Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня. Страница 19
Часто мені дуже холодно, навіть коли в горах найсправжнісіньке літо, і я ніяк не можу зігрітись.
- Це все цей вітер, - кажу я.
Вітер якийсь дуже пронизливий і неприємний. Він навіває на мене неймовірну тугу. Мені стає зимно серед цих холодних і гордих гір, серед цієї нескінченної любові. Найгірше, що і гори, і любов мають свій кінець. І я знаю, що за цим кінцем нема остаточного кінця: за горами рано чи пізно знову виростуть гори, інші, нижчі
або вищі, але гори. З любов’ю так само. Тільки я не хочу дійти до кінця. Мені добре так - не доходячи. Перед самими дверима я можу прожити решту днів, так двері і не відчинивши.
В селі нічого не змінилося. Дехто трохи підріс, дехто навпаки зістарівся і помер. Я ще поки залишаюсь тою самою.
Кожного дня кажу чоловікові, що люблю його. Деколи по кілька разів це кажу. Я не знаю напевне, чи кажу правду. Здається, що правда не має значення. Головне, казати це мені не важко. Я кажу:
- Я тебе люблю.
- І я тебе дуже люблю, - відповідає він і продовжує різати помідори на салат.
Мені тепло з ним. Я могла би бути його тілом. В його тілі. Я знаю, що він зараз скаже, і радію через це.
Я знаю рельєф його профілю. В нього великий пухкий ніс з родимкою між бровами. Цей рельєф нагадує мені Чорногірський хребет.
Ми обробили городик і маємо з нього небагато овочів. Зовсім не багато, бо господиня з мене, чесно кажучи, ніяка. Рослини вмирають, коли я починаю доглядати за ними. Зате кропива росте добре. І чистотіл. Я обмастила чоловіка соком чистотілу, і він кілька днів ходив з жовтими плямами.
- Це не бородавки, а родимки, - обурювався він, але мовчки терпів.
- Звідки ти знаєш, може це такі бородавки.
- Тобі що, вони настільки неприємні, що ти хочеш їх позбутися?
- Я люблю кожну з них.
Я цілую кожну родимку на його тілі - рівно 73.
Він нічого не каже - я нічого не питаю.
Деколи вночі я з жахом прокидаюсь від того, що його нема поруч. Я вибігаю надвір - він сидить на східцях і курить.
- Не можу заснути, - каже він. - Ти спи.
Я повертаюсь в кімнату, але не сплю, тільки вдаю, що сплю. Він повертається, лягає в ліжко і міцно мене обіймає. Ми мовчки лежимо в темряві, і я знаю, що він далі не спить. Я не сплю. Ми обоє дивимося в темряву і мовчимо.
- Ця зима обіцяє бути холодною, - каже він, - треба щось робити з пічкою, інакше ми позамерзаємо.
- А що можна з нею зробити?
- Здається, нічого.
Ми зібрали величезний гербарій всіх рослин, які тут знайшли.
Ми врятували життя ведмежаткові, яке, напевно, заблукало і не знало, як повернутись додому. Ми забрали його до себе, а потім, через два дні, за ним прийшла його мама.
Ми нафотографувались і накупались в Дземброні.
Ми кинули курити сигарети і стали курити люльку.
Ми кохались по-всякому.
Ми двічі разом перезимували.
Ми завжди кажемо: ми.
Коли мені зовсім холодно, він закутує мене у свій кожух і теплі плетені шкарпетки і бідкається, що, напевно, в мене вселився дух вітру.
- Що це означає? - питаю я.
- Не знаю, побачимо.
Часто до нас приходить Охримко і розповідає, що нового сталося в Дземброні і в світі. Приносить бринзу, плетені шкарпетки від вуйни Ціні, приправи, які вона сама вирощує у мініатюрній тепличці.
Охримко приносить з собою пляшку самогону і сам її випиває на лаві під Франевою хатою.
- Ади, - каже він, - Гайдуків хлопець буде сі женити.
- З ким?
- Дівчина з Красника, мені сі здає. Нічо, файний хлопець. Вміє всьо зробити. Буде добре ґаздувати. Гайдук фист сі тішит.
- А хто тепер працює бібліотекарем?
- Таже хіба ти не знаєш? Нема вже бібльотики. Якась та бібльотика нещаслива була з самого почєтку. Згоріла на саме Різдво. Всюди сніг, а вона горить. Згоріла вся до книжки. Теперка вже діти не будуть мати що читати.
- Як вона могла згоріти? Може, хтось підпалив?
- Та кому треба було її палити? Кому бібльотика мішєла?
- Є різні люди.
- Так то правда, що різні люди, але аби палити, то таке не може бути. Баби в селі різне казали, але я в тото не вірую.
- Що казали?
- Ей, дівче, та казали, ніби в бібльотиці сночи свічка горіла. Але хто міг там свічку палити?
- А баби що на це казали?
- Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.
Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.
- А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.
- Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.
- Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.
- А як вуйна Ціня? - питаю я.
- Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?
- Вуйна Ціня дуже смачно готує.
- Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.
- Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?
Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.
- Як файно! - сказав він. - Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.
- Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.
- Хто вернувся?
- Таже брат твій к тобі вернувсі.
- Який брат?
- Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.
- То це Іван за мене випитував тоді в селі?
- Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.
Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.
Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.
- Мене нудить, - сказала я.
- Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.
- Напевно, не треба було.
Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.
- Може, купимо телевізор? - пропоную я.
- Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?
Я хочу крикнути: я тебе не тримаю! - але мовчу.
- Слухай, давай змайструємо дельтаплан? - несподівано пропонує він.
- Що це таке?
- Літальний апарат.
- Ти хочеш літати?
- Тут літати було би дуже приємно.
- А що для дельтаплана треба?