Проклятий камінь - Лозинський Владислав. Страница 25

— То Юсуф готовить мені зраду? — питаю.

— Так, бідний сину, готовить зраду тобі й батькові твоєму. Я все знаю. Не з тобою першим він таке робить і не будеш ти останній, коли Бог упору не скарає його. Він має спілку з цим аґою на ґалері. Він тобі батька напевно припровадить на місце, а потім до ліса піде з вами, ніби вказати вам дорогу. А як уже будете в лісі, то скаже вам: «Тепер ідіть далі в той і той бік безпечно, на поле вийдете. Богові оставляю вас». Сам вернеться, а ти ледве з батьком уйдеш кількасот кроків, аж тут із засідки випадуть турки і спіймають вас і знову батька візьмуть на галеру, але вже і тебе не пустять, а до смерти держатимуть у тяжкій неволі.

Ледве скінчила ці слова, як якийсь шелест перелякав її. Перелякана поглянула у вікно та підійшла до дверей і наслухувала.

— Не зрадь мене. Мовчи про те, що я тобі сказала! Юсуф убив би мене, коли б довідався… — прошептала і зникла за дверима.

Що ж мені тепер робити? — спитав я сам себе. Сталося. Годі вже відступати. Батька і так спровадять на означене місце, коли вже Юсуф і аґа так умовилися. Коли я не ставлюся і грошей не дам тим драбам, що жде батька? І чи з пімсти не візьмуть його до весел, як тих обголених бідолахів, що мають пекло за життя?

Що нас жде, коли піду, Бог вість, але піти мушу, це певне. Не маю вже що роздумувати, нічого не придумаю.

Добув я з вузлика пістолю й кинджал, які забрав із собою, як утікав від Фукса. Оглянув докладно пістолю, чи набита й підсипана. Пістоля була велика, але в широких болгарських шараварах я міг її добре сховати.

Ледве я так узброївся, ввійшов Юсуф у хату та казав мені йти за ним. Ми вийшли з міста в напрямі суші тією греблею, про яку я вже згадував, коли ж її минули, Юсуф скрутив направо до морського берега. Провадив мене так самим берегом доброї пів години. Вкінці станув і засвистав. Хтось відповів йому свистом і ми побігли в цьому напрямі. Почувся плюскіт весла і до берега причалив невеличкий рибальський човен. Висів із нього мій батько і ще якийсь чоловік.

Я вхопив батька за руку, наче боявся, що це дух а не тіло, та що в темряві розплинеться. Той другий чоловік, зодягнений по-турецьки, відкрив ліхтар, що мав зі собою заслонений та дає знак, щоб я платив. Я мав уже приготовані цекіни і клав йому один за одним на долоню, а він кожний із них дуже уважно оглядав при світлі ліхтаря. Коли я вирахував турчинові всі гроші, прийшла черга на Юсуфа. Він захланно схопив своїх п'ять дукатів. Турок шепнув іще щось Юсуфові, а цей відповів: пекі, пекі, то значить: добре, добре. Потім вернувся до човна, а відпливаючи сказав: — Йол гаір олсун!

— Що він каже? — питаю Юсуфа.

— Бажає нам щасливої дороги — відповів Юсуф. — Але тепер біжім, що сили біжім! За мною ідіть, усе за мною.

І пустився в поле, а з поля в ліс, що був недалеко моря. Ми бігли за ним, а я що хвилі хапав батька за руку і чув, що нещасний трясеться на цілому тілі. Я виняв ізза пазухи кинджал і подав його батькові, але боявся говорити, що маю на думці, щоб припадком Юсуф не почув і не зрозумів. Батько мовчки взяв кинджал і при цьому стиснув мене за руку, наче хотів дати мені знак, що розуміє та що буде готов на все.

Я знав лиш одне і це було для мене певне, що коли ми дамо вестися Юсуфові, куди йому завгодно, впадемо у засідку, бо вже не мав я ніякого сумніву, що той нечесник так умовився з турками з ґалери, як це говорила мені його добра жінка. Тож не треба було йти за його проводом, а навпаки, завернути в противний бік. Коли він схоче направо, то братися наліво, а коли він вкаже наліво, то ми візьмемо направо.

Задумавши таке, пустив я Юсуфа вперед, щоби проводив, а сам добув пістолю і держав її на поготівлі. Дав я так йому йти трохи в глибину ліса, а коли ми трапили на великий яр, що перетинав нам дорогу, Юсуф береться вліво. — Тепер туди — каже й обертається до нас, — підемо, наліво.

— Юсуфе — кажу я тепер і дотикаюся його рамени — нам направо дорога.

