Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 53

— Тихше, — попросили «монахи», — не викажи нас.

Кур’єр перестав реготати і озирнувся довкола. На щастя, його ніхто не чув.

— Я гадав, ви дременули подалі від цих місць, — сказав він.

— Ми й збиралися, — мовив брат Казимир, — але Оресту в матню запала дівка, що була в човні, от він і вперся, як віслюк: «Не піду без неї, і край».

— Що ж за дівка така? — перепитав Христоф. Найманець розповів те, що не доказав у Межиричі. Про угоду з Сангушком, про напад на човен і про те, як їх схопила сторожа. Змовчав тільки про коштовності.

Кур’єр замислився.

— А чи не звати її часом Софія Єлецька? — запитав він згодом.

Орест закивав головою.

— Знаєш, де вона, брате?

— Знаю, — Христоф махнув у бік замкової гори. — У Вежі Мурованій.

Юнака тріпнуло, як від удару палицею.

— Ти впевнений? — гарячково перепитав він.

— Не зовсім, — кур’єр був щирий, — але ввечері знатиму напевне.

— Послухай, брате, — Орест узяв його за лікоть, — допоможи її викрасти.

— Е, ні, — відмахнувся Христоф, — сам король у ній зацікавлений. Хіба я собі ворог?

Найманець стиснув зуби.

— Тоді хоч скажи, чи там вона напевно, — процідив Орест.

Проте кур’єр цього не почув. Він узявся уважно розглядати обличчя Казимира, що, закинувши каптур за потилицю, витирав піт з чола. Дивився так, ніби бачив уперше ці худі видовжені риси, гостру борідку і трохи запалі очі. Коли б додати до цього більш-менш пристойний одяг, то від короля було б не відрізнити. За хвилину Христоф вже сяяв від щастя.

— От що, — промовив він найманцям, що від такої переміни його настрою порозкривали роти, — я допоможу вам у нашій темній справі, але спочатку мені самому треба вашої помочі.

Кур’єр вдруге озирнувся, а тоді почав щось пошепки їм утовкмачувати. Ті слухали, відчайдушно жестикулюючи, хоч врешті-решт досягли таки згоди і розійшлися, домовившись, очевидно, про нову зустріч.

Коли Христоф повернувся в замок, його вже шукали. Ось-ось мала відбутися наступна аудієнція, і Карбовник вже стояв по ліву руку від князя. Кур'єр, винувато опустивши очі, став, як раніше, з правого боку.

Посланці Девлет-Гірея скидалися на побитих псів. Низько вклонившись, вони побажали князеві ласки Аллаха і чекали дозволу перейти до справи. Христоф подумав, що якби татари взяли Межирич, то ці люди поводилися б геть інакше. Однак залякати Костянтина Острозького не вдалося.

Князеві нагадали про якусь давню домовленість, за якою Софія Єлецька мала б перейти до них, а потім відправитись у Стамбул.

— Великий хан Девлет-Гірей, що має очі й вуха на моїх землях, — сказав Острозький рівним твердим голосом, — напевно, відає про те, що коронний форт, в якому вона перебувала, знищили розбійники.

— Як і те, — вклонився посланець, — що було це вчинено з княжої волі.

Острозький кивнув.

— Тоді очевидно, — сказав прибулий, — що ця жінка перебуває під опікою князя.

— Великий хан Девлет-Гірей, що має очі і вуха на моїх землях, — повторив господар, і це радше скидалося на знущання, — мусить знати, що наступного дня на моїх човнярів напали, а її знову викрали.

— Мій пан гадає, — заперечив посланець, — що це князь наказав своїм слугам так вчинити.

Острозький загрозливо підвівся, але той продовжив:

— Також великий хан велів передати, що Аллах змилувався над Межиричем тільки раз, і милість його не безмежна. Якщо князь не віддасть ту жінку, як і обіцяв, багато крові невірних буде пролито, і багато їхніх міст зрівняється з землею.

Після сказаного посли, очевидно, готувалися до найгіршого, але Острозький відпустив їх з миром, сказавши, що взяв до уваги побажання хана.

Лишалось невідомим, чи вплинули на нього ці погрози. Князь виглядав спокійним і незворушним.

Пізно вночі прибув чоловік, що здався кур’єрові до болю знайомим. І тільки коли той заговорив, Христоф упізнав мадярського вельможу, з яким зчепився в Олеську. Той не звернув на нього жодної уваги, будучи цілковито зосереджений на розмові з князем.

Аудієнція була короткою. Співрозмовники увесь час говорили угорською, і тільки наостанок господар промовив русинською:

— Гаразд. Завтра її забереш.

Мадяр вийшов, і Христоф, стиснувши кулаки, також покинув залу. Понад усе йому хотілося кинутися вслід недавньому кривднику, проте дещо важливіше змушувало відкласти помсту.

Ступаючи якомога тихіше, він дістався до своїх дверей, одночасно помітивши, що пані Яблоновська біля покоїв короля спала сном блаженних. Христоф нечутно зайшов до кімнати і впівголоса мовив:

— Час, Казимире.

У темряві виросла його висока худорлява постать і, поминувши кур’єра, рушила до сплячої жінки. Ставши над нею, Казимир трохи невпевнено промовив:

— Пані Яблоновська, прокиньтесь…

Жінка стрепенулась і, продерши очі, злякано глянула на нього.

— Ваша величносте… — схвильовано мовила вона, — ваша королівська милість чогось потребує?

Помітивши, як ненароком трохи оголились її пишні груди, Казимир подумав, що не так уже й важко буде виконати прохання Христофа. Можна було й не вагатись.

— Так, потребую, — відповів найманець, цілковито вжившись в образ, — потребую вас…

Вже за хвилину Казимирові здалося, що в цій жінці таїлася якась несамовита і розбещена стихія, яку він потривожив. Осідлавши його, вона стрибала і крутилась, ляскаючи себе по стегнах, хапаючись за перса і раз-по-раз відкидаючи з виду таке саме розпатлане довге волосся. При цьому видобувала з чоловіка такі шалені звуки, яких від нього не чули навіть супротивники в бою.

Звісно ж, тепер Христоф міг безперешкодно проникнути в королівські покої, де при кількох свічках сидів побілілий від жаху Сігізмунд Август.

— Що там коїться? — здавленим голосом запитав монарх.

— Ваша величносте, — замість відповіді сказав кур’єр, — прошу вас негайно слідувати за мною.

— Куди? — не второпав король.

— Ми покинемо замок, — мовив Христоф, — ось, одягніть це.

Він подав йому зібгану чернечу рясу.

— Хто вас послав? — запитав монарх, поспіхом накидаючи на себе вбрання.

— Ніхто, — відповів кур’єр, — я тут з власної волі.

— Хай благословить вас Господь.

Вони вийшли за двері і обережно минули тапчан, на якому все ще горланили коханці. Король затремтів, і Христофу довелося ледь не силоміць тягти його за собою. Варту вони минули безперешкодно і, опинившись на подвір’ї, попрямували до конюшні. Там під самотнім ліхтарем лежав на порепаній лавчині конюх. Поруч з ним, на долівці, примостився ще один чоловік, в якому можна було впізнати Ореста. Обидва були п’янющі, як свині, а тому не зауважили короля і кур’єра.

Христоф зачерпнув води з діжі і щедро полив найманця, миттю привівши небораку до тями. Орест обережно зіп’явся на ноги, клянучи усе на світі, а найперше вино і воду, які навмисне створені, щоб губити і мучити християнські душі.

— Цить, — перебив його кур’єр, — конюха споїв, та й сам нажерся… Коні готові?

Орест кивнув.

За хвилину з конюшні чимдуж кинулися двоє вершників і неквапно виповзла самотня тінь. На щастя, ніхто не помітив цієї з’яви, і кожен безперешкодно дістався туди, куди прямував.

Вершники зупинилися посеред поля, мимоволі вгледівшись у низький червоний місяць, що сходив за темним лісом. Ніч потроху ставала світлішою.

— Якщо ви, ваша величносте, поїдете далі цією дорогою, — озвався кур’єр, — то вже за годину опинитесь у таборі польського кварцяного війська.

— Хто ви? — запитав Сігізмунд Август. — І чому мені допомагаєте?

— Я той самий сотник, що зайняв ваші покої, — відповів Христоф.

— Он як, — король усміхнувся, — і чим же я можу вам віддячити?

— Помилуйте янгола від страшної смерті, — сказав кур’єр.

Від несподіванки монарх зіщулився, аж ніяк не чекаючи такого прохання.

— Якщо це тільки в моїх силах, пане сотнику, — пробурмотів Сігізмунд Август.

Христоф розгорнув папір, на якому вже був готовий текст помилування для Ляни. Потім, черкнувши кресалом, запалив свічку з червоного воску і ретельно затулив долонею вогонь від польового вітру.