Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 35

— Міг би й трьох поцілити, Казимире, — сказав рубака, розглядаючи неглибоку рану на своєму зап’ясті, — цей от ледве мені руку не відтяв.

По цих словах він сердито зіпхнув убитого в річку. Казимир, пробубонівши щось у відповідь, заходився витягати щоглу, але, помітивши, що Орест йому не допомагає, здивовано звів на нього погляд. Той, у свою чергу, втупився очима в полонянку, сполотнівши при цьому, мовби побачив примару.

— Ти чого? — запитав лучник, штовхнувши друга в бік.

— Поглянь-но… це ж вона, — відповів той захрипло.

— Хто «вона»?.. А-а-а-а! Впізнаю! Та шльондра…

— Це не шльондра! — заперечив Орест. — Це — богиня.

Казимир зареготав.

— Ну, чого мовчиш? — звернувся він до Софії. — Богине…

Жінка споглядала двох найманців не менш уважно, аніж вони її. Врешті, вона твердо зажадала:

— Розв’яжіть мене.

Орест кинувся до неї, проте Казимир його спинив.

— Давай спершу запитаємо, як вона тут опинилася, — сказав він.

— Хіба це має значення? — не второпав найманець.

— Аякже, чорт забирай! — спалахнув лучник. — Хіба ти сподівався її тут побачити? Отже, це — дивина! А я звик підозрювати за всякою дивиною найгірші наміри! Ти, зрештою, також…

— Гаразд, — Орест трохи заспокоївся, — тоді я скажу, що саме вона розповіла мені про цей брід. І лиш завдяки їй ми здолали цих харцизяк.

Тут він устромив меча в одного з них, що мав необережність проявити ознаки життя. Казимир поспішив перекинути мертве тіло через борт. Під ним виявились забагрені кров’ю мушкети.

— Не слід гаяти часу, — примирливіше мовив лучник, — розв’язуй її, коли тобі так хочеться, але давай спочатку пристанемо до берега і глянемо, що в човні…

Він тицьнув на скриню, загорнену в брудне сукно, яку солдати сховали під лавою.

— А чи варто? — засумнівався Орест, хоч першим ухопив її, як тільки човен опинився серед густого верболозу.

— Дідько його зна, — мовив товариш, жадібно згрібаючи сукно, — ми начебто обіцяли віддати панові Сангушку все, що знайдемо…

— До того ж навряд чи там є щось коштовне, — промовив Орест, вивчаючи замок.

Той виявився міцним і добротним, але одразу ж розпався, щойно відшукали підходящу каменюку.

Усередині виявився різноманітний мотлох: казанок, порохівниця, старі чоботи, іржавий ніж і навіть здохлий смердячий щур. Отже, навіщо скриня з таким добром його княжій мосці, було незрозуміло.

— Принаймні віддати це зовсім не шкода, — підсумував Казимир.

Орест відповів похмурою мовчанкою, крізь яку проглядало дошкульне розчарування. Хоч насправді все складалось непогано: роботу зроблено; залишалося тільки отримати решту платні, і гайда знову в дорогу.

Однак утрачене сподівання наживи несподівано знову відродилося в серцях найманців. Особливо після того, як розтираючи білі тендітні руки, на яких виднілися сліди мотузки, Софія тихо мовила:

— У скрині може бути подвійне дно…

— І справді, чорт забирай! — радісно вигукнув Казимир. — Панство ніколи б не затіяло такої комедії з дурного розуму.

Вони витрусили увесь мотлох зі скрині. Дно обережно розламали і аж підскочили з радощів: кілька самоцвітів, загорнених у шовк, зблиснули й притулилися до їхніх рук. З хвилину ті руки пожадливо їх перебирали, аж доки Орест промовив хриплуватим голосом:

— Як гадаєш, Казимире, скільки за це дадуть?

— Вистачить нам із тобою років на п’ять, — твердо відповів той.

Обидва зареготали, а Софія гостро поглянула на них.

— Знаєш, якби я був шляхтичем, — промовив лучник, — то зараз, мабуть, нагадав би собі про слово, яке дав панові Сангушку…

— …та оскільки ми волоцюги… — підхопив другий.

— …то любісінько поділимо знахідку і щодуху дамо звідси драла, — закінчив цю сентенцію Казимир.

— І її теж візьмемо, — Орест потягнув полонянку до себе.

— На якого біса? — не второпав той.

— Бо ми найманці, а не свині. Адже це вона наштовхнула нас на скарб…

Утім, Казимир вирішив не сперечатися. Серце його повнилось такою радістю, що він був згоден на все. Головне — ще його частка здобичі чекала на нього, а те, що поряд якась шльондра, — не мало жодного значення. Він байдужкувато махнув рукою, і вони подалися в дорогу.

Прямували на захід, аби дістатися Лемберга. Треба було тільки десятою дорогою обходити Острог…

Широкий багнистий шлях тягнувся через сосновий бір. Давній праліс терпко пахнув грибами і посипав землю рудими голками щоразу, як десь високо тривожились дужі великі крила. Подекуди чулася звірина, мовби нагадуючи, хто тут господар, а хто непроханий гість.

Подорожні йшли бадьорим кроком. Здавалося, веде їх уперед якась висока мета, якій ці троє віддано служать.

Казимир сипав жартами, викликаючи веселий сміх супутців. Софія, мабуть, забула про свої лихі пригоди, бо не відставала ні на крок від чоловіків. А надто від Ореста, якому не шкодувала теплої усмішки, очевидно, сподіваючись від нього захисту на тутешніх довгих і небезпечних дорогах.

У якусь мить вона тихо простягла йому жменю грошей.

— Що це? — не зрозумів той.

— Візьми, це твоє, — відповіла Софія, — я взяла їх тієї ночі.

— Але ж я… я був тобі винен…

— Ні, не винен, — заперечила вона, — насправді мені потрібно більше, аніж тіло і гроші.

— Про що це ви там шепочетесь? — реготнув Казимир. — Ну й надибав ти, Оресте, собі кралю!

— Ну то й що? — відповів той, мимоволі ковзнувши поглядом по її принадах. — Авжеж краля, та ще й яка…

За кілька миль праліс почав рідшати. Товстезні сосни лишились позаду, натомість дедалі частіше тішили око залиті сонцем галявини. Згодом почали з’являтися малі сторожки, а то й хатини. Очевидно, неподалік було село, а може, якесь місто. Утім, коли ліс закінчився, мандрівники спочатку побачили на горбі великий монастир, оточений валом і гострим частоколом. Унизу плюскотіла неширока річка, а позаду монастиря притулилося місто.

Над монастирськими стінами височіла гарна мурована церква і крадькома прозирали вершечки ще недобудованих келій. Біля воріт скрипіли два вози з камінням, і кілька ченців та селян щосили тягнули впряжених волів за роги. Ті, вочевидь, не вельми переймались будівництвом, бо йшли небавом, як до сповіді.

Міські укріплення простягалися на півмилі. Вони були нижчі за монастирські, однак подекуди за ними грізно стриміли бойові вежі. Судячи з того, як багато в передмісті було спалених дощенту хат, без діла вони не стояли.

Брама, що вела до міста, також була мурована. Вона врізалася в ескарп валу тяжким склепінням, під яким спочивали дубові ворота. Вгорі стирчало кілька вартових, довершуючи собою цегляний аттик — єдину прикрасу цієї споруди.

— Місто зоветься Межирич, — оголосив Казимир, підслухавши розмову двох молодиць.

— Чув про нього, — відповів Орест, — кажуть, тут привільно бунтівникам проти ляської шляхти. Ходімо туди, купимо харчів.

— Не варто, — засумнівався Казимир, — від завтра нас почнуть шукати. Не слід з’являтися княжим людям на очі.

— Дурниці, — заперечив Орест, — кажу ж тобі, таких з вигляду, як ми, тут не один десяток.

— Можемо купити їжу в передмісті, — втрутилась Софія.

Найманець похитав головою.

— Поглянь, скільки тут згарищ, — сказав він, — не інакше, як татари навідались нещодавно. Нічого путнього там не купимо. До того ж маємо потребу в конях, а верхи і втечемо швидше.

Сперечатись було марно — Орест мав рацію.

Від брами тягнулася мощена деревом широка вулиця. Вела вона поміж вибілених вапном будинків, очевидно, до міської площі, а звідти — до сірої вежі, що виднілась на околиці. Та призначалась, мабуть, ще й для житла палатину або місцевому старості. У таких вежах у підземеллі зазвичай була скарбниця, над нею — арсенал і аж на горі покої господарів. Зручно було, не виходячи з них, оборонятись від татар або ж від своїх городян, якщо доведеться.

Збоку вулиці стояла масивна піч під камінним склепінням. Її довкола обступили чотири лавки, на яких розсілося з десяток вояків княжого надвірного полку. Звісно, посеред літнього дня піч вони не розпалили, проте в негоду, мабуть, часто тут грілися.