Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна. Страница 29

Згасив цигарку й пригадав собі, як пішов на декілька кастингів, намагаючись прилаштуватися в якомусь серіалі. Тоді він потайки мріяв про акторську кар’єру. Про якусь класну, спеціально написану для нього роль. Йому здавалося, що він міг би створити глибокий, сповнений внутрішнього напруження образ. На жаль, усюди йому відповідали, що будь-який актор може стати танцюристом, але зовсім необов’язково має бути навпаки. Поправив комірець, що муляв шию. «Гай-гай, коли це було».

У біло-рожевій сорочці й попелястому костюмі (він приніс для цього кравцеві фотографію Джорджа Клуні й загадав передерти крій) Ципріян виглядав як справжній мачо. Трохи вже підтоптаний, форма не та, але все ще доволі нічогенький. Перед ним іще добрих кільканадцять років. Чого не можна було сказати про численних старперів, що вели попід руки напівоголених дівуль, котрі виглядали, як їхні онуки. Щомиті над’їжджало нове авто, і поміж фоторепортерів починалася метушня. Їхня вправність і вміння завжди приголомшували Ципріяна. «Блін, — подумав він, — ці хлопці, певне, у цирку раніше працювали». Клацали фотки, змагаючись за найкращий кадр, і водночас не випускали з рук чарки з аперитивом чи тарілки із закусками! Черговий лімузин під’їхав до тротуару й виплюнув зі свого шикарного салону таку саму шикарну актрису (найдорожча клініка пластичної хірургії) та політика, що її супроводжував. «Ну, тепер вони вже точно тут повбивають одне одного. Адже той одружений», — Ципріян пригадав собі найсвіжіші плітки й ступив два кроки наперед. Може, і він якось потрапить у кадр?

Спалахи тріщали, як кулемети, засліплюючи всіх довкола, тож він надягнув свої культові, абсолютно старомодні темні окуляри. Вони були точнісінько такі, які носив Траволта у вісімдесяті. Ципріян не міг без них обійтися так само, як фанатичні католики без вина під час причастя. Чхати він хотів, що в нього був вигляд кічуватого мегаломана. Принаймні він мав власний стиль. На відміну від присутніх тут чоловіків, які стриглися в одного перукаря й одягалися в того самого стиліста.

Тим часом на килимі вже стояла нова жертва. Вона викликала пожвавлення, бо затулила обличчя… золотою венеціанською маскою! Високі, майже солдатські черевики контрастували зі спокусливим розрізом на фісташковій сукні. Ципріян замалим не вдавився м’ятним льодяником (він ненавидів смак сигарет і завжди носив у кишені освіжаючі цукерки). Вау, кобіта справді класно придумала… Але щось наче… Десь він уже бачив ці черевики… Ядзька?! Ні, ну вона таки вміє його здивувати!

Він блискавично випнув груди, напружив сідниці й попрямував до спалахів. І вже цмокав її, і ніжно обіймав, не забуваючи, щоб перебувати в потрібному ракурсі. Якщо йому знову зроблять фотку із цим клятим прищем на носі, він точно застрелиться!

Вони постояли обов’язкові дві хвилини й уже відчували на спинах гарячі подихи чергових жертв, які чекали на старті. Тож обоє рушили до кінозалу, потягуючи марочне шампанське зі струнких келихів. Ядзя не їла із самого ранку, тому він був майже впевнений, що вона швидко вп’ється. Досі стан легкого жіночого сп’яніння лише сприяв Ципріянові. Завдяки цьому він вправно й ефективно завершував інтимне знайомство. Проте з Ядзею все було з точністю до навпаки. Ципріян уже не раз переконувався, що вона, гм, нестандартна особа, і ніколи не знаєш, якого коника ще викине. Проте він пам’ятав, що алкоголь не йде їй на користь. Тому весь час стежив, щоб Ядзя не переборщила із шампанським, і випила рівно стільки, скільки треба. Так і сталося, Ядзя трошки розпружилася й нарешті почувалася добре.

Популярність погано на неї впливала. Карнавальна маска, яку вона використала, щоб бодай трохи заховатися, подіяла зовсім по-інакшому й лише підсилила цікавість папараці. Слава Богу, Ципріян з’явився вчасно й допоміг їй це пережити.

Романтична комедія була такою, як і завжди. Неймовірно довгою, із проколами в драматургії й такими солодкавими виконавцями, що від кожного їхнього слова аж відгонило штучністю. Головні герої, звісно, були вродливі, молоді, здорові й непристойно багаті. «Нічого їм не бракує, крім природності й зв’язку з дійсністю», — подумала Ядзя, крутячись на стільці та з відчаєм спостерігаючи, як найкращі польські актори намагаються на другому плані робити все можливе, аби дощенту зруйнувати добру славу польського кінематографу й втратити свою репутацію. Головні ролі доручили дерев’яним лялькам, тож Ядзя часто відривала погляд від екрану й зиркала на Ципріяна. «Диви-но, а він сьогодні дуже добре виглядає». Ніколи раніше Ядзі навіть на думку б не спало, що їй може сподобатися хлопець у рожевій сорочці, і що з ним так приємно буде переглядати ідіотську комедію.

Кінець фільму Ядзя сприйняла з полегшенням. Реакція глядачів протягом сеансу була однозначною, та щойно попливли титри, розляглися оглушливі оплески і, перш ніж пара головних героїв припинила цілуватися під дощем, люди підвелися зі стільців. Ядзя трохи здивувалася шаленій зливі аплодисментів, проте Ципріян пояснив їй, що оплески призначаються не стільки фільмові, скільки щедрості продюсера, який приготував для всіх воістину розкішний бенкет. Коли вони дочекалися кінця довжелезних титрів, зі столів усе неначе вихором позмітало. Залишилися тільки прегарні башти із квітів (на жаль, неїстівних), і якісь підозрілі наїдки. Коли Ядзя із Ципріяном стояли з порожніми тарілками, роздумуючи, чи маленькі рулетики, оздоблені риб’ячими очима варті того, щоб заради них ризикнути здоров’ям, до Ципріяна кинулась якась вишукана пані з кілограмом золота в самих лише вухах.

— Ах, мій любий! Я так давно тебе не бачила, але знаєш що? Я облаштувала свій маленький будиночок на Капрі. Там лише тринадцять спалень, тож роботи було не надто багато. Ти неодмінно повинен мене провідати!

І, кинувши на нього млосний погляд, розкішна дама велично відпливла.

— Хто це? — Ядзю вразило те, як охоче ця панійка демонструвала своє близьке знайомство із Ципріяном.

— Гадки не маю… — вочевидь наляканий Ципріян виколупав з рулетика неїстівний орган зору, а тоді обережно його надкусив. — Гм-м, смачно…

Прихопивши полумисок, він потяг Ядзю за лікоть у бік відчиненого вікна.

— Розумієш, узагалі-то це неважливо, — розтлумачував він їй засади приналежності до акторського середовища. — Тут ніхто над цим не замислюється. Нині з кимсь випиваєш, а завтра однаково його не пам’ятаєш. Найважливіше — це справляти враження, буцім ти знайомий з купою людей. Тоді твої акції йдуть угору.

Вони стояли збоку, трохи балакали, а трохи мовчали, і почувалися цілком добре, доки повз них не пройшов добряче піддатий Молодий і не пожартував:

— О-о-о… невже це наш провінційний Ромео зі своєю Джульєттою? Дивіться, щоб вас, бува, Амур не дзьобнув! — І рушив хистким кроком до тераси.

Ледь збентежені Ядзя й Ципріян, власне кажучи, не знали, як відреагувати на такі жартики, і лише трохи дурнувато засміялися.

Ядзя глянула на банкетний стіл. У неї вже добряче бурчало в животі, і вона із задоволенням щось би, нарешті, з’їла. Асорті з винограду та смердючого французького сиру саме закінчилося. На велетенській горі льоду, оздобленій подекуди мушлями, яких не вдалося відкрити, пишався величезний, апетитний коралово-червоний омар. Усі ходили довкола нього, як вовк довкола дичини, проте ніхто не наважувався порушити майстерно зробленої конструкції. Окрім того, як його їсти? Поблизу не було ані офіціанта, ані жодних спеціальних приборів. Ядзя вирішила ризикнути. Ти щойно націлилася на це морське диво, як почула біля вуха:

— Можна попрохати нас сфотографуватися? Це буде чудова композиція… — Молодик з фотоапаратом поставив за питання в наказовому способі і, не очікуючи відповіді, повів її до іншого приміщення.

У величезному кріслі в стилі рококо сидів благодійник сьогоднішнього обжерства, комедійно-романтичний магнат. Палкий шанувальник «Танців-спотиканців», він забажав собі фото з їхніми учасниками. Але він був уже такий п’янючий, що йому було до лампочки, з ким його увічнить фотограф. Тимчасом той, захопившись своєю роллю, безладно метушився, компонуючи кадр.