— Наліво, наліво — відповідає Юсуф — видно, що здивували його мої слова. — Чи ти мене тут учитимеш дороги?

— А я таки направо хочу і направо піду!

— На зломання карку підеш! Чи ти збожеволів?

— Івасю! — каже до мене батько — той добрий чоловік знає краще дорогу. Ідім, куди він каже. Якже ж ти можеш знати краще від нього?

Я стиснув батька за руку на знак, щоб нічого не говорив і не перешкаджав, а сам підходжу до Юсуфа, що був пристанув, звертаю йому пістолю до грудей тай кажу: — Коли вже маємо скрутити карки, то волю направо, а не знаю ще, чи скручу чи не скручу, але це знаю, що як лише писнеш, зраднику, лоб тобі кулею розтріскаю!

Юсуф стояв хвилину ввесь нерухомий, наче б його хто в камінь перемінив, а вкінці каже: — То така твоя вдячність! То ти напосівся на моє життя за те, що я вирятував тобі батька, при чому наражував на небезпеку своє здоров'я а навіть життя? Ідіть же ви собі куди хочете, до самого чорта йдіть собі, а я з вами вже ніякої справи не маю.

Сказав це і хотів відскочити від нас і бігти у ліс. Та цього я сподівався і зараз пістолею до нього, кажу, що вистрілю, коли лише рушиться.

Батько в тій хвилині схопив його за карк і показав йому кинджал.

— Юсуфе, підете з нами, — кажу тепер — а дорогою мовчіть, бо як кликнете на кого, то це вже буде ваш останній крик у житті, певно смертельний.

Юсуф нічого не відповів і як я йому казав бігти направо, біг жваво, час-до-часу оглядався лише, чи має мою пістолю при карку. Пробігли ми так добру хвилину, а тимчасом місяць зайшов і зовсім стемніло. Ми мусіли йти помалу, бо ліс був густий, але все здовж того яру, що перетинав діброву. Я майже на ноги наступав Юсуфові, аж тут він нараз наче під землю запався, так зник з-перед мене відразу.

Я почув лише тріскіт і шелест, наче б хто спадав наділ, а подорозі хапався корчів. Нахиляюся до землі і пізнаю, що ми при самім березі яру. У цьому місці яр був досить глибокий і крутий, а закривали його береги. Видно, що Юсуф або напотемки впав у яр, або зрадник нарочно зісунувся, щоб нам утекти.

Наслухував я хвилинку, але він зачаївся, боявся певне ворухнутись, щоб я не вистрілив, звідки вчую шелест корчів. Не було що далі робити, як лише навпомацьки продиратися лісом, куди попало, на сліпе щастя, не знаючи нічого, куди зайдемо. Але нелегко воно було: в тій темноті, що ступиш, то ногою й головою зачіпиш. А нам конче треба було йти, щоб якнайбільше віддалитися від того місця, де нам Юсуф пропав, бо ми були в немалому страху, що зрадник-поганець тим яром дістанеться до турків, які засілися в лісі, а потім покаже місце, де нас лишив. Але скоро ми заспокоїлись, бо ніччю ледве чи можна б нас знайти в лісі. Залізли ми в корчі, полягали відпочати, бо і мені і батькові цього треба було. Покріпився батько їдою і вином, що я був забрав зі собою та й каже: — До світанку мусимо тут сидіти, але як тільки стане розвиднюватися, треба нам радити собі.

Я вже не знав, що нам далі робити, і зібрав мене великий жах. Нічого не відповів батькові на його слова, батько також не говорив нічого, та й так сиділи ми в нічній тишині.

Нараз почули великий гук, короткий, але сильний, наче грім, аж ліс цілий довкола нас відізвався, наче б відповідав на заклик. Батько зірвався на рівні ноги й каже: — То на ґалері вистрілили з великої гармати! А знаєш чому? Там уже відкрили, що я втік і це знак для всіх, хто лише жиє, має здоганяти мене, а хто скрив би мене, буде покараний смертю. Але я волю смерть, ніж неволю.

— І я волю — кажу я на те і Богові себе і батька поручаю, готов на все.

На козацьких чайках

Пустилися ми далі лісом, куди попало, аж уже й стало світати. Легше було нам тепер, а коли небо над нами заясніло вже днем, і крізь густе листя дуброви падало дощем світло наче коралі від ранішньої зірниці, бо сонце сходило дуже червоно, прибуло нам трохи серця і ми жваво продиралися все в один бік, на схід. Нараз дуброва прорідла й світло з-поза дерев стало пробиватися наче крізь зелене решето: ми були вже на краю ліса. Чуємо, щось реве і гуде і грімко гуркотить.