному відстежувати лише реальні сліди Помаранчевої дівчинки. Якщо б заповзятися посвятити тебе в усі свої думки, довелось би просидіти за комп’ютером цілий рік, а в мене надто мало часу. Ось так просто, хоча думка про це завдає мені болю.

Але навіщо нам піддаватися уявним химерам? Окрім того, що Помаранчева дівчинка кілька разів зазирнула мені у вічі, двічі потримала за руку, раз провела по моїх устах пальчиком та ще окрім кількох скупих слів поміж нами, більше нічого не прив’язувало нас до дійсності. Отже, всю увагу важливо зосередити на мовлених одне одному словах. Я скоренько записав усі фрази, якими ми обмінялися. Голова мені мало не репалася від спроб витлумачити їх.

А в тебе, Ґеорґу, не репається голова? Чи можеш пояснити: 1) навіщо їй так багато помаранч? 2) чому у кав’ярні заглядала мені глибоко у вічі, тримаючи за руку і не мовлячи ні слова? 3) чому ретельно вивчала кожнісіньку помаранчу на Юнґсторґет, добираючи їх так, щоб жодна не була схожа на іншу? 4) чому нам не слід зустрічатися аж півроку? І найбільша загадка з усіх загадок: 5) звідки вона знала моє ім’я?

Якщо зумієш розв’язати цей ребус, то, мабуть, знайдеш правильний шлях для відповіді на найважливіше запитання: Хто така Помаранчева дівчинка? Одна із нас? Чи прибула з іншої реальності, може, навіть з іншого виміру? Зараз їй потрібно відвідати домівку, а за півроку вона повернеться й назавжди оселиться поміж нас.

Я не зумів, Ґеорґу, витлумачити прикмет. Не зумів поставити діагнозу…

Невдовзі, як таксі з Помаранчевою дівчинкою зникло з очей у напрямку Верґеланнсвеєн, над’їхало інше, я його спинив і поїхав додому на Джмелину вулицю святкувати Різдво зі своєю родиною.

В Ейнара цієї зими була лише одна пристрасть — слалом на Трюваннсклейві. Я купив для нього суперові лижні рукавиці й уже наперед тішився, уявляючи, як він буде розпаковувати мій подарунок після святвечірньої трапези. А ще я купив бляшанку вишуканої консерви для його кота. Для мами придбав збірку поезій дуже популярної фінляндсько-шведської поетеси Мерти Тікканен. Збірка називалася «Любовна саґа Тисячоліття». Татові був роман норвезького автора-дебютанта Ерлінґа Єльсвіка «Мертвий біг». Я сам недавно прочитав ту книжку і вирішив, що татові вона сподобається. Хоча не тільки це вплинуло на мій вибір: у той час мене заполонила мрія стати письменником. Можливо, саме тому мені хотілося подарувати татові книжку юного дебютанта.

У ті роки я зазвичай ночував у маленькій кімнаті поряд з вітальнею. Тепер, принаймні у момент написання, це — твоя кімната. Чи вона ще твоя на момент читання, знати мені не судилося.

Про святкування тогорічного Різдва я не розповідатиму, дотримуючись обраної з тобою лінії оповіді. Лише зізнаюся, що тієї ночі я й на мить не стулив очей.