Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня. Страница 17

- Таке знаєш.

- Варко, скажи мені правду, ти відьма?

- Хто тобі таке казав?

- Я так думаю. Я думаю, що Франьо нічого такого не робив, хоч люди думали, що робив. А насправді ти відьма. Ти хлопцям на полонині крутила голову, правда?

- Яким хлопцям?

- Малим хлопцям, яким я ходила читати книжки. Ти роздягалась перед ними і перекидалась на різних звірів, правда?

- Ти хвора. Тобі краще поспати. Ти спи, а я посиджу з тобою. Щоб страшно не було.

- Хіба мені може бути ще страшніше, ніж коли ти зі мною? Як ти зробила так, щоб Гайдук тебе не бачив?

- Ти хочеш навчитися? Не поспішай, навчишся.

- Я не хочу вчитися. Я хочу довести тобі, що ти справжня відьма. І, може навіть, трохи зла відьма.

- Зла? Ти думаєш, що я зла відьма?

- Я не знаю, що думати, але я тебе боюсь!

- Не бійся. Я тобі нічого не зроблю. Я тебе люблю.

- Любиш? Варко, скажи мені правду, ти ж не сліпа ніяка, правда? Ти всіх дурила. Нащо ти всіх дурила? Скажи мені, якщо любиш.

- А ти ні в чому не хочеш зізнатися?

- Я? В чому мені зізнаватися?

- Чого ти тут заперлась?

- Просто.

- Хіба? Я все про тебе знаю.

- Звідки?

- Ти ж сама сказала, що я відьма.

- Йди геть! - кричала я. - Це не ти відьма. Це я відьма!

Я не вмію зливати на віск.

Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички, кинула його в алюмінієву мисочку, а мисочку поставила на малий вогонь.

Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.

Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.

Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.

Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.

Але де?

В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.

Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.

Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.

Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.

Хата, як я і думала, відчинена.

Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.

Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.

- Чого смієшся? - сказала я. - Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.

Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.

Так, як я і думала.

Портрет не Франьовий.

- Тобі страшно? - запитала Варка.

- Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!

То був мій портрет.

- Холєра.

Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.

Я дряпалась туди кілька годин. Вже вечоріло, коли я стала на самому вершечку. Я нагадувала собі пораненого звіра, який, знаючи, що йому залишилось недовго, вирішує померти швидше і красивіше.

Як я кинусь вниз, то навряд чи залишусь живою, думала я, особливо, якщо кидатись не ногами вперед, а головою.

Я холоднокровно розраховувала, як далеко мені треба стрибнути, щоб не зачепитись об кущі, які ростуть на схилах.

Я не боялась. Навпаки, мені нарешті ставало вільніше. Дивно, що я приїхала в гори, щоб так закінчити. Краще було б замерзнути або щоб вбив грім, але на це доведеться чекати довго. Чекати якраз я не хотіла. Я могла передумати.

- Вибачте, - почула я за спиною незнайомий голос, - ви часом не знаєте, де можна набрати чистої води?

Переді мною стояв молодий гарно вбраний чоловік з громіздким туристичним рюкзаком на плечах.

- Знаю.

- Де?

- А ви турист?

- Турист. Я щойно спустився з гір. В мене вода закінчилась.

- Мені суворо заборонили заговорювати до туристів. Вони всі або жонаті, або дурні.

- Вам не пощастило. Я підпадаю під обидві категорії.

- В мене вдома є вода. Це недалеко.

- Ви тут живете?

- Живу.

- Живете сама?

- Сама.

- І не боїтесь?

- А чого мені боятись? Найстрашніше, що тут є, - це я сама.

- Ви відьма, я так розумію?

- Найсправжніша.

Чоловік усміхнувся, бо, вочевидь, вирішив, що я так гарно жартую.

Я рушила вниз, він - за мною.

- А як вас звати? Щоб я знав, як звати відьом.

- Варка. А вас?

- Мене Іван.

- Дуже приємно.

- Варка - це скорочено від чого?

- Насправді в мене інше ім’я. Варкою мене називав тато. Він помер вісім років тому. Його звали Франьо.

Мені було спокійно і добре. Ніби все погане, що мусилось пережити, вже позаду. Я відчувала себе володаркою цього таємничого і неприступного для стороннього ока краю.

Я йшла попереду, він - позаду. Трохи відставав, бо, напевно, рюкзак важив чимало. У рюкзаку туристи носять з собою все, що має бути вдома. Порівняно з туристом я не йшла, а летіла. Земля не тягнула мене донизу, а навпаки відпускала догори, але не набагато, щоб не на зовсім.

- Я дуже хочу пити, - сказав турист. - Вода закінчилась вранці.

- На вершинах ще є сніг. Треба було попити снігу.

- Снігу вже нема. В горах теплінь. Трохи вітряно, але загалом теплінь така, що я обпалив собі носа.

- А чого ви пішли в гори без нікого? Хотіли побути самі?

- Ні, навпаки, хотів когось знайти.

- Кого?

- Вас, наприклад.

- Мене знайти дуже важко.

- Я ж знайшов.

- Ви мене не знайшли. Ви мене зустріли.

Ми підійшли до Франевої хати.

- Ось тут я живу. Це моя хата.

Чоловік набрав собі з краника води і випив зараз майже цілу літру.

Без рюкзака він став виглядати значно худішим, ніж перше. Волосся світло-русяве, голубі очі, ріденька акуратна борідка по-іспанському.

Він увійшов до кімнати і став її розглядати. Я залишилась надворі.

- А це все ваші фотографії? - крикнув він мені з кімнати.

- Які фотографії?

- Ну, ці всі, на стінах, на столі.

Я забігла всередину. Всюди на стінах висіли старі фотографії гір і горян, вміщені у дерев'яні рамочки.

- Так, це мої фотографії. Тут, в горах, фотографувати дуже приємно. Мене тато навчив.

Я брехала. Ці фотографії я бачила вперше в житті. Я не мала уявлення, хто їх всюди порозвішував.

- Ось це я сиджу на кріслі-гойдалці і плету покривало. А ось я з котами. Раніше їх було багато. Вони жили зі мною.

- А це хто?

- Це вуйна Миця, сусідка. Вона померла цієї зими. А це її донька, вона сліпа. Коли вуйна Миця померла, її доньку забрали в притулок для сліпих, бо сама вона тут не вижила б. Коли осліпла, стала дуже безпорадною. Навіть в туалет сама не ходила. Добре, що її забрали до притулку. Там є кому за нею доглядати.

- А тут ви з кимось сидите і розмовляєте. Хто то?

- Де?

- Тут, з якимось дідом.

Я ніколи раніше не бачила цього діда. Невисокий, худенький, з чорними вусами і в полотняному картузі.

- Місцевий житель? - турист тикнув пальцем у фотографію, відносно нову, на якій я сиджу на східцях коло хати і розмовляю з тим незнайомим дідом.

- Ні, це Франьо, - я поблідла, але чоловік не помітив. Він вже розглядав фотографії на столі.

- Дивіться, - сказав чоловік, - це ж я! Якраз коли спускаюся до урвища, біля якого ми зустрілися! Ви що, слідкували за мною? Як ви встигли зробити готовий знимок?